Ук­ра­їнсь­ка на­род­на кар­ти­на. За всьо­го різ­но­ма­ніт­тя сти­лів і по­чер­ків — це від­чут­тя гар­мо­нії й ду­ше­вно­го те­пла. Як і в на­род­ній піс­ні, тут не­має су­во­ро­го дот­ри­ман­ня ка­но­нів. Це са­мо­вия­влен­ня, ко­ли по­чут­тя є пер­вин­ни­ми, а твір — по­хід­не, нас­лі­док чут­тє­во­го ста­ну, ре­зуль­тат емо­цій, що пе­ре­пов­ню­ють ду­шу і про­сять­ся на па­пір чи в піс­ню. Як­що бра­ти ук­ра­їн­ців як ет­нос, то во­ни впро­довж ві­ків фік­су­ва­ли свою іс­то­рію в на­род­них ду­мах і піс­нях, в пе­ре­ка­зах і леген­дах. Це ве­ли­чез­не над­бан­ня не скла­ло­ся в якийсь ці­лі­сний кор­пус уні­вер­саль­но­го мі­фо­ло­гіч­но тво­рін­ня, од­нак їх­ня жи­ву­чість і три­ва­лість в іс­то­рич­но­му ча­сі по­ди­ву гі­д­на. На­чеб у наш час гло­ба­лі­за­ції й уні­фі­ка­ції фоль­клор ос­та­точ­но ви­тіс­ни­ла ма­со­ва куль­ту­ра, а ди­вись — спі­ває «Хо­рея ко­заць­ка» тво­ри ХVІ­ІІ сто­літ­тя, ви­ко­нує їх на ста­ро­дав­ніх му­зич­них ін­стру­мен­тах, а на­род­ні піс­ні ожи­ва­ють у зов­сім нес­по­ді­ва­них ва­рі­ан­тах. В ук­ра­їнсь­кій іс­то­рії бу­ло чи­ма­ло сто­рі­нок, ко­ли, зда­ва­ло­ся, са­мі ук­ра­їн­ці ві­дре­кли­ся від се­бе. Та зно­ву, не­мов фе­нікс з по­пе­лу, ожи­ва­ли на­ша нев­ми­ру­ща піс­ня, ко­заць­кий си­лу­ет, гі­лоч­ка ка­ли­ни, уквіт­ча­на ха­та. Ска­жі­мо, в ча­си ро­сійсь­кої ім­пе­рії до­сить бу­ло по­да­ти го­лос Іва­но­ві Кот­ля­рев­сько­му, як іс­то­ри­ки й лі­те­ра­то­ри ук­ра­їнсь­ко­го по­хо­джен­ня по­чи­на­ють за­пи­су­ва­ти ук­ра­їнсь­кі на­род­ні піс­ні. За­хо­плю­єть­ся ни­ми Ми­ко­ла Го­голь, який має на­мір ста­ти іс­то­ри­ком, ви­кла­да­ти цей пред­мет в уні­вер­си­те­ті, бе­реть­ся пи­са­ти іс­то­рію Ма­ло­ро­сії. Та йо­го за­ча­ро­ву­ють са­ме ук­ра­їнсь­кі піс­ні, в яких він зна­хо­дить знач­но біль­ше во­гню, людсь­ких по­чут­тів і на­ціо­наль­но­го вия­влен­ня, аніж у су­хих лі­то­пи­сах. У ре­зуль­та­ті — по­вість «Та­рас Буль­ба», що усла­ви­ла за­по­розь­ких ко­за­ків у сві­ті.

На­род­на твор­чість на­ди­ха­ла й ком­по­зи­то­рів — ук­ра­їнсь­кий ме­лос вга­ду­єть­ся не тіль­ки в опе­рах, а й у сим­фо­ніч­них тво­рах Пе­тра Чай­ков­сько­го. У ХХ сто­літ­ті на­род­ною твор­чі­с­тю по­чи­нає жи­ви­тись кі­но. Хо­ча кі­но і фоль­клор — який тут мо­же бу­ти зв’язок? Що тут мо­же бу­ти спіль­но­го? За по­хо­джен­ням де­ся­та му­за є ур­ба­ні­стич­ною, ди­тям тех­ні­ки й ко­мер­ції, але з’яв­ля­ють­ся мит­ці, які з цим не по­го­джу­ють­ся і по­чи­на­ють на­пов­ню­ва­ти екран ві­зу­аль­ні­стю не ур­ба­ні­стич­ною, а близь­кою до фоль­кло­ру. Без­пе­реч­но, це ста­ло мо­жли­вим то­ді, ко­ли ідео­ло­гіч­ний на­гляд за «най­ва­жли­ві­шим із ми­стецтв» бу­ло по­сла­бле­но. На­при­кін­ці 1950-х на екран при­хо­дять ге­рої ук­ра­їнсь­кої кла­сич­ної дра­ма­тур­гії, де є на­род­ні строї, на­род­на го­вір­ка, на­род­ні ха­рак­те­ри і по­бут: «Ук­ра­де­не ща­стя» за І. Фран­ком, «На­зар Стодо­ля» за Т. Шев­чен­ком, «Мар­тин Бо­ру­ля» і «Сто ти­сяч» за І. Кар­пен­ком-Ка­рим, «Сва­тан­ня на Гон­ча­рів­ці» за Г. Квіт­кою-Ос­нов’янен­ком. Це тво­ри про­фе­сій­ної лі­те­ра­ту­ри, тож ні­би не зов­сім на­ле­жать до фоль­кло­ру, од­нак з по­зи­ції ни­ніш­ньо­го ча­су їх мож­на так наз­ва­ти. Не зав­жди філь­ми бу­ли ви­со­кої яко­сті, од­нак во­ни збе­ре­гли для на­щад­ків і те­ат­раль­ні ви­ста­ви (які ля­гли в ос­но­ву тих філь­мів), і по­чут­тя гу­мо­ру ук­ра­їн­ців, і їх­нє вмін­ня зна­хо­ди­ти ви­хід із най­скрут­ні­шо­го ста­но­ви­ща.

Ва­ле­рій Фо­мін під­кре­слив, що у фоль­кло­рі «яс­кра­во ві­доб­­ра­жа­єть­ся на­ціо­наль­ний ха­рак­тер, ре­льєф­но пе­ре­ло­млю­ють­ся своє­рід­ні ри­си і осо­бли­во­сті на­ціо­наль­ної есте­тич­ної сві­до­мо­сті. По­за на­ціо­наль­ним фоль­клор не іс­нує і не мо­же іс­ну­ва­ти»(1). Він на­во­дить при­клад: справ­жньою по­ді­єю для на­ро­дів Се­редньої Азії став ви­хід на екра­ни філь­му «Киз-Жи­бек» — йо­го ус­піх по­ка­зав, який мо­гут­ній по­тен­ціал гля­даць­ко­го за­ці­кав­лен­ня мо­же здо­бу­ти для се­бе кі­не­ма­то­граф, звер­нув­шись до сві­ту фоль­кло­ру.

В Ук­ра­ї­ні по­туж­ним вия­вом єд­но­сті кі­но і фоль­кло­ру ста­ли «Ті­ні за­бу­тих пред­ків». Цей фільм спро­во­ку­вав і сти­му­лю­вав по­яву не тіль­ки те­чії ук­ра­їнсь­ко­го по­етич­но­го кі­но, а й по­яву в со­юз­них рес­пу­блі­ках та­ких філь­мів, як «Киз-Жи­бек». Про фільм ре­жи­се­ра Сер­гія Па­ра­джа­но­ва й опе­ра­то­ра Юрія Іл­лєн­ка ба­га­то на­пи­са­но — їх­ня твор­чість за­слу­го­вує на по­стій­ну ува­гу. Але зов­сім ма­ло на­пи­са­но про ін­ші ва­жли­ві яви­ща в ук­ра­їнсь­ко­му кі­но, тіс­но пов’яза­ні з фоль­к­ло­ром. Маю на ува­зі твор­чість ре­жи­се­ра ані­ма­цій­но­го кі­но Ні­ни Ва­си­лен­ко. Са­ме во­на в об’єд­нан­ні ані­ма­ції на сту­дії «Ки­їв­наук­фільм» на по­чат­ку 1960-х по­ча­ла про­дук­тив­но аси­мі­лю­ва­ти ук­ра­їнсь­кий фоль­клор. Її твор­чість за­свід­чи­ла міц­ний зв’язок ук­ра­їнсь­кої ані­ма­ції з ми­стець­кою тра­ди­ці­єю на­ро­ду.

Хто ж во­на, Ні­на Ко­стян­ти­нів­на Ва­си­лен­ко? Од­на з не­чис­лен­них жі­нок-ре­жи­се­рів ук­ра­їнсь­ко­го кі­но ра­дянсь­ко­го пе­ріо­ду. Зо­бра­жаль­на куль­ту­ра її філь­мів — це ре­зуль­тат ви­со­кої ос­ві­че­но­сті, ши­ро­кої ми­стець­кої еру­ди­ції. Ці чес­но­ти і та­лант Ні­ни Ва­си­лен­ко фор­му­ва­ли­ся ще в ро­ки нав­чан­ня. Ху­дож­ню ос­ві­ту во­на здоб­ула у слав­ноз­віс­но­му ВХУ­ТЕ­МА­Сі (Ви­щі дер­жав­ні ху­дож­ньо-тех­ніч­ні май­стер­ні — нав­чаль­ний за­клад у Мос­кві, ство­ре­ний 1920 ро­ку на ба­зі мос­кось­ких 1-х і 2-х віль­них май­сте­рень). Іс­ну­вав за­клад до 1926 ро­ку і мав ху­дож­ні (жи­во­пис­ний, скуль­птур­ний, ар­хі­тек­тур­ний) і ви­роб­ни­чі (по­лі­гра­фіч­ний, тек­стиль­ний, ке­ра­міч­ний, де­ре­во­об­роб­ний і ме­та­ло­об­роб­ний) фа­куль­те­ти. Нав­ча­ла­ся Ні­на Ва­си­лен­ко в май­стер­ні Во­ло­ди­ми­ра Фа­вор­сь­ко­го — гра­фі­ка і жи­во­пис­ця, який дві­чі ілю­стру­вав «Сло­во о пол­ку Іго­ре­вім», чи­ма­ло тво­рів кла­сич­ної лі­те­ра­ту­ри, прац­ював як мо­ну­мен­та­ліст, офор­мляв ви­ста­ви в те­атрах Мос­кви і Ле­нін­гра­да, в 1923–1925 ро­ках був рек­то­ром ВХУ­ТЕ­МА­Су. Са­мо­ви­мо­гли­вість і ви­со­ка план­ка ху­дож­ньої твор­чо­сті за­кла­ли­ся ще то­ді.

Ні­на Ва­си­лен­ко зай­ма­ло­ся улю­бле­ною спра­вою від­дав­на: прац­юва­ла ху­дож­ни­ком-мульт­иплі­ка­то­ром Ки­їв­ської кі­но­сту­дії ху­дож­ніх філь­мів, сту­дії «Ки­їв­тех­фільм», ра­зом з Іпо­ли­том Ла­зар­чу­ком та Іри­ною Гур­вич стояла бі­ля ви­то­ків ук­ра­їнсь­кої ані­ма­ції на «Ки­їв­наук­філь­мі». Во­на увій­шла в кі­но як по­ста­нов­ник чу­до­вих, дос­ко­на­лих у сен­сі ху­дож­ньої об­раз­но­сті й сти­лю кар­тин. Слід від­да­ти на­леж­не її смі­ли­во­сті, бо в ра­дянсь­кі ча­си за ук­ра­їнсь­ку лі­те­ра­ту­ру чи іс­то­рію бра­ли­ся ті, хто не бо­явся зі­псу­ва­ти со­бі твор­чої кар’є­ри. Хто-хто, а ук­ра­їнсь­кі ре­жи­се­ри доб­ре нав­че­ні. Чим від­дя­чи­ли, ска­жі­мо, Сер­гію Па­ра­джа­но­ву за ус­піх «Ті­ней за­бу­тих пред­ків»? Ув’яз­нен­ням і та­бо­ра­ми.

Та й Ні­на Ва­си­лен­ко, хоч її твор­чу до­лю мож­на вва­жа­ти ща­сли­вою, так і не ре­а­лі­зу­ва­ла впов­ні сво­го та­лан­ту. Пра­ц­юва­ла во­на про­дук­тив­но, її фільм «Ска­зан­ня про Іго­рів по­хід» здоб­ув спе­ціаль­ний приз і ди­плом V МКФ до­ку­мен­таль­них і ко­рот­ко­ме­траж­них філь­мів (Ньон, Швей­ца­рія), тож ре­жи­сер­ка не по­спі­ша­ла на за­слу­же­ний від­по­чи­нок. Але на сту­дії їй не да­ли здій­сни­ти за­ду­ма­но­го — по­ста­ви­ти фільм про ко­за­ка Ма­мая. За­яв­ку на цю стріч­ку «за­ру­ба­ли» ще на ста­дії об’єд­нан­ня. Пі­сля кіль­кох спроб «про­би­ти» бо­дай щось, зму­ше­на бу­ла по­ки­ну­ти сту­дію на по­чат­ку 1970-х. Ні­на Ко­стян­ти­нів­на, яка про­жи­ла дов­ге жит­тя, у 85-річ­но­му ві­ці жал­ку­ва­ла, що на «Ки­їв­наук­філь­мі» на­ціо­наль­но своє­рід­ні стріч­ки не за­о­хо­чу­ва­ли­ся.

Ані­ма­ція — ми­стец­тво ши­ро­ко­го ді­апа­зо­ну — про­по­нує про­дук­цію на різ­ні сма­ки: від роз­ва­жаль­ної до тво­рів ви­со­кої куль­ту­ри, ство­ре­них за лі­те­ра­тур­ною кла­си­кою. Ре­жи­сер­­сь­ке но­ва­тор­ство Ні­ни Ва­си­лен­ко ба­га­то в чо­му виз­на­ча­єть­ся тим, що в зо­бра­жаль­ній та зву­ко­вій тка­ни­нах сво­їх філь­мів во­на по­слу­го­ву­єть­ся ми­стец­твом ті­єї до­би, до якої звер­та­єть­ся. А звер­та­ла­ся во­на до та­ких дже­рел, як «По­вість ми­ну­лих літ» (фільм «Хлоп­чи­на з вуз­деч­кою»), «Сло­во о пол­ку Іго­ре­вім», «Ене­ї­да» Іва­на Кот­ля­рев­сько­го, на­род­них ка­зок і легенд. Це до­зво­ли­ло їй охо­пи­ти знач­ні пла­сти віт­чиз­ня­ної куль­ту­ри, ство­ри­ти на екра­ні об­ра­зи на­ціо­наль­них ге­ро­їв — Ми­ки­ти Ко­жум’яки, Ма­ру­сі Бо­гу­слав­ки. Зав­дя­ки ви­со­кій зо­бра­жаль­ній куль­ту­рі та фоль­клор­ним дже­ре­лам її філь­ми ні­тро­хи не за­ста­рі­ли і че­рез пів­сто­літ­тя є ві­зу­аль­но при­ва­бли­ви­ми.

Фільм «Ми­ки­та Ко­жум’яка» (за сце­на­рі­єм В. Єв­ге­нь­єва-Ку­по­вих, ху­дож­ни­ки О. Лав­ров, Ю. Скир­да, ком­по­зи­тор А. Што­га­рен­ко) став пер­шою в ук­ра­їнсь­ко­му кі­но спро­бою вті­лен­ня в ані­ма­ції іс­то­ри­ко-ге­ро­їч­но­го епо­су. В ос­но­ві — на­род­ні ска­зан­ня про бо­га­ти­ря Ки­їв­ської Ру­сі Ми­ки­ту Ко­жум’я­ку. У ньо­му по­єд­на­лись і каз­ко­ві й ре­алі­стич­ні еле­мен­ти. Ком­по­зи­ція філь­му вклю­чає три ча­сти­ни: мир — вій­на — мир. Для мир­но­го жит­тя слов’ян ха­рак­тер­не бла­кит­не не­бо, спо­кій­ні річ­ки. Доб­рі та кра­си­ві лю­ди, їх­ній по­бут, ве­се­лий яр­ма­рок, ошат­ні бу­дів­лі. Й от на­ва­ла по­лов­ців — во­на зо­бра­же­на і на сим­во­ліч­но­му рів­ні: по­ка­за­но стерв’ят­ни­ка, який шма­тує бі­ло­го ле­бе­дя. Пі­сля по­раз­ки слов’ян у би­т­ві з во­ро­га­ми зби­ра­єть­ся в по­хід ра­зом з війсь­ком Ми­ки­та Ко­жу­м’я­ка. У бою він пе­ре­ма­гає по­лов­ців. Війсь­ко по­вер­та­єть­ся в рід­не мі­сто, по­чи­на­єть­ся свя­то. Епі­зо­ди, що об­рам­лю­ють опо­відь, ви­ко­на­ні в тра­ди­ціях на­род­но­го ма­люн­ка. У зо­бра­жен­ні би­тви ре­жи­сер звер­та­єть­ся до тра­ди­цій фре­ски, яка на­дає зо­бра­жен­ню уро­чи­сто­сті. «Ти­паж Ми­ки­ти Ко­жу­м’я­ки, — пи­ше О. Шу­пик, — від­по­ві­дає об­ра­зу би­лин­но­го ге­роя — силь­но­го, муж­ньо­го, доб­ро­го. Ми­ки­та Ко­жум’яка справ­ж­ній ве­ле­тень, в яко­му уо­со­бле­но кра­щі ри­си на­ро­ду: лю­бов до бать­ків­щи­ни, го­тов­ність від­да­ти за неї жит­тя, криш­та­ле­ва чес­ність, від­ва­га тру­до­вої лю­ди­ни. Це під­кре­с­лю­єть­ся як дра­ма­тур­гіч­ни­ми, так і зо­бра­жаль­ни­ми за­со­ба­ми за до­по­мо­гою ши­ро­ко за­сто­со­ва­но­го при­йо­му гі­пер­бо­ли»(2).

Ні­на Ва­си­лен­ко зна­ла си­лу тра­ди­цій­но­го на­род­но­го ми­стец­тва, лю­би­ла йо­го. На­род­ні роз­пи­си, яки­ми так ба­га­та Ук­ра­ї­на, близь­кі до ані­ма­ції. По­ши­ре­ні в ук­ра­їнсь­ко­му по­бу­ті, во­ни бу­ли йо­го не­від’єм­ною ча­сти­ною: гос­по­ди­ні в сіль­сь­ких ха­тах роз­пи­су­ва­ли пе­чі, сті­ни, а май­стри при­кра­ша­ли скри­ні, упряж то­що. Сти­хію на­род­ної твор­чо­сті осо­бли­во гар­мо­ній­но ви­ра­же­но у філь­мі «Ма­ру­ся Бо­гу­слав­ка» (1966, ху­дож­ник Юрій Скир­да, ком­по­зи­тор Лев­ко Ко­ло­дуб), по­ста­вле­но­му та­кож на ос­но­ві ук­ра­їнсь­кої леген­ди. Спо­чат­ку дія роз­гор­та­єть­ся в Ук­ра­ї­ні — і тут мо­ти­ви на­род­них роз­пи­сів чи не най­яс­кра­ві­ше вия­ви­ли­ся у ха­рак­те­рі пов­но­звуч­но­го ко­ло­ри­ту, плав­них, спі­ву­чих лі­ній, врів­но­ва­же­ної ком­по­зи­ції ка­дру. А в зо­бра­жен­ні Ко­стан­ти­но­по­ля ху­дож­ник ви­ко­ри­став пер­сидсь­ку мі­ні­а­тю­ру, чу­до­во сти­лі­зу­вав­ши її.

На­род­ні піс­ні, які зву­чать у філь­мі, до­по­ма­га­ють глиб­ше роз­кри­ти ат­мо­сфе­ру дії (три­вож­ну, су­мо­ви­ту, ра­діс­ну), за­бар­влю­ють її емо­цій­но — чи то сце­ни набі­гу та­тар («За­жу­ри­лась Ук­ра­ї­на...»), жит­тя бран­ців у ту­рець­кій не­во­лі (ду­ма «Гей ти, зе­мле ту­рець­ка»), а чи ра­дість виз­во­лен­ня ко­за­ків з ту­рець­ко­го яр­ма, яке, жер­твую­чи влас­ним жит­тям, здій­сни­ла Ма­ру­ся Бо­гу­слав­ка («Роз­ли­ли­ся кру­ті бе­ре­жеч­ки»). Ге­ро­їч­ний об­раз ці­єї леген­дар­ної дів­чи­ни на­би­рає ре­аль­них рис, за­кар­бо­ву­єть­ся в пам’яті. Ця кар­ти­на вия­ви­ла та­ку ха­рак­тер­ну осо­бли­вість філь­мів Ні­ни Ва­си­лен­ко, як ритм (зо­кре­ма у сце­ні, де ко­за­ки пе­ре­бу­ва­ють у ту­рець­кій тем­ни­ці). У філь­мі яс­кра­во ви­ра­же­но код ук­ра­їнсь­ко­го на­род­но­го ми­стец­тва — як­би фільм по­ка­за­ли на­віть без наз­ви, йо­го б не сплу­та­ли з жод­ним ін­шим, а ге­ро­ї­ню лег­ко упіз­на­ти. З цьо­го філь­му Ні­на Ва­си­лен­ко по­чи­нає спів­працю з ху­дож­ни­ка­ми Юрі­єм Скир­дою та Олек­сан­дром Лав­ро­вим — са­ме зав­дя­ки їх­нім ма­люн­кам до­сяг­ну­то ди­на­міч­но­сті, лег­ко­сті, му­зи­каль­но­сті стрі­чок. Це те, що в су­ча­сній ук­ра­їнсь­кій ані­ма­ції втра­че­но.

Пі­сля цих філь­мів, від­чув­ши ми­стець­ку сво­бо­ду, Ні­на Ва­си­лен­ко взя­ла­ся за тво­ри епо­халь­ні. «Ска­зан­ня про Іго­рів по­хід» й «Ене­ї­да» вхо­дять у на­шу сві­до­мість з ди­тинт­сва, стаю­чи ча­сти­ною на­шо­го ду­хов­но­го ба­га­жу. Тож ху­дож­ник, бе­ру­чись вдих­ну­ти у них екран­не жит­тя, від­чу­ває ве­ли­ку від­по­ві­даль­ність — зо­бра­же­ні по­дії ма­ють бу­ти іс­то­рич­но до­сте­мен­ни­ми і ми­стець­ки та­ла­но­ви­ти­ми.

1969 ро­ку ви­хо­дить «Ене­ї­да» за Кот­ля­рев­ським. Зна­ме­ни­ті пер­со­на­жі зо­бра­же­ні на­чеб­то умов­но, вод­но­час їх­ні ко­стю­ми, все, що стос­уєть­ся зов­ніш­ньо­сті, по­ве­дін­ки, гли­бо­ко ви­ві­ре­не, спи­ра­єть­ся на до­ку­мен­таль­ні дже­ре­ла. Ге­рої стріч­ки над­зви­чай­но ви­раз­ні — у по­шу­ку зо­бра­жаль­ної ха­рак­те­ри­сти­ки пер­со­на­жів Ні­на Ва­си­лен­ко та­кож дот­ри­му­ва­ла­ся прин­ци­пу ав­тен­тич­но­сті. У цьо­му — один із її твор­чих се­к­ре­тів. За­хо­плює та­кож умін­ня ре­жи­сер­ки та ху­дож­ни­ків ін­ди­ві­ду­а­лі­зу­ва­ти ха­рак­тер кож­но­го з пер­со­на­жів — Зев­са, Юно­ни, Ве­не­ри, Ео­ла, Неп­ту­на, не ка­жу­чи вже про Енея і йо­го «лан­ців». У не­ве­ли­кій за об­ся­гом стріч­ці ре­жи­сер не мо­гла умі­сти­ти ус­іх пе­ри­пе­тій і при­год, яких заз­нав мо­тор­ний па­ру­бок, але пе­ре­важ­на біль­шість їх до філь­му увій­шла: мор­сь­ка по­до­рож Енея і йо­го ко­за­ків, нев­гам­ов­на про­ти­дія Юно­ни Енею, під­ку­пле­ний Юно­ною Еол здій­має бу­рю, щоб зни­щи­ти Енея, за­хист Ве­не­рою сво­го улю­блен­ця. Ко­міч­но ви­гля­да­ють оби­дві бо­ги­ні, ко­ли мчать на сво­їх ко­ліс­ниц­ях нав­ви­пер­ед­ки до Зев­са, і ще ко­міч­ні­ша їх­ня бій­ка і Зевс, який не мо­же да­ти їм ра­ди. Бій­ка Юно­ни і Ве­не­ри до­хо­дить до то­го, що оби­дві пе­ре­тво­рю­ють­ся на жи­вий клу­бок, а бу­ди­нок Зев­са по­чи­нає хо­ди­ти хо­до­ром. І хо­ча у не­бі не сти­ха­ють ці пе­ре­па­лки, Еней не ви­гля­дає ма­ріо­нет­кою в ру­ках бо­гинь. Смі­ли­вий, він не звик па­су­ва­ти пе­ред труд­но­ща­ми і ви­про­бу­ван­ня­ми: пе­ре­жи­ває мор­сь­ку не­го­ду, не ля­ка­єть­ся в пе­клі, а від­важ­но грає зі смер­тю в кар­ти й пе­ре­ма­гає. Зо­бра­жен­ня ці­єї гри з огля­ду на су­ча­сну суб­куль­ту­ру, ви­гля­дає ак­ту­аль­но: пі­сля то­го, як Еней, ви­грав­ши по­є­ди­нок, руй­нує ске­лет, той са­мо­туж­ки по­чи­нає се­бе скла­да­ти. Вреш­ті Еней за­ко­ху­єть­ся в донь­ку ца­ря Ла­ти­на й пе­ре­ма­гає у від­кри­то­му по­є­дин­ку сво­го су­пер­ни­ка Ту­ра, який за­лиц­яв­ся до Ла­ві­нії. І не­бес­ні, і зем­ні пер­со­на­жі ціл­ком від­по­ві­да­ють жан­ру бур­ле­ску. Фільм аде­кват­ний лі­те­ра­тур­но­му пер­шо­дже­ре­лу, спов­не­ний гу­мо­ру й жар­тів і є чу­до­вим при­кла­дом ком­по­зи­цій­ної май­стер­но­сті у кон­цен­тра­ції по­дій об’єм­но­го тво­ру зав­дя­ки ди­на­міч­ній по­да­чі, то­му ди­виш­ся йо­го з не­по­слаб­ним ін­те­ре­сом.

Зов­сім ін­ший ха­рак­тер філь­му «Ска­зан­ня про Іго­рів по­хід» (1972, ав­то­ри сце­на­рію Б. Кри­жа­нів­ський та Ю. Но­ви­ков, ху­дож­ник Еду­ард Ки­рич, ком­по­зи­тор Во­ло­ди­мир Гу­ба, дик­тор­сь­кий текст ви­ко­нує Ко­стян­тин Сте­пан­ков). Фільм бу­ло ви­пу­ще­но у трьох ва­рі­ан­тах — ста­ро­слов’янсь­кою, ук­ра­їн­сь­кою та ро­сійсь­кою мо­ва­ми. Уже в цьо­му вия­ви­ло­ся пра­г­нен­ня ре­жи­се­ра як­най­пов­ні­ше, як­най­до­сто­вір­ні­ше вті­ли­ти твір на екра­ні.

Зно­ву, як і в по­пе­редньо­му філь­мі, по­ста­ло зав­дан­ня кон­цен­тра­ції по­дій, ви­ді­лен­ня го­лов­них сю­жет­них лі­ній. Цен­т­раль­ни­ми епі­зо­да­ми ста­ли: Іго­рів по­хід, зу­стріч бра­тів, би­т­ва, плач Яро­сла­вни, «зо­ло­те сло­во» Свя­то­сла­ва. Ре­жи­сер та­кож вве­ла у фільм сим­во­ли, яки­ми опе­ру­вав ав­тор «Сло­ва». Ні­на Ва­си­лен­ко не про­по­ну­ва­ла йо­го зо­бра­жаль­них ін­тер­пре­та­цій. Во­на по­ста­ви­ла пе­ред со­бою прин­ци­по­во ін­ше зав­дан­ня — зро­би­ти фільм на ос­но­ві іко­но­гра­фії ча­сів Ки­їв­ської Ру­сі, її об­ра­зо­твор­чих пам’яток. Зви­чай­но, для цьо­го пот­ріб­но бу­ло дос­ко­на­ло вив­чи­ти ці пам’ят­ки — іко­но­пис, книж­ко­ві мі­ні­а­тю­ри, ар­хі­тек­ту­ру, ар­хео­ло­гіч­ні зна­хід­ки. Ав­то­ри філь­му по­слу­го­ву­ва­ли­ся бі­бліо­те­ка­ми та кни­гоз­бір­ня­ми Мос­кви, Ле­нін­гра­да, Ки­є­ва. Фільм у ре­тель­но­сті під­хо­ду й ком­плекс­но­го вив­чен­ня епо­хи — лі­те­ра­ту­ри, іс­то­рії, ми­стец­тва — зно­ву мож­на наз­ва­ти взір­це­вим. І ра­зом з тим іс­то­рич­на ви­ві­ре­ність ні­тро­хи не су­пе­ре­чить ре­жи­сер­сь­ко­му са­мо­вия­влен­ню. Остан­нє вия­вляєть­ся в умін­ні ор­га­ні­зу­ва­ти ба­га­тю­щий ма­те­рі­ал, май­стер­но по­да­ти йо­го в ру­сі. Тре­ба ду­ма­ти, що тут зго­ди­ли­ся уро­ки Фа­вор­сь­ко­го. Ці­лі­сне зо­бра­жен­ня ви­бу­до­ву­єть­ся з окре­мих роз­різ­не­них і роз­по­ро­ше­них фраг­мен­тах — і в цьо­му твор­чість Ва­си­лен­ко спо­рід­не­на з твор­чі­стю ре­став­ра­то­ра. Ба­га­та стріч­ка і су­то кі­не­ма­то­гра­фіч­ни­ми при­йо­ма­ми: вмін­ня пе­ре­да­ти уя­ву (в пла­чі Яро­сла­вни), асо­ці­атив­не ба­гат­ство тво­ру, по­єд­нан­ня му­зи­ки з рит­мом зо­бра­жен­ня, функ­ціо­наль­ність ко­ло­ри­ту — ска­жі­мо, про­ти­стоян­ня пол­ків русь­ко­го і по­ло­вець­ко­го по­да­но як про­ти­стоян­ня кольо­рів бі­ло­го (одяг ру­си­чів) і чор­но­го (одяг по­лов­ців). За­ли­ша­єть­ся до­да­ти, що нау­ко­вим кон­суль­тан­том стрі­ч­ки був ака­де­мік Дми­тро Ли­ха­чов.

Твор­чість Ва­си­лен­ко — це своє­рід­ний «банк» твор­чих ідей, ці­лий на­прям в ук­ра­їнсь­кій ані­ма­ції. На жаль, він не на­був ро­звит­ку. Фоль­клор­ні мо­ти­ви зни­ка­ють не ві­дра­зу — Іри­на Гур­вич і Во­ло­ди­мир Дах­но ще звер­та­ли­ся до них, але пе­ре­важ­но по­бу­то­вих. Та й са­мі пер­со­на­жі по­сту­по­во ста­ють якіс­но ін­ши­ми, збід­ню­ють­ся че­рез де­фор­ма­цію (при­кла­дом є «Ене­ї­да» В. Дах­на та Е. Ки­ри­ча). Де­фор­ма­ція не по­ліп­шує пер­со­на­жів, рад­ше нав­па­ки — пе­ре­тво­рює їх на не­ви­раз­них і без­ли­ких — і вже стає важ­ко ска­за­ти, в якій краї­­ні во­ни на­ро­ди­лись, яку на­цію пред­ста­вля­ють.

Мит­ці об’єд­нан­ня по­сту­по­во втра­ти­ли ін­те­рес до ук­ра­їн­сь­кої куль­ту­ри, й ані­ма­ція упо­діб­ни­лась до штуч­ної во­дой­ми: десь, при­мі­ром, за­га­че­но гре­блю — во­да за­ли­ла ве­ли­ку те­ри­то­рію — але ж міл­ко­вин­ня! Та­ке «еко­ло­гіч­не» по­ру­шен­ня поз­на­чи­лось і на ми­стець­ких здо­бут­ках. Філь­мів ви­хо­ди­ло ба­га­то, чи­ма­ло з них не поз­бав­ле­но ми­стець­кої ви­шу­ка­но­сті, але дер­зно­вен­них ідей, чо­гось спра­вді не­пов­тор­но­го ви­ді­ли­ти із за­галь­ної ма­си важ­ко. А як­що ве­сти мо­ву про щось па­нів­не і виз­на­чаль­не, то це де­фор­мо­ва­ний ха­рак­тер зо­бра­жен­ня з ухи­лом у гро­тест­кність зо­бра­жен­ня, у спо­тво­рен­ня пер­со­на­жів. Це оз­на­ча­ло роз­рив із дже­ре­ла­ми, які жи­ви­ли ук­ра­їнсь­ку ані­ма­цію, і те, що був той шлях не­про­дук­тив­ний, за­свід­чи­ла до­ля окре­мих ре­жи­се­рів, які впро­довж де­ся­ти­літь уже ні­чо­го не зні­ма­ють.

Плав­ні, бла­го­род­ні лі­нії, ві­зу­аль­но ви­шу­ка­не зо­бра­жен­ня, очи­ще­не від ви­пад­ко­вих де­та­лей — це ха­рак­те­ри­сти­ка філь­мів Ні­ни Ва­си­лен­ко «Ми­ки­та Ко­жум’яка», «Ма­ру­ся Бо­гу­слав­ка», «Ска­зан­ня про Іго­рів по­хід», «Ене­ї­да», по­ста­вле­них або за каз­ка­ми і леген­да­ми, або за ви­соки­ми зраз­ка­ми ук­ра­їнсь­кої лі­те­ра­ту­ри. У пер­ших трьох на­скріз­ним мо­ти­вом зву­чить ідея па­тріо­тиз­му, слу­жін­ня сво­їй бать­ків­щи­ні. Ви­ра­же­на без па­фо­су, ди­дак­ти­ки чи на­ста­нов, у фор­мі, яка від­по­ві­дає на­шим уяв­лен­ням про ці ви­со­кі по­чут­тя. А «Ска­зан­ня про Іго­рів по­хід» — це вза­га­лі рід­кіс­ний жанр: ге­ро­їч­ний епос, який у добу де­ге­ро­ї­за­ції є справ­жньою кош­тов­ні­стю се­ред ма­со­вої куль­ту­ри, що за­по­ло­ни­ла кі­не­ма­то­гра­фіч­ний про­стір. На за­вер­шен­ня мож­на до­да­ти, що цю па­м’ят­ку лі­те­ра­ту­ри ма­ли на­мір пе­ре­не­сти на екран в ігро­во­му кі­но на­при­кін­ці 1920-х і в 1960-х, тоб­то в ча­си най­ви­що­го зле­ту ук­ра­їнсь­ко­го кі­но, але че­рез цен­зур­но-по­лі­тич­ні ути­с­ки на­мі­ри не бу­ло здій­сне­но. І тіль­ки скром­на і на­по­ле­гли­ва Ні­на Ва­си­лен­ко зу­мі­ла цьо­го до­мог­ти­ся в улю­бле­но­му жан­рі ба­гатьох ша­ну­валь­ни­ків кі­но — ані­ма­ції.

1 Фо­мин В. Род­ник для жаж­ду­щих. Мир на­род­но­го ис­кус­ства

и ки­не­ма­то­граф // Ки­но и вре­мя. Вып. 4. — М., 1981. — С. 99.

2 Шу­пик О.Б. Ми­стец­тво мульт­иплі­ка­ції. — К., 1983. — С. 114.