Про­фе­сію Світ­ла­на Мак­си­мен­ко здоб­ула в КДІТМ ім. І.Кар­­пен­ка-Ка­ро­го. Прац­юва­ла зав­лі­том у ТЮ­Гу ім. М.Горь­ко­го (ни­ні — Пер­ший ук­ра­їнсь­кий те­атр для ді­тей та юн­ац­тва). У но­во­ство­ре­ній ль­вів­ській га­зе­ті «Не­ді­ля», пи­шу­чи про ми­стець­кі й те­атраль­ні по­дії, ве­ла ав­тор­сь­ку ко­лон­ку ре­цен­зен­та. Ті ре­цен­зії цін­ні як для уча­сни­ків прем’єр, кот­рі зав­жди спо­ді­ва­ють­ся ана­лі­зу своєї пра­ці, так і з по­гля­ду іс­­то­рії, ос­кіль­ки не про­сто фік­су­ють ми­стець­кий про­цес, а й до­зво­ля­ють у близь­ко­му й да­ле­ко­му май­бут­ньо­му «по­ба­чи­ти» ви­ста­ву, зро­зу­мі­ти її фор­му, ідею, трак­ту­ван­ня ро­лей, осо­бли­во­сті жан­ру. До то­го ж во­на за­по­чат­ку­ва­ла влас­ну ори­гі­наль­ну, ска­за­ти б, ін­фор­ма­цій­но-гу­мо­ри­стич­ну руб­ри­ку. Це мі­кроп’єси, що у фор­мі ді­а­ло­гу двох літ­ніх га­лиць­ких пань по­да­ва­ли но­ви­ни, сві­жі й учо­раш­ні, з мір­ку­ван­ням, ко­мен­та­ря­ми й оцін­ка­ми, у них зву­чав нез­ни­щен­ний на­род­ний оп­ти­мізм, ви­бли­ску­вав ко­ло­рит­ний га­лиць­кий ді­а­лект, ви­мальо­ву­ва­ли­ся не­пов­тор­ні ха­рак­те­ри. Точ­не від­чут­тя дра­ма­тур­гії, кон­флік­ту, фор­ми, сти­лю, звич­ка до ґрун­тов­но­го знан­ня пред­ме­та роз­мо­ви ста­ли їй у при­го­ді на Ль­вів­сько­му те­ле­ба­чен­ні, де во­на з 1998 ро­ку ство­рює уні­каль­ну га­ле­рею. Під різ­ни­ми руб­ри­ка­ми, змі­нюю­чи фор­му та фор­мат мо­влен­ня («Ан­т­ракт», «Уні­вер­сум Мель­по­ме­ни», «Май­­стер-клас», «Пор­трет», «Те­ле­те­атр», «Пер­ли­на сло­ва»), у ній по­ста­ють твор­чі пор­тре­ти май­стрів сце­ни, дія­чів та до­с­лід­ни­ків на­ціо­наль­ної куль­ту­ри, те­ле­вер­сії ви­став і по­е­тич­них про­грам. Її ге­ро­ями є ак­то­ри Олек­сандр Гринь­ко, Бо­рис Мі­рус, Та­ї­сія Ли­тви­нен­ко, Лю­бов Ка­га­но­ва, Фе­дір Стри­гун, Бог­дан Ступ­ка, Ла­ри­са Ка­ди­ро­ва, Януш Юхниць­кий, Ка­те­ри­на Хом’як, Оль­га Га­па, Олек­сандр Дей­цев, Зі­на­ї­да Дех­тя­рьо­ва, Во­ло­ди­мир Мак­си­мен­ко; ре­жи­се­ри Ал­ла Ба­бен­ко, Фе­дір Стри­гун, Ро­ман Вік­тюк, Олек­са Ріп­ко; ху­дож­ни­ки Ми­рон Ки­пріян, Єв­ген Без­ні­ско, Лю­бо­мир Ме­д­відь, Бог­дан Сой­ка, Єв­ген Ли­сик, Ва­ле­рій Бор­тя­ков, Яро­слав Лу­кав­ець­кий, Со­фія Ка­раф­фа-Кор­бут, Оле­на Куль­чиць­ка, Бру­но Шульц; ми­стец­твоз­нав­ці Бо­рис Воз­ниць­кий, Ва­ле­рій Гай­да­бу­ра, Ва­лен­ти­на За­бо­лот­на, Нел­лі Кор­ні­єн­ко, Ган­на Лип­ків­ська, На­та­лія Єр­ма­ко­ва, На­та­лія Вла­ди­ми­ро­ва, Іри­на Во­лиць­ка, Світ­ла­на Ве­сел­ка, Ок­са­на Пала­мар­чук. При­во­дом до бе­сі­ди ми­тець заз­ви­чай вва­жає свою твор­чість, тож не­без­під­став­но спо­ді­ваєть­ся на до­стат­ню з нею обі­з­на­ність. За са­мим фор­му­лю­ван­ням за­пи­тань мит­тє­во виз­на­чає рі­вень спіл­ку­ван­ня, та чи бу­де во­но вза­га­лі. То­му здат­ність Світ­ла­ни Мак­си­мен­ко оби­ра­ти об’єкт ува­ги, ви­кли­ка­ти в спі­вроз­мов­ни­ка до­ві­ру, необхід­ну для роз­крит­тя осо­би­сто­сті, віль­но про­ва­ди­ти фахо­ву бе­сі­ду будь-яко­го рів­ня склад­но­сті, не­по­міт­но утри­мую­чи її в ру­слі ідеї, — чес­но­та рід­кіс­на й до­ро­га.

Ко­ли ж ідеть­ся про за­пи­си ви­став, яких те­пер на те­ле­е­кра­ні, крім ка­на­лу «Куль­ту­ра», го­ді шу­ка­ти, то во­ни ні­ко­ли не бу­ва­ють фор­маль­ни­ми. Ві­део­вер­сія Світ­ла­ни Мак­си­мен­ко (спіль­но з ре­жи­се­ром Оль­гою Мат­ве­є­вою й Те­тя­ною Гри­нець) про­по­нує гля­да­чу ні­би до­дат­ко­ві очі. Тож ви­ста­ви «Ідіот» за Ф. До­сто­єв­ським; «Дя­дя Ва­ня», «Арі­адна», «Іо­нич», «Моє жит­тя» А. Че­хо­ва; «Бо­же­віль­на» Р. Го­ра­ка; «По­сла­ніє» за Т. Шев­чен­ком (чи­тає Б. Ко­зак) ре­жи­сер А. Ба­бен­ко; «У не­ді­лю ра­но зіл­ля ко­па­ла» за О. Ко­би­лянсь­кою (ре­жи­сер Ф. Стри­гун); «Оді­сея» Го­ме­ра (ре­жи­сер В. Ку­чинсь­кий), «Зе­мля» за О. Ко­би­лянсь­кою (ре­жи­сер Д. Чи­бо­рак); чи сло­во Ле­сі Ук­ра­їн­ки (чи­тає Лі­дія Да­ниль­чук), Ва­си­ля Сте­фа­ни­ка (чи­тає Юрій Бри­линсь­кий), Лі­ни Ко­стен­ко (чи­тає Олег Ба­тов) — аку­му­лю­ють ве­ли­чез­ний по­тен­ціал для по­свя­че­них і є від­крит­ими для нео­фі­тів.

То ні­чо­го, що сьо­год­ні їх не­ба­га­то. Теат­роз­нав­ець прац­ює без на­дії на ни­ніш­нє за­о­хо­чен­ня. У про­с­то­рі сус­піль­ної психо­ло­гії, сфор­мо­ва­ної те­ле­ві­зій­ним суб­про­дук­том (те­ле­грою, різ­но­ма­ніт­ни­ми шоу, пло­ско­дон­ни­ми се­ріа­ла­ми та від­вер­тим «ми­лом»), кан­ди­дат ми­стец­твоз­нав­ства Світ­ла­на Мак­си­мен­ко про­по­нує те­ми до роз­ду­мів лю­дям, об­тя­же­ним са­мос­ві­до­мі­стю. Та­ким є й ге­рой, по­да­ної бе­сі­ди, най­стар­ший зань­ків­ча­нин Олек­сандр Гринь­ко. Га­даю, що на па­пе­рі їх­ня роз­мо­ва осо­бли­во за­чі­пає за жи­ве й до­дає на­шо­му сві­тос­прий­ман­ню ди­во­виж­ної чи­сто­ти та вір­но­с­ті пе­ре­ко­нан­ням.