Гринь­ко Олек­сандр Бо­ні­фа­ті­йо­вич — на­род­ний ар­тист Ук­ра­ї­ни (з 1990 ро­ку). Ак­тор Те­а­тру ім. М. Зань­ко­вець­кої (від 1956 р). Ство­рив по­над 150 сце­ніч­них об­ра­зів, 10 — у кі­но. Зна­ко­ві ро­лі: Мак­сим За­ліз­няк («Гай­да­ма­ки» за Т. Шев­чен­ком),

Кар­по («Су­єта» І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го), Ста­сов («Ма­рія Зань­ко­вець­ка» І. Ря­бо­кля­ча), Бі­линсь­кий («Се­стри Рі­чинсь­кі» І. Віль­де),

Ко­ман­дор («Ка­мін­ний гос­по­дар» Ле­сі Ук­ра­їн­ки), Клав­дій («Га­млет» В. Шек­спі­ра), Гло­стер і Ко­роль Лір («Ко­роль Лір» В. Шек­спі­ра), Бриз­га­лов («Ка­фе­дра» В. Вру­блев­ської) та ін. Олек­сандр Бо­ні­фа­ті­йо­вич — лю­ди­на уні­каль­ної до­лі. У свої 85 він — ак­тор,

який ви­хо­дить на сце­ну. З них 50 літ від­да­но єди­но­му в йо­го жит­ті теа­тро­ві іме­ні Ма­рії Зань­ко­вець­кої. Сю­ди прий­шов уже у 36 ро­ків. Бо 15 з них, кра­щих ро­ків ста­но­влен­ня, мо­ло­до­сті, про­вів у ста­лінсь­ких кон­цта­бо­рах. Як не зла­ма­вся ду­хом? Що три­ма­ло

й не до­зво­ля­ло опу­сти­ти­ся ниж­че ва­тер­лі­нії по­ряд­но­сті, на­віть шля­хет­но­сті, цьо­му чо­ло­ві­ко­ві? Про це — у на­шій роз­мо­ві.

- Да­вай­те спо­чат­ку по­го­во­ри­мо про вплив те­а­тру на ваш ви­бір, ва­ше ста­но­влен­ня.

— Я був су­ча­сни­ком і уча­сни­ком, на­віть фа­ном те­а­тру. Діяль­ність ман­дрів­них ук­ра­їнсь­ких те­а­трів в Га­ли­чи­ні, на Во­ли­ні у пер­шій по­ло­ви­ні ХХ сто­літ­тя, ме­ні зда­єть­ся, нео­ці­нен­на і на­віть на­леж­но не оці­не­на, осо­бли­во у сен­сі про­бу­джен­ня на­ціо­наль­ної са­мос­ві­до­мо­сті, гор­до­сті і гі­дно­сті на­ро­ду. То­ді ке­ру­ва­ли те­атра­ми ві­до­мі ан­тре­пре­не­ри Ми­ко­ла Орел, Пев­ний…

— Ви ма­є­те на ува­зі Ми­ко­лу Пев­но­го?

— Спра­вді, Ми­ко­ла. То йо­го рід­ний брат, Олек­сандр, був по­с­лом (у 1941 ро­ці Ми­ко­лу Пев­но­го, ві­до­мо­го на Во­ли­ні те­атраль­но­го ан­тре­пре­не­ра, ре­жи­се­ра, ор­га­ни НКВС за­а­реш­ту­ва­ли та роз­стрі­ля­ли «як бур­жу­аз­но­го на­ціо­на­лі­ста» ра­зом з дво­ма рід­ни­ми бра­та­ми: Юрі­єм і Олек­сан­дром, куль­тур­ним та гро­мадсь­ким дія­чем. — С.М.). Ці те­ат­ри бу­ли ду­же по­пу­ляр­ні. Їх при­їзд ста­вав по­ді­єю (до 1939 ро­ку в Га­ли­чи­ні не бу­ло ста­ціо­нар­них ук­ра­їнсь­ких те­а­трів. Усі во­ни бу­ли при­ват­ни­ми ан­тре­при­за­ми та че­рез на­ціо­наль­ні ути­ски пансь­кої Поль­щі ве­ли ман­дрів­ний спо­сіб жит­тя. — С.М.). Ми, 13-літ­ні гім­на­зи­сти, че­ка­ли те­ат­раль­них га­стро­лей. Те­пер це мож­на при­рів­ня­ти хі­ба що до фут­боль­них фа­нів… Як до­каз то­го, що я був фа­ном, мо­жу зга­да­ти один свій ху­лі­гансь­кий вчи­нок. Від­бу­ва­лась юві­лей­на, со­та ви­ста­ва «За­по­рож­ця за Ду­на­єм», зда­єть­ся… На неї був за­про­ше­ний зір­ко­вий склад: М. Го­линсь­кий, М. Со­кіл при­ї­ха­ла з Хар­ків­сько­го опер­но­го те­а­тру (з Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу), ві­до­мий бас — со­ліст Ль­вів­ської опе­ри Ро­ма­нов­сь­кий… По­тра­пи­ти нем­ожли­во! Ажіо­таж страш­ний! І от нас зі­бра­ло­ся при вхо­ді троє хлоп­ців-фа­нів. А квит­ки в той час пе­ре­ри­ва­ли ак­то­ри те­а­тру, віль­ні від ви­ста­ви. Ми до них: «Про­шу па­ні, про­шу па­ні…» Ба­чи­мо: ва­рі­ант не про­хо­дить. А спек­такль від­бу­вав­ся в при­мі­щен­ні Мі­щансь­ко­го брат­ства, ми зна­ли: там зза­ду бу­ли стоя­чі міс­ця. Про­лу­нав тре­тій дзво­ник. Ми мо­ли­мось, щоб хтось за­піз­нив­ся… І от ідуть стар­ші: пан з па­нею. Две­рі вже за­чи­не­ні. Во­ни по­сту­ка­ли, їм від­чи­ни­ли. І ми троє на­лі­та­ємо на те пан­ство, штов­ха­ємо їх, во­ни влі­та­ють у тем­ний зал, ми — за ни­ми… Ви­ста­ва по­ча­лась!

Той вчи­нок «гріє» ме­не й до­сі. Шко­дую, що за­раз не­має та­ких те­атраль­них ху­лі­га­нів (смі­єть­ся). Я жод­ної ви­ста­ви ук­ра­їнсь­ко­го те­а­тру не про­пу­скав, ста­вив­ся до то­го з пі­є­тиз­мом. Тер­но­піль у той час був мі­стом не­ве­ли­ким: 30–40 ти­сяч на­се­лен­ня. Ми зна­ли ус­іх лю­дей в мі­сті, осо­бли­во сте­жи­ли за ак­то­ра­ми: як во­ни хо­дять, спіл­ку­ють­ся між со­бою. Мо­г­ли ви­сте­жи­ти їх і со­бі слі­дом за ни­ми прой­ти­ся пар­ком…

— Як­що го­во­ри­ти про ва­шу ос­ві­ту: гім­на­зія, по­тім — уні­вер­си­тет, юри­дич­ний фа­куль­тет… Це ж бу­ли да­ле­кі від те­а­тру про­фе­сії…

— У 1938 ро­ці я всту­пав до ме­дич­но­го фа­куль­те­ту Ль­вів­сько­го уні­вер­си­те­ту. Але не всту­пив. При­ї­хав до­до­му, бать­ко ска­зав: до­сить, да­вай прац­юва­ти. Але все ж та­ки на сі­мей­ній ра­ді ви­рі­ши­ли, щоб я ще спро­бу­вав всту­пи­ти до Віль­на (Віль­ню­са. — С.М.) на юри­дич­ний фа­куль­тет уні­вер­си­те­ту, бо там не бу­ло та­кої ди­скри­мі­на­ції ук­ра­їн­ців, як тут, у Га­ли­чи­ні. У Віль­ню­сі я всту­пив до уні­вер­си­те­ту і па­ра­лель­но став чле­ном ГУ­Су (Гур­ток ук­ра­їнсь­ких сту­ден­тів. Се­ред уча­сни­ків ГУ­Су був, зо­кре­ма, і Ми­ро­слав Ра­диш — май­бут­ній те­атраль­ний ху­дож­ник, який спів­прац­ював із Й. Гір­ня­ком та В. Бла­ваць­ким у 1941–1944 рр. у Ль­вів­сько­му опер­но­му те­ат­рі. — С.М.), спі­вав у йо­го хо­рі, спі­вом ми пі­дро­бля­ли в со­бо­рі… Там з теат­ром у ме­не бу­ло ма­ло пов’яза­но. Ба­чив ли­ше кіль­ка ви­став польсь­ко­го те­а­тру…

По­ча­лась вій­на. У 1940 ро­ці ме­не приз­ва­ли до Ра­дянсь­кої ар­мії. Я слу­жив у Мос­кві, в Крас­ноз­на­мьон­но­му ан­сам­блі піс­ні і тан­цю іме­ні О.В. Алек­сан­дро­ва. От там ме­ні по­ща­сти­ло ба­чи­ти кра­щі ви­ста­ви мо­сков­ських те­а­трів. Як чер­во­но­ар­мі­єць, та ще й із За­хід­ної Ук­ра­ї­ни, що не­дав­но бу­ла при­єд­на­на до УРСР, я міг от­ри­му­ва­ти пе­ре­пуст­ки. Дві­чі був у опер­но­му те­ат­рі. Слу­хав са­мо­го Іва­на Коз­лов­сько­го, Ле­ме­ше­ва (Сер­гій Ле­ме­шев — ра­дянсь­кий опер­ний спі­вак, лі­рич­ний те­нор, на­род­ний ар­тист СРСР. — С.М.), Ми­хай­ло­ва (Мак­сим Дор­ми­донто­вич Ми­хайлов — ро­сійсь­кий спі­вак, на­род­ний ар­тист СРСР, лау­ре­ат двох Ста­лінсь­ких пре­мій. — С.М.). То був уні­каль­ний бас! Він був про­то­ди­яко­ном в мо­сков­ській цер­к­ві Ва­си­лія Ке­са­рійсь­ко­го. Ото бу­ла го­ло­си­на! Йо­го син, Олек­сій, слу­жив зі мною в ан­сам­блі, і ми бу­ли ко­ле­га­ми.

Якось у не­ді­лю він ме­не і ще од­но­го хлоп­ця за­про­шує до се­бе до­до­му, на обід. Ми при­хо­ди­мо, йо­го ма­ма, ду­же сим­па­тич­на жін­ка, зу­стрі­чає нас і ти­хень­ко го­во­рить: «Ти­ше, ре­бя­та, па­па спит». По­ки ми по­шеп­ки спіл­ку­є­мось, во­на ста­вить по­суд на стіл. Ко­ли вий­ма­ла з бу­фе­ту ке­ліш­ки, зад­зве­ні­ло скло. І рап­том з тої кім­на­ти, «где спал па­па», про­гри­мі­ло: «Мр-р-р-р…» Жін­ка йо­му: «Спи, до­ро­гой, спи. Это к Алек­сею при­шли ре­бя­та». А він: «Не мо­гу спать, ког­да ря­дом вод­ку пьют!» (смі­єть­ся).

За­га­лом, як­що по­вер­та­тись до ва­шо­го пи­тан­ня про вплив те­а­тру, то на ме­не най­силь­ні­ше вра­жен­ня спра­ви­ли ви­ста­ви Вах­тан­го­ва. Не знаю, чо­му. До ме­не у Мос­кві ста­ви­лись чи то з пі­доз­рін­ням, чи то з по­ва­гою.

— Бо ви — «че­ло­век из За­па­да»?

— Ду­маю, що біль­ше з пі­доз­рін­ням. Я ще не знав, що за мною уже то­ді слід­ку­ва­ли… Так са­мо, як за ус­іма, хто при­ї­хав із За­хід­ної Ук­ра­ї­ни. То­му, на­пев­но, до­сить ча­сто да­ва­ли мо­ж­ли­вість ві­дві­ду­ва­ти те­атр. До «за­хід­ни­ків» бу­ло осо­бли­ве ста­влен­ня. По­тім я зро­зу­мів: я був у них на при­ці­лі одра­зу, як тіль­ки при­ї­хав до Мос­кви. Піз­ні­ше уже «про­кру­чу­вав» у го­ло­ві свої зу­стрі­чі з од­ним, дру­гим, тре­тім про­во­ка­то­ром…

Щоб ви зна­ли: пер­ших до­при­зив­ни­ків-за­хід­ня­ків 1940 ро­ку, як тіль­ки по­ча­ла­ся вій­на, ус­іх ізо­лю­ва­ли. Ко­го від­пра­вля­ли у «строй­ба­таль­йо­ни» (де прац­юва­ли на Мос­кву), а за таки­ми, як я, йшов «хвіст». А по­тім бу­ла вка­зів­ка «зго­ри»: на дру­гий чи на тре­тій день пі­сля по­чат­ку вій­ни ус­іх при­бал­тій­ців, ук­ра­їн­ців-за­хід­ня­ків — у та­бо­ри. То­ді ж по мо­ло­до­сті, по на­їв­но­сті я й не за­ми­слю­вав­ся над та­ким. За­а­реш­ту­ва­ли ме­не 24 чер­вня 1941 ро­ку. При­вез­ли одра­зу до Лє­фор­тов­ської тюр­ми. А по­тім по­ча­лась вій­на (про що я до­ві­дав­ся від спів­ка­мер­ни­ка), і нас у то­вар­ня­ках пе­ре­вез­ли до Са­ра­то­ва. Да­ли 10 ро­ків.

— За яким зви­ну­ва­чен­ням?

— «Ан­ти­ра­дянсь­ка діяль­ність». За те, що я ви­ві­шу­вав синьо-жов­тий пра­пор.

— Ви йо­го спра­вді ви­ві­шу­ва­ли?

— Не я осо­би­сто, але за мо­єю іні­ціа­ти­вою. Я зіз­нав­ся у цьо­му. І ще ме­ні ін­кри­мі­ну­ва­ли, на­чеб­то я знав і при­хо­вав те, що в мо­го вчи­те­ля в се­лі бу­ли спи­ски польсь­кої де­фен­зи­ви (поль­сь­ка контр­роз­від­ка. — С.М.). Ну це щось та­ке зах­мар­не… А ще: в Са­ра­то­ві ме­ні «при­ши­ли», що я по­тра­пив до Кре­мля з ме­тою… те­ро­ри­стич­но­го ак­ту. Уяв­ляє­те со­бі?!

Пи­та­ли ме­не: які я знаю пар­тії? Я від­по­ві­дав: КПЗУ, УН­ДО, польсь­ка ЕН­ДЕК (на­ціо­нал-де­мо­кра­ти, про­фа­шист­сь­ка ор­га­ні­за­ція. — С.М.). Слід­чий був мо­ло­дий. На­ступ­но­го дня він зно­ву при­хо­дить, уже, на­пев­но, взяв до­від­ки про зга­да­ні мною пар­тії, і до ме­не: «Я знаю, те­бя КПЗУ по­дос­ла­ла!». КПЗУ у 1938 ро­ці забо­ро­ни­ли як контр­ре­во­лю­цій­ну пар­тію. Я зро­зу­мів, що він ні­чо­го не знає і… роз­смія­вся! Мо­ло­дий був, ме­ні був 21 рік.

Ме­не вря­ту­ва­ло те, що Лє­фор­тов­ську тюр­му ви­вез­ли до Са­ра­то­ва. Там по­ча­ло­ся дру­ге слід­ство. Вів йо­го ін­ший слід­чий. Він опе­ру­вав тіль­ки ма­те­рі­а­ла­ми до­но­сів на ме­не. Він ме­не по­слу­хав, але йо­го біль­ше ці­ка­ви­ло, яке бу­ло жит­тя на За­хід­ній Ук­ра­ї­ні. Я зро­зу­мів: як лю­ди­на, він ме­ні сим­па­ти­зу­вав. На дру­гий раз дав по­ї­сти ку­сок хлі­ба, огір­ка, осе­лед­ця: «На, по­ку­шай…» Він і по­ра­див ме­ні: «Не­ма чо­го, під­пи­суй…» У ка­ме­рі теж ска­за­ли хлоп­ці: під­пи­суй! Я зро­зу­мів: не­ма чо­го ви­пра­вдо­ву­ва­тись, хто ту­ди по­тра­пляв, то­го су­ди­ли.

— То ви під­пи­са­ли і зіз­на­ли­ся в то­му, чо­го не ро­би­ли?

— Ні, я зіз­нав­ся, що дій­сно ви­ві­шу­вав синьо-жов­тий пра­пор. І на­пи­сав пись­мо­ве по­яснен­ня: «Я не знав, що це — контр­ре­во­лю­ція. Знав, що пі­сля возз’єд­нан­ня за­хід­ноук­ра­їнсь­ких зе­мель в єди­ній УРСР у нас те­пер бу­де сво­бо­да. І ви­ві­сив на­ціо­наль­ний пра­пор Ук­ра­ї­ни у на­шо­му се­лі (Гри­бо­ва, Тер­но­пільсь­кої обла­сті. — С.М.), в Ла­нів­цях — у ці­ло­му окру­зі, від яко­го я був об­ра­ний де­пу­та­том до На­род­них Збо­рів» (О. Гринь­ко був об­ра­ний де­ле­га­том від Во­ли­ні до уча­сті у На­род­них Збо­рах, які 26 жов­тня 1939 р. в при­мі­щен­ні Опер­но­го те­а­т­ру у Ль­во­ві уро­чи­сто про­го­ло­си­ли про вхо­джен­ня За­хід­ної Ук­ра­ї­­ни до скла­ду УРСР. На тих збо­рах, зо­кре­ма, ви­сту­па­ли Іван Руб­чак, за­слу­же­ний ар­тист Ук­ра­ї­ни, ви­дат­ний ак­тор ук­ра­їнсь­ко­го те­а­тру в Га­ли­чи­ні, кі­но­дра­ма­тург і ре­жи­сер Олек­сандр Дов­жен­ко. — С.М.).

— І скіль­ки вам за це да­ли ?

— Де­сять ро­ків. Ме­ні ще доб­ре да­ли, ма­ло. Ко­ли я наз­вав у ка­ме­рі свій строк, со­ка­мер­ни­ки ска­за­ли: «Пля­ши!»

Ста­ви­лись до нас, як до бу­ді­вель­но­го ма­те­рі­а­лу… Я був на бу­дів­ниц­тві двох ае­ро­дро­мів, де прац­юва­ли вдень і вно­чі: ка­мін­ня дов­ба­ли… Ко­ли лю­ди­на «до­хо­ди­ла до руч­ки», її бра­ли в спе­ціаль­ні ко­ло­нії, де пі­джи­влю­ва­ли трош­ки, і да­лі — ту­ди ж …

Ко­лись, пам’ятаю, в од­ній з про­мов на яко­мусь лі­те­ра­тур­но­му з’їз­ді ка­за­ли: «До од­но­го з див ХХ сто­літ­тя мож­на від­не­сти “те­ат­ри під пів­ніч­ним сяй­вом”». При­га­дую, як ме­ні в той час да­ли пе­ре­пуст­ку, і я міг віль­но ви­хо­ди­ти за зо­ну. Це пі­сля п’яти—ше­сти ро­ків: «Ру­ки за спи­ну! Вле­во — впра­во: стре­лять бу­дем!» Ду­же ці­ка­вий мо­мент (за­ми­слю­єть­ся) …

На сце­ні я ча­сто шу­кав со­бі якісь асо­ці­ації. При­га­дую: йде­мо на ро­звод (роз­на­ряд­ка на ро­бо­ту. — С.М.). Нас ве­дуть у ліс. І тут: ме­не ви­кли­ка­ють на про­хід­ну. Все, — ду­маю, — ро­звод за­кін­чи­вся! Про се­бе ми­слю: ні­чо­го ж на­чеб­то не зро­бив, а ме­не, ма­буть, у кар­цер, чи що? І рап­том да­ють… пе­ре­пуст­ку! Без­кон­вой­ну!!! А це оз­на­чає: на за­вод я мо­жу хо­ди­ти сам. І от уя­віть со­бі: пер­ший мій ви­хід. Ні со­бак, ні кон­вою, ні­ко­го не­ма… Зай­шов у тай­гу: пташ­ки ще­бе­чуть... І не від­чув, як до за­во­ду прий­шов… А там біль­ше кі­ло­ме­тра…

У 1948 ро­ці (тоб­то я вже від­був май­же сім ро­ків) по­чи­на­ють ор­га­ні­зо­ву­ва­тись спец­та­бо­ри по­си­ле­но­го ре­жи­му для по­літв’яз­нів. По­ча­ли їх зби­ра­ти і утри­му­ва­ти окре­мо. Бо до то­го я був у за­галь­но­му, се­ред «блат­них»… Остан­ні шість ро­ків не чув ук­ра­їнсь­кої мо­ви, я вже ду­ма­ти на­віть по­чав по-ро­сійсь­ки…

Був, при­га­дую, та­кий ви­па­док. Я прац­ював на за­во­ді, де ро­би­ли де­та­лі для ба­ра­ків, які від­пра­вля­ли на пів­ніч, щоб там їх зби­ра­ти. Ме­не приз­на­чи­ли за­ві­ду­ва­чем бір­жі, я від­по­ві­дав за на­ван­та­жен­ня за­ліз­нич­них ва­го­нів де­та­ля­ми. Ста­рав­ся, щоб утри­ма­тись на тій ро­бо­ті, роз­по­ді­ляв: ту бри­га­ду — сю­ди, ін­шу — ту­ди… Бу­ли в тих бри­га­дах і не­пов­но­лі­тні. Я їм на­ма­гав­ся да­ва­ти най­лег­шу ро­бо­ту. Од­но­го ра­зу бу­ло та­ке: да­ли нам на роз­ван­та­жен­ня по­їз­да ли­ше дві го­ди­ни. Інак­ше прий­деть­ся пла­ти­ти штраф «за про­стой». Я до сво­їх ма­ло­лі­тніх «ван­таж­ни­ків» раз при­хо­джу, дру­гий… Ме­не то­ді зва­ли всі «До­цент» (смі­єть­ся), бо я з бо­рід­кою хо­див. Іду до них зно­ву: ва­го­нів, мо­же, со­рок сто­їть… Ба­чу: во­ни від­ста­ють, ми не всти­га­ємо. От то­ді я не ви­три­мав, як крик­ну на них: все, що чув то­ді на зо­ні — ви­дав «на-го­ра»! Та ще й «по­­ста­вле­ним» ак­тор­сь­ким го­ло­сом. Ві­дра­зу до них дій­шло! Швид­ко по­ча­ли прац­юва­ти. А я, нав­па­ки, ледь від то­го «очу­няв­ся», зай­шов за ва­гон, пе­рех­ре­стив­ся… Ду­маю: «Бо­же, як­би ма­ма по­чу­ла…»

Пі­сля тої «по­груз­ки» іду до ди­рек­то­ра за­во­ду (та­кож ко­лиш­ньо­го в’яз­ня) до­по­ві­да­ти, що вже го­то­во. А він: чо­го та­кий на­стрій? Стар­ший пан був, ін­те­лі­гент. А я: «Та от зір­вав­ся, об­ма­тю­кав хлоп­ців». А він: «Ха-ха-ха!!! Ну, те­пер ти вже ви­жи­веш в зо­ні, Са­шо, точ­но ви­жи­веш!» (смі­єть­ся).

В ті ча­си до нас по­сту­па­ли та­кі лю­ди!!! Тіль­ки з ук­ра­їнсь­кої куль­ту­ри: Гри­го­рій Ко­чур — по­ет, пе­ре­кла­дач, лі­те­ра­ту­роз­нав­ець, йо­го на­зи­ва­ли «жи­вою ен­ци­кло­пе­ді­єю». Пись­мен­ни­ки Бо­рис Ан­то­нен­ко-Да­ви­до­вич, Во­ло­ди­мир Гжиць­кий, Дми­тро Пала­мар­чук — пе­ре­кла­дач со­не­тів. З ак­то­рів: Пе­тро Ра­тов-Ка­річ­ков­ський, який прац­ював у те­ат­рі Ми­ко­ли Са­дов­сько­го. У ме­не є йо­го те­атраль­ні про­грам­ки, він ме­ні по­тім їх при­слав. Бо­ри­сов­ський з те­а­тру «Бе­ре­зіль» Ле­ся Кур­ба­са. Оле­на Мар­чен­ко, ар­тист­ка з Мо­сков­сько­го Ка­мер­но­го те­а­тру Та­ї­ро­ва… Я зу­стрі­чав­ся з ни­ми. Це тіль­ки ук­ра­ї­но­мов­ні. Я вже не ка­жу про ін­ші на­ціо­наль­но­сті. Але ук­ра­їн­ців най­біль­ше бу­ло.

Як­що мож­на, я вам вірш Гри­го­рія Ко­чу­ра про­чи­таю:

По­віє ча­сом в зим­но­му по­ві­трі

Гни­лиз­ною ін­тинсь­кої вес­ни;

Прор­веть­ся звід­кись ви­хор на­віс­ний,

Рап­то­вим же­стом з не­ба хма­ри ви­тре,

Та об­рій знов за­мур­за­ють во­ни,

І чу­ти гру дия­вольсь­кої ци­три,

І кра­євид нав­ко­лиш­ній не­хи­трий

П’є сон­ний плач до­що­вої стру­ни.

І ця не­пев­на, зля­ка­на бла­кить,

І кра­де­на те­пла ску­по­го мить,

1 сум ялин, що вік не мо­ло­діє —

Який од­чай на­ві­ює все те,

Як блі­до, по-пів­ніч­но­му рос­те

В ду­ші тон­ка тра­ви­ноч­ка на­дії!

Ли­ши­ло­ся ме­ні два ро­ки… Як­що я від­си­дів ві­сім, то ку­ди ж бу­ду вті­ка­ти?! І до­зво­ли­ли нам ор­га­ні­зу­ва­ти ама­тор­сь­кий гур­ток. Це, оче­вид­но, бу­ла іні­ціа­ти­ва чи­є­їсь жін­ки з об­слу­го­вую­чо­го пер­со­на­лу (ка­пі­та­нів, ка­ге­бі­стів). Во­ни ну­ди­лись там, але зна­ли, хто у них си­дить за дро­том… І до­зво­ли­ли ор­га­ні­зу­ва­ти нам ан­самбль, ор­кестр. Це чо­ло­вік два­над­цять: про­фе­сі­она­лів з опе­ри, з сим­фо­ніч­но­го ор­ке­стру. З При­бал­ти­ки ду­же ба­га­то бу­ло. Се­ред них тіль­ки один був ук­раї­­нець, з Бо­ри­сла­ва (Ль­вів­ської обла­сті. — С.М.), Си­дор Бо­би­ке­вич. Він грав на флей­ті-пі­ко­ло, з ньо­го всі смія­лись. А він хо­вав ін­стру­мент бі­ля сер­ця і ка­зав, що на цій «сви­стуль­ці» він сви­став в Ав­стро-угор­сь­ку вій­ну, у польсь­кій по­лі­тич­ній тюр­мі «Бе­ре­за Кар­ту­зь­ка», у фа­шист­сь­ко­му кон­цта­бо­рі «Ауш­віц» і за­раз «сви­ще» тут…

Там, де я си­дів, був ба­рак чо­ло­ві­чий. Але був і ба­рак від­го­ро­дже­ний спе­ціаль­но для ка­ран­ти­ну: як­що при­хо­див етап, но­вих в’яз­нів, там двад­цять один день три­ма­ли. А по­тім уже ро­зво­зи­ли по різ­них міс­цях.

Ба­га­то хо­четь­ся роз­ка­за­ти, а всьо­го не роз­ка­жеш…

Щоб не спіл­ку­ва­ли­ся ті, хто при­їж­джав з жін­ка­ми, їх ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли так: сніг, що во­ни під­мі­та­ли, зси­па­ли на од­ну ку­пу, на­ли­ва­ли на ніч во­дою: ро­би­ти та­ку су­ціль­ну сті­ну з льо­ду…

Бу­ла та­кож жі­но­ча зо­на. І от яки­мось чи­ном, до­зво­ли­ли зро­би­ти нам во­се­ни 1949 ро­ку кон­церт, то бу­ла як­раз 10-а річ­ниця возз’єд­нан­ня. Я в цьо­му кон­цер­ті був ор­га­ні­за­то­ром, спі­вав дві піс­ні: «По­вій, ві­тре, на Вкра­ї­ну» і «Оце я, Яре­ма». Був ор­кестр. Спо­чат­ку у про­гра­мі, зро­зу­мі­ло, зву­ча­ла «Ши­ро­ка стра­на моя род­ная». Офі­ці­оз. А десь у дру­гій ча­сти­ні про­гра­ми мав я ви­сту­па­ти. І от при­хо­ди­мо в жі­но­чий ба­рак: він дов­гий, ть­мя­не світ­ло, і тіль­ки ба­чу ко­жуш­ки — всі спи­ною си­дять, від­вер­ну­лись… Яв­ний са­бо­таж «гля­да­чів». То­му що в’яз­ням вже то­ді по двад­цять п’ять ро­ків стро­ку да­ва­ли за та­кі «стат­ті», як у ме­не. Який їм кон­церт?! А я ду­маю: «Бо­же, де­сять ро­ків то­му я го­ло­су­вав за ук­ра­їнсь­кі На­род­ні Збо­ри! І до чо­го ж ми до­жи­лись? Страш­но»…

І не мо­жу спи­та­ти, звід­ки во­ни, хто…То­му що там же стоять бі­ля нас… Один но­мер кон­цер­ту прой­шов, дру­гий — ні­я­ко­го ре­а­га­жу. А ди­ри­гент то­го всьо­го кон­цер­ту, Са­ша, ка­же ме­ні: «Да­вай їм “По­вій, ві­тре, на Вкра­ї­ну”, раз їх ні­чо­го не бе­ре!» Він сам був ук­ра­їн­цем.

І от уя­віть со­бі це офор­млен­ня: в ме­не бу­ла синьою нит­кою зі све­тра трош­ки ви­ши­та со­роч­ка…По­чи­на­єть­ся про­граш, який на­пи­сав ком­по­зи­тор Во­ло­ди­мир Флис (ком­по­зи­тор, піз­ні­ше — ви­кла­дач Ль­вів­ської дер­жав­ної кон­сер­ва­то­рії ім. М. Ли­сен­ка. — С.М.). Пер­ший ку­плет прос­пі­вав, ба­чу: ожи­ває зал. Хтось по­вер­нув­ся облич­чям до сце­ни, хтось шеп­нув… Я від­чу­ваю: не мо­жу біль­ше. Взяв пау­зу. Ор­кестр да­лі грає… З та­ким зав­зят­тям! От то­ді я по-справ­жньо­му від­чув: що та­ке сце­на, біо­рит­ми!

Всі ка­за­ли: «Са­ша, иди в те­атр!». Ме­ні 30 ро­ків бу­ло, як я звіль­няв­ся. Про­фе­сії ж ні­я­кої не­має. Олек­сій Ка­плер, ві­до­мий кі­ноз­нав­ець (а та­кож кі­но­сце­на­рист, ре­жи­сер, по­пу­ляр­ний у 70-х ро­ках те­ле­ве­ду­чий на Цен­траль­но­му те­ле­ба­чен­ні «Кі­но­па­но­ра­ми». — С.М.), ме­ні ка­же: «Са­шо, там, у Ль­во­ві, пра­ц­ює учень Кур­ба­са. Їдь ту­ди». Бо він з Тя­гном був у доб­рих стос­ун­ках, і з Олек­сан­дром Дов­жен­ком теж. А в ме­не на­віть учи­ли­ща ні­я­ко­го не бу­ло! А Лю­ся Ка­плер да­лі: «Як­що ре­жи­сер не­дур­ний, то він те­бе візь­ме. А як­що дур­ний, то тут і жа­лі­ти не­ма чо­го»… От я і по­ду­мав: маю го­лос, ма­буть, пі­ду про­си­ти­ся в те­атр.

За­кін­чу­єть­ся мій строк. І за­мість до­до­му ме­не… зно­ву у ва­гон, у Крас­но­яр­сь­кий край, ета­пом...

— За що?

— При­їж­джаю, пи­шу: «За що?» От­ри­мую від­по­відь: «5 лет».

За­хо­джу якось уже там у ма­га­зин, цу­кру ку­пи­ти. Ба­чу: си­дить та­кий «фра­єр», якось так див­но го­во­рить: чи по­ляк, чи при­бал­ті­єць? І він теж ди­вить­ся на ме­не, по­ско­рі­ше всіх по­куп­ців від­пра­вляє… А то вия­вив­ся Іван Ан­дрі­йо­вич Во­ро­нов­ський, зі Ль­во­ва, ад­во­кат. Ми з ним роз­го­во­ри­лись! Він пи­тає: що я тут ро­блю. А я: «Ліс пи­ляю, що ж я ро­блю!»

І зно­ву з теат­ром ні­чо­го не вий­шло. Але хва­лю се­бе за те, що ме­ні про­по­ну­ва­ли там ли­ши­ти­ся в тор­гів­лі. Про­по­ну­ва­ли ма­ши­ну, квар­ти­ру…

— Мо­жли­во, ста­ли би зам­ож­ним чо­ло­ві­ком?

— У ме­не ви­ста­чи­ло муж­но­сті по­ї­ха­ти до­до­му. Хоч до­ма ні­ко­го не бу­ло. Бу­ла, пра­вда, дів­чи­на, з якою я ли­сту­вав­ся… Те­пер во­на — моя дру­жи­на. І от я при­ї­хав: про­блем — ма­са. Ні­ко­го із знай­омих не­має… Всі мої од­но­лі­тки — вже за­слу­же­ні, на­род­ні ар­ти­сти, про­від­ні май­стри…

Пі­шов у те­атр: щоб хоч за щось за­че­пи­ти­ся, бо­дай у хор. За­пи­са­вся на при­йом до за­ступ­ни­ка ди­рек­то­ра Ря­за­но­ва. І уя­віть со­бі: ме­ні трид­цять вось­мий рік. Мої од­но­лі­тки — за­слу­же­ні, на­род­ні. А я ще — ні­чо­го… А жін­ки у те­ат­рі по­ба­чи­ли ме­не і: «Шу-шу… Прие­хал ка­кой-то, мо­жет, ге­рой?..»

Ви­хо­дить за­ступ­ник ди­рек­то­ра. Я йо­му ска­зав, що хо­тів би у хор. Одра­зу чес­но ска­зав, звід­ки я при­був. І тут та­ка пау­за… Хо­ча вже то­ді в те­ат­рі бу­ли ре­пре­со­ва­ні. Але, пев­но, та­ко­го «ка­дра» він ще не ба­чив. По­кли­кав у ка­бі­нет. Си­дять там ди­рек­тор Дан­чен­ко (Во­ло­ди­мир Дан­чен­ко, на­род­ний ар­тист Ук­ра­ї­ни. — С.М.), сам Ря­за­нов, Фа­ї­на Га­єн­ко (на­род­на ар­тист­ка Ук­ра­ї­ни. — С.М.) і ще хтось… Во­ло­ди­мир Дан­чен­ко по­чи­нає ме­не пи­та­ти: «Де ви бу­ли, в яко­му та­бо­рі, чи зу­стрі­ча­ли Кур­ба­са?» І во­ни слу­ха­ли з та­кою ці­ка­ві­стю і ро­зу­мін­ням… Ме­не прий­ня­ли на най­ниж­чу став­ку: та­ку пла­ти­ли сту­ден­там кон­сер­ва­то­рії. А для ме­не го­лов­не бу­ло — за щось за­че­пи­ти­ся.

— Ре­жи­сер Бо­рис Тя­гно — учень Кур­ба­са. Як вiд­бу­ла­ся ва­ша з ним зу­стріч?

— Я прий­шов до Тяг­на, як до бать­ка і ре­жи­се­ра. Ка­жу, що від­си­дів п’ят­над­цять ро­ків, по­чи­наю жит­тя спо­чат­ку: «Ска­жіть, чи ме­ні вар­то йти до те­а­тру, чи є щось у ме­ні, чи не­ма?» — пи­таю. Пам’ятаю йо­го дов­го пау­зу… Він по­ста­вив­ся до ме­не сер­йоз­но. Я зро­зу­мів, нас­кіль­ки йо­му це бу­ло від­по­ві­даль­но. Як лю­ди­на він спра­вив на ме­не над­зви­чай­не вра­жен­ня!

— Яким був Бо­рис Тя­гно?

— Ін­те­лі­гент ви­щої мар­ки: ввіч­ли­вий, де­лі­кат­ний, хо­ча хво­рів уже то­ді. Він по­чав вво­ди­ти ме­не (то­ді ста­вив «Га­мле­та»). Роль При­ви­да дав. Я зі­грав кіль­ка ра­зів. А по­тім — роль Клав­дія. І це да­ло ме­ні ос­но­ву мо­єї по­даль­шої діяль­но­сті. При­чо­му я ро­зу­мів, нас­кіль­ки ця лю­ди­на куль­тур­на, має від­чут­тя мі­ри. І, що ду­же ва­жли­во, ко­ли я прац­ював, у ме­не був якийсь ком­плекс не­пов­но­цін­но­сті. Ду­мав, що не змо­жу… Він це від­чу­вав. Го­во­рив ме­ні: те, що я пе­ре­жив у та­бо­рах — шко­ла кра­ща, ніж сту­дія!

То­ді я зро­зу­мів, що та­ке те­атр, яка йо­го зна­чи­мість. Яку ме­ні ко­ло­саль­ну мо­жли­вість да­ла до­ля в цей час го­во­ри­ти зі сце­ни! До при­кла­ду: ви­ста­ва «Се­стри Рі­чинсь­кі» І. Віль­де (ін­сце­нів­ка Б. Ант­ко­ва. Роль ад­во­кат Бі­линсь­ко­го — зна­ко­ва у твор­чій біо­гра­фії ак­то­ра. У до­маш­ньо­му ар­хі­ві ак­то­ра до­сі збе­рі­га­є­ть­ся прем’єр­на про­грам­ка з ви­ста­ви зі сло­ва­ми вдяч­но­сті Іри­ни Віль­де: “Ви, ша­нов­ний Олек­сан­дре Гринь­ко, — як ви­нят­ко­во тон­кий ар­тист — своєю грою да­ли дру­ге, щи­ро ка­жу, пов­ні­ше жит­тя Оре­сто­ві Бі­линсь­ко­му. Щи­ро дя­кую. Іри­на Віль­де”. — С.М.). Ні­би епі­зо­дич­на роль. А в ме­не там бу­ло сім чи ві­сім ви­хо­дів. У ви­ста­ві в ме­не був мо­но­лог з Брон­ком (мо­ло­дий мак­си­ма­ліст Брон­ко За­вад­ка, пер­со­наж тво­ру. — С.М.), до ко­тро­го я спе­ціаль­но го­ту­вав­ся. Це бу­ла моя осо­би­ста спо­відь, з аван­сце­ни! І це у той час, в 60-ті ро­ки?! Брон­ко агі­тує ме­не прий­ти в про­ко­му­ні­стич­ну га­зе­ту пра­ців­ни­ком: ви, мо­вляв, по­ряд­на лю­ди­на… Що ж ви тер­пи­те? А Бі­линсь­кий йо­му: «Тер­пі­ти, ко­ли при ме­ні па­плю­жать мій на­род, фаль­си­фі­ку­ють іс­то­рію, об­кра­да­ють пам’ят­ки ста­ро­вин­ної куль­ту­ри, по­ри­ви до во­лі ква­лі­фі­ку­ють як аван­тюр­ниц­тво, ге­ро­їзм ква­лі­фі­ку­ють як під­ло­ту і зра­ду!» Ця ви­ста­ва йшла близь­ко 500 ра­зів. І я сло­ва­ми мо­го ге­роя мав мо­жли­вість го­во­ри­ти ці сло­ва скрізь, де ви­сту­пав!

Текст дру­ку­єть­ся за про­гра­мою «Май­стер-клас».

Ав­тор і ве­ду­ча — Світ­ла­на Мак­си­мен­ко, Ль­вів­ське те­ле­ба­чен­ня, 2004 рік. Роз­ши­фру­ван­ня тек­сту — Юлія Кі­сіль