Ка­мер­на сце­на ім. Сер­гія Дан­чен­ка

19 бе­рез­ня 2012 ро­ку в те­ат­рі ім. І. Фран­ка ви­с­та­вою «Увер­тю­ра, до по­ба­чен­ня» від­кри­ла­ся но­ва ка­мер­на сце­на ім. Сер­гія Дан­чен­ка. Її бу­дів­ниц­тво три­ва­ло по­над 20 ро­ків. У пам’ять про ви­дат­но­го ре­жи­се­ра та­кож від­кри­ли ме­мо­рі­аль­ну дош­ку. 2 квіт­ня на но­вій сце­ні прой­шла прем’єра ви­ста­ви ре­жи­се­ра Мак­си­ма Го­лен­ка «Сон сміш­­ної лю­ди­ни» за од­ной­мен­ним опо­ві­дан­ням Фе­до­ра До­сто­єв­сько­го. Ос­но­вою сю­жет­ної лі­нії ви­­ста­ви є іс­то­рія са­мот­ньо­го ге­роя, що ви­рі­шив по­кін­чи­ти жит­тя са­мо­губ­ством, але пе­ред ро­ко­вим по­стрі­лом за­си­нає та уві сні по­тра­пляє на іде­аль­ну пла­не­ту, яка ще не за­ста­ла грі­хо­па­дін­ня. В опо­ві­дан­ні та ви­ста­ві по­ру­шу­ють­ся ос­нов­ні про­бле­ми, при­та­ман­ні твор­чо­сті До­сто­єв­сько­го: в чо­му сенс жит­тя, в яко­му іс­ну­ють страж­дан­ня та зло, і який шлях очи­щен­ня не­дос­ко­на­ло­го сві­ту.

Завершено кон­кур­с кі­но­сце­на­рі­їв до 200-річчя Тараса Шевченка

5 бе­рез­ня в Ук­ра­їнсь­ко­му до­мі від­бу­ла­ся від­кри­та пре­зен­та­ція кі­но­про­ек­тів за­вер­шаль­но­го ета­пу кон­кур­су, ор­га­ні­зо­ва­но­го фон­дом «Ве­ли­ка ро­ди­на», прис­вя­че­них 200-річ­чю з дня на­ро­джен­ня Та­ра­са Шев­чен­ка. До скла­ду жу­рі увій­шли: кі­ноз­нав­ець, ав­тор кни­ги «Іс­то­рія ук­ра­їнсь­ко­го кі­не­ма­то­гра­фа» Лю­бо­мир Го­сей­ко, кі­но­оп­ера­тор Юрій Гар­маш, кі­но­дра­ма­тург На­та­лія Во­рож­бит, ди­рек­тор Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри ім. Та­ра­са Шев­чен­ка НА­НУ Ми­ко­ла Жу­линсь­кий, кі­но­про­дю­сер, влас­ник ме­ре­жі «Кі­но­па­лац» Бог­дан Ба­трух, кі­но­ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий, ди­рек­тор МКФ «Мо­ло­дість» Ан­дрій Хал­пах­чі, арт-ди­рек­тор Одесь­ко­го між­на­род­но­го кі­но­фе­сти­ва­лю Олек­сандр Шпи­люк та ін. На суд жу­рі бу­ло ви­не­се­но два сце­на­рії: «Про­щан­ня з пу­сте­лею» Олек­сан­дра Де­ни­сен­ка та «Іс­то­рія од­но­го до­но­су» Олек­сан­дра Га­вро­ша. Пе­ре­мож­цем жу­рі од­но­стай­но виз­на­чи­ло О. Де­ни­сен­ка, йо­му при­су­­дже­но ви­на­го­ро­ду у роз­мі­рі 120 ти­сяч грн. Сце­на­рій від­тво­рює остан­ні ро­ки пе­ре­бу­ван­ня Та­ра­са Шев­чен­ка в Но­во­пе­тров­сько­му ук­рі­плен­ні, ку­ди йо­го від­пра­ви­ли 14 жов­тня 1850 ро­ку. Під час пе­ре­бу­ван­ня там Шев­чен­ко шість ро­ків не пи­сав по­е­зій, за­те за­ли­шив 179 ма­люн­ків, в то­му чи­слі пей­за­жів Ка­ра­тау. Сю­жет роз­гор­та­єть­ся нав­ко­ло ря­до­во­го Шев­чен­ка та ко­мен­дан­та Ірак­лія Олек­сан­дро­ви­ча Уско­ва, що при­був на міс­це по­мер­ло­го ко­мен­дан­та А. П. Ма­єв­сько­го, який при­хиль­но ста­вив­ся до по­ета. За сце­на­рій «Іс­то­рія од­но­го до­но­су» жу­рі та­кож при­су­ди­ло приз О. Га­вро­шу, — гро­шо­ву ви­на­го­ро­ду у су­мі 80 ти­­сяч грн. Цей сце­на­рій є ви­ві­ре­ною за іс­то­рич­ни­ми дже­ре­ла­ми іс­то­рі­єю зра­ди сту­ден­том Ки­їв­сько­го уні­вер­си­те­ту Олек­сі­єм Пе­тро­вим чле­нів Ки­ри­ло-Ме­фо­ді­їв­сько­го то­ва­ри­ства. За умо­ва­ми уча­сті в кон­кур­сі, от­ри­ма­ні гро­шо­ві при­зи ма­ють бу­ти ви­ко­ри­ста­ні для ор­га­ні­за­ції зні­маль­но­го про­це­су, який за­вер­шить­ся ство­рен­ням пов­но­ме­траж­но­го ху­дож­ньо­го філь­му про Та­ра­са Шев­чен­ка.

Про ко­заць­ку Ку­бань: двад­цять ро­ків по то­му

У лю­то­му в Бу­дин­ку кі­но по­ка­за­ли фільм Ва­лен­ти­на Спер­ка­ча «Ку­бансь­кі ко­за­ки. А вже літ дві­с­ті…», зня­то­го ще 1992 ро­ку. Ре­жи­сер із «Укр­кі­нох­ро­ні­ки» пер­шим узяв­ся роз­по­ві­сти про цей до­сі ма­ло дос­лі­дже­ний сю­жет ук­ра­їн­сь­кої іс­то­рії і здій­снив дос­лід­ниць­ку екс­пе­ди­цію по міс­цях ком­пакт­но­го про­жи­ван­ня ук­ра­їн­ців Ку­ба­ні, зняв­ши їх­ній по­бут, умо­ви іс­ну­ван­ня й взяв­ши не один де­ся­ток ін­терв’ю, в яких на­щад­ки пер­ших ук­ра­їнсь­ких пе­ре­се­лен­ців роз­по­ві­да­ють і про іс­то­рію, і про су­ча­сність.

І, як з’яс­ува­ло­ся, фільм Спер­ка­ча і сьо­год­ні є чи не най­но­ві­шою і чи наймасштабнішою ук­ра­їнсь­кою стріч­кою, прис­вя­че­ною цій про­бле­ма­ти­ці.

По­чи­на­єть­ся він при­свя­тою «за­по­рож­цям, що ви­­са­ди­ли­ся на Та­ма­ні 25 сер­пня 1792 ро­ку». Влас­не, це — точ­но за­фік­со­ва­на да­та, ко­ли гру­па за­по­рож­ців упер­ше при­бу­ла на ку­бансь­кі зе­млі. При­бу­ла пі­сля лік­ві­да­ції За­по­розь­кої Сі­чі Ка­те­ри­ною ІІ з тим, щоб тут осе­ли­ти­ся й спро­бу­ва­ти хо­ча б част­ко­во ві­дро­ди­ти те, що бу­ло при­му­сово лік­ві­до­ва­но на «ма­те­ри­ку».

Що ж до історії української Кубані, то при­найм­ні в ХХ сто­літ­ті вона бу­ла не менш тра­гіч­ною, ніж у са­мій Ук­ра­ї­ні: ті-та­ки те­рор 1918–1919-го, роз­кур­ку­лен­ня, при­мус­ові де­пор­та­ції на Пів­ніч, го­лод, ма­со­ві роз­стрі­ли. Тих же, що ви­жи­ли, че­ка­ла при­ско­ре­на аси­мі­ля­ція, по­кли­ка­на аж ні­як не зрів­ня­ти всіх у пра­вах, а рад­ше за­тер­ти будь-які ет­ніч­ні, со­ціаль­ні, куль­тур­но-іс­то­рич­ні та на­ціо­наль­ні осо­бли­во­сті.

Стріч­ка, по­чи­наю­чись із го­ло­сних і на­віть де­що па­фос­них роз­по­ві­дей про ві­дро­джен­ня тра­ди­ції за­по­розь­ко­го ко­зац­тва вже в умо­вах пі­сля роз­ва­лу СРСР (а са­ме на по­чат­ку 1990-х, на­га­да­ємо, ро­ман­тич­не спо­ді­ван­ня ві­дро­ди­ти Ук­ра­ї­ну че­рез «вос­кре­сін­ня ко­зац­тва» бу­ло осо­бли­во силь­ним), усе ж по­сту­по­во роз­ста­вляє чи­ма­ло ва­жли­вих і, на жаль, не над­то оп­ти­мі­стич­них ак­цен­тів. На­щад­ки за­по­рож­ців, які на за­пи­тан­ня ре­жи­се­ра, ким во­ни є, роз­гу­бле­но ус­мі­хаю­чись, на­зи­ва­ють се­бе «рус­скі­мі, но осо­бєн­ни­мі» (ще од­на яс­кра­ва від­по­відь про ти­паж ук­ра­їнсь­ко­го ку­бан­ця — «ко­зак із ба­ла­лай­кою»). Роз­по­відь про ук­ра­їнсь­кий те­атр, який ко­лись був улю­бле­ним міс­цем ту­теш­ніх роз­ваг і що­ра­зу зби­рав ан­шла­ги, а те­пер, по су­ті, при­пи­нив іс­ну­ван­ня. І, зреш­тою, май­же пов­на руй­на­ція ма­те­ріаль­ної пам’яті про ко­заць­ке (а за­ра­зом і ук­ра­їнсь­ке) ми­ну­ле, пам’я­ті, що да­ва­ла би змо­гу збе­рег­ти для на­щад­ків іс­то­рію їх­ніх пред­ків.

Ре­жи­сер ра­зом зі зні­маль­ною гру­пою про­ї­хав усю Ку­бань, зні­маю­чи в ду­же сти­слі тер­мі­ни і за­т­ри­мую­чись у кож­ній ста­ни­ці що­най­біль­ше на день-два. Ми­го­тять кар­тин­ки, ко­ло­рит­ні по­ста­ті в кад­рі змі­ню­ють од­на од­ну, мно­жать­ся роз­по­ві­ді про іс­то­рії ро­дин або ж і за­галь­ну ук­ра­їнсь­ко-ку­бансь­ку іс­то­рію. Один із пер­со­на­жів скруш­но зау­ва­жує, що Ук­ра­ї­на не вия­вляє ба­жан­ня виз­на­ти там­теш­ніх спів­віт­чиз­ни­ків «сво­ї­ми», а во­ни, на­щад­ки ко­за­ків-пе­ре­се­лен­ців, — та­кі ж ук­ра­їн­ці, як і ті, що жи­вуть по обид­ва бе­ре­ги Дні­пра. І це — ще один не­про­стий сю­жет, який по­тре­бу­вав би окре­мої ува­ги і дос­лід­ни­ків, і ре­жи­се­рів.

За­га­лом ро­бо­та Ва­лен­ти­на Спер­ка­ча ста­вить біль­ше за­пи­тань, аніж дає від­по­ві­дей. Та ін­шо­го й важ­ко спо­ді­ва­ти­ся від го­дин­но­го філь­му, що впер­ше по­ру­шує ві­дра­зу стіль­ки не­про­стих пи­тань і про­блем. Але, пов­то­рю­ся, і сьо­год­ні стріч­ка (яка, на жаль, збе­ре­гла­ся в до­во­лі по­га­ній яко­сті) є чи не най­су­ча­сні­шою і до­сі чи не єди­ною в Ук­ра­ї­ні з до­ку­мен­таль­них ро­біт на цю те­му.

Ре­жи­сер роз­по­вів про умо­ви зйо­мок філь­му, про ці­ка­ві сю­же­ти й лю­дей, з яки­ми до­ве­ло­ся зіт­кну­ти­ся, про зні­маль­ну гру­пу (опе­ра­тор — Сер­гій Ли­сець­кий, спі­вав­тор сце­на­рію — Бог­дан Дя­ден­ко, зву­ко­оп­ера­тор — Вік­тор Лу­каш, сло­во від ав­то­ра на­чи­ту­вав Бог­дан Ступ­ка). Юві­лей­ний ве­чір філь­му, який зі­брав пов­ний зал гля­да­чів, вів го­ло­ва НСКУ Сер­гій Трим­бач.

Рок­со­ля­на Свя­то

"Таємна свобода"

26 квітня в Києві в Будинку кіно відбулася прем'єра повнометражного документального фільму "Таємна свобода", знятого за сценарієм Людмили Лємєшевої режисером Сергієм Лисенком (студія "Контакт"). Фільм задумано як віртуальне дружнє застілля для Івана Миколайчука - від його рідного села Чорториї до Києва. Автори зробили відважну спробу в жанрі кіноколажу створити колективний портрет режисерів-шістдесятників, цих останніх поетів українського авторського кіно з його піввіковою блискучою та драматичною долею. Їхні власні унікальні особистості і є головною цінністю культурної епохи, що минає.