Закінчення. Початок – № 3, 2012.

Не все, однак, так похмуро

Театру «Нова сцена» довгі роки доводилося лавірувати між установками, до яких зобов’язували спонсорські гроші, і власне мистецтвом. Критика писала про строкатість і стильність афіші та орієнтації продукції на молодого агресивного інтелектуала. З точки зору нинішнього дня, здається, однак, що всі пістопорожні і непорожні драми і комедії (французька тріскотня «Якось викрутимося», «Ідеальна пара», сучасні російські новодрамні «Ходімо, нас чекає машина» і «Полонені духи», «Як важливо бути серйозним» Вайльда, «Чайка» Чехова ...) були лише підготовкою до чогось незрівнянно масштабнішого, до якоїсь грандіозної кульмінації.

Враховуючи час підлості і сильно змінені ним характери, кульмінація могла б і не відбутись. Але вона була.

Романтична іронія де Мюссе була основою для творення, на мій погляд, справді нової за формою і за змістом трилогії: «Підсвічник», «З любов’ю не жартують», «Венеціанська ніч».

Формальна новизна постановки полягає в тому, що вона дає альтернативу – цілеспрямований поворот до театру дорежисерської епохи. Театру, форма якого карбувалась дві з половиною тисячі років (на відміну від театру «режисерського», якому трохи білше ста років). Режисера в постановці майже не видно (що дуже лякає студенток-театрознавок). Навіть актор не на першому місці – він ділить пальму першості з Автором-драматургом. Увага до слова, до музики слова, до його унікального смислового, незатемненою сценічною бутафорією, навантаження – альфа цього театру.

Особливістю є те, що постановка насичена режисерськи візуально і музикально до неможливого. Це свого роду драматична опера. Можна сказати, що музичний і візуальний текст в цій постановці звучить непереревно. Ці два тексти є, мабуть, ще одним колективно діючим персонажем, як Хор у давній трагедії, який коментує дії і наміри учасників трагедії, погоджується чи заперечує справедливість того, що відбувається з ними. Музикально-візуальна гармонія є тим камертоном, вслухуючись в який персонажі налаштовують чи вирівнюють камертони своїх думок і душевних течій.

Режисер Олексій Янковський у співпраці з керівником театру Миколою Осиповим створили зразки сценічного дійства, що точністю і смислом викликають в пам`яті фільми пізнього Вісконті. В двох постановках у залі з`являється навіть Великий канал (частина дії відбувається у Венеції). В його темних водах від трепету сонячних зайчиків, то чудесно граючи, то зупиняючись, ніби в амальгамі старого зеркала, відбивається те, що відбувається. Довго у фіналі йде майже справжній дощ, тривало і урочисто звучать діалоги. Костюми, стільчики, вина – речі і стосунки між людьми – дорогоцінні і прекрасні. – Встаньте! – говорить красуня герою, який в той час заліз на стіл і навіть не думав зіскакувати чи ставати перед нею на коліна. – Дай Бог, щоб всі історії закінчувались так щасливо, як і моя, – промовляє темпераментний венеціанський розбійник, у якого щойно забрали кохану... Величезна відстань між сутністю і реальністю того, що говориться і насправді відбувається на сцені, є, звичайно, візитною карточкою цих трьох неперевершено витончених постановок.

На противагу сплющенню нинішньої культурної свідомості до стану горіха, даний триптих існує як інтелектуально здійснене і зухвало вишукане, майже естетське явище. Три вистави за Альфредом де Мюссе показали один варіант із безвиході, переводячи свідомість глядача із споживчого формату в новішу, добре забуту, активну, а тому й вимагаючу праці, форму класичної культури. Ця «потреба праці» викликала деякі проблеми із публікою, біля дюжини чи більше представників якої демонстративно виходять із залу після початку кожного спектаклю.

Традиціоналісти

Трупа театру «Ланжерон» (дует з.а. України Віталія Бондарева і Олега Власова, реж. Галина Панібратець), до південного міста мають мале відношення, але надихаться швидше за все, його морським бризом та криками чайок, романтикою мандрів і різними пригодами. Орієнтуються вони на модні оригінальні тексти («Містичні варіації» Є. Є. Шмітта, «Теза з нашого двору» О. Каневського...). Відмінною рисою їхньої творчості є камерність і своєрідний художній консерватизм, певна увага до слова, відсутність ідіотизму в експериментах. В цьому театрі ніколи не виникає, наприклад, образу «Ленін на роликах» чи «Шевченко з пейсами», святі у них ніколи не стануть гламурними, гладенькими, єлейними – заради ідей вони можуть відмовитись і від комфорту і бути жахливими ззовні. І вибрані художні напрями і театр сам по собі заслуговують грунтовного розбору. Рік тому вони організували цікавий у творчому плані фестиваль камерних форм «Театроник».

І надалі шукають смисл – у собі і в інших – актори театру Марії Коваленко. Це, мабуть, найстарший театральний колектив Будинку актора. В своїй роботі трупа орієнтується на радянську та іншу драматургію ( «Ретро» О. Галіна, «Погана квартира» О. Славкіна, «Фантазії про любов та музику» П. Гладіліна, новели Бокаччо...). Ніяких необдуманих кроків, ніякої новизни, все за «системою Станіславського»... В цьому заборонено невибагливому консерватизмі завжди ховатиметься щось ностальгічне, миле, і для людини середнього віку – дуже притягальне.

Завершує трійку традиціоналістів «Театр в Театрі» на чолі з провідним актором театру ім. А. С. Пушкіна заслуженим артистом України Олександром Дербасом. Пристойні п`єси («Академія Сміху» К. Мітані, «Інший чоловік» П. Гладіліна, «Непристойна пропозиція» за мотивами А. Чехова...), професійне виконання, лаконічні, випробувані часом сценічні конфігурації, жодних хворобливо-експресіоністичних «нових форм» – тільки деталізовано тригорінський «давній зміст».

Інтелектуальна гіперемія і незміряна пристрасть

Якось один чоловік – критичного розуму, з досвідом, довго попрацювавши в театрі, – в пориві недоречної щирості заявив на публіку, що прочитав вісімдесят п`єс однієї любительки з м. Херсона, які назвав шедеврами... Про смак і сперечаються і не сперечаються – результат все одно мізерний.

От подобаються автору цієї статті, наприклад, всі постановки театру «Може бути» (режисер Сергій Аксенов) – і нічого не вдієш. Свідомо, начебто, розумієш, що любити їх і нема за що... В репертуарі театру: французька комедія «Дупло», перелицьовування на місцевий колорит маловідомого твору «Місто знайомств», і повчальна проза досвідченого життєлюба Ф. Вербера «Імперія ангелів». Зміст першої – клаустрофобія єдиного готельного номеру, високопоставлені мужі-коханки-секретарі-дружини-коханці-оживаючі трупи-покоївки-бандити-агенти спецслужб, вибухи-пітарди-ракети-півзалу заповнюється димом, коротко кажучи, трепетна екзотика. В іншій – тільки прикладне краєзнавство, та земне кохання, але чомусь сумне, і невгамована пристрасть до всесвітньої «павутини»... просто кажучи – нагромадження великої кількості суперсучасних «ціностей» і жодного просвітлення. У третьому – «просвітлення» у напівсторонньому, правда, житті, є, але щастя у тих героїв квазі-інтелектуалів, схоже, ніколи не буде/буде?

Але... на відміну від багатьох колективів, де так і видно, що творцям в п`єсі все нецікаве, в сюжетах театру «Може бути» – все навпаки. Дві непрофесійні, але творчо-живі і рухливі, як ртуть, актриси випромінюють стільки щирості на сценічний майданчик, що заражають своїм чесним і нецинічним буттям професіоналів – акторів-чоловіків. Такий ні нащо не схожий і в чомусь навіть унікальний театральний нонсенс. (Тільки високі ціни на білети трішки насторожують).

Так само активний і молодий, але який не лякається серйозних сюжетів театр «Апарте» спеціалізується на класиці (мікс із новел Чехова «Небо в алмазах», «Кишеньковий театр» Кокто), драматичної долі Едіт Піаф (моновистава Тетяни Бураковської) і українських текстах Олександра Олеся («Ніч на полонині», реж. Юліта Ран) – таке ось різнохарактерне поєднання. В останній роботі стільки поетичних почуттів, філософської глибини і, одночасно, яскравого дійства, гармонізуючого з магістральним сюжетом, що, здається, постановка сміливо могла б претендувати не тільки на міські лаври, а й на українські фестивалі, але причина в тому, що ні перших ні других – поетично чи гостро-драматично спрямованих – нема.

Так важко бути серйозним!

«Вся жіноча література неперевершена – в ній стільки пристрасті. Більше тонко і пристрасно пишуть тільки деякі чоловіки». Те саме можна сказати і про жіночу режисуру. В Будинку актора є два колективи, режисерами-постановниками в яких є жінки і цей незначний факт визначає творче обличчя театру. В будь-якому випадку, незначна грайливість чи, тим більше, іронічні мотиви в їхніх постановках не помічались.

«Острів скарбів» надає перевагу комедіям-драмам, в яких жіноча раціоналістична філософія завойовує загублених у темних емпіреях духу ірраціоналістів-чоловіків ( «Сонце, яке плюється», режисер Катерина Сидоренко). Дуже милі, оригінальні виходять роботи.

«Лабораторія театру», навпаки, надає право молодим мужчинам не відчувати себе інструментом для отримання утилітарних цілей кращою половиною людства, а розкриватись всебічно-творчо; для цієї високої мети тендітні милі привабливі люблячі молоді жінки відчувають себе, в основному, створеними. Постановка «Жовтим» ( реж. Юлія Даниленко, Кіра Малініна), в якому головним вражаючим інструментом є хореографія, – незвичайна поява у сірих харківських буднях. Частинка його публіки – творча і богемна молодь.

До цих колективів із їхньою полум'яною пристрастю до єдиної теми примикають т.з «театри однієї постановки». Із них – театр «Сахалін» і театр «Майстерня 55» – цікавляться буденною прозою – « Над прірвою у житі » Селінджера і «Записками божевільного» Гоголя, само собою. Інші віддають перевагу темі високої поетики чи витонченої музики: «Кармен-сюїта для дружини», ілюзіон-театр «Амадей»; «Моя єдина 1325-а», «Новий театр»; «Як стати міліьйонером», театральна компанія «Юнона»; «Записки імпрессаріо», театр «Ніка»; «Я хочу співати», Камерний театр.

Тераріум однодумців і комерсантів

– Мене часто запитують: чому я хочу пограбувати кожний кіоск? – Так розставило життя... Я артист!...

Чергова репліка із пафосного фільму «Любов і 45 калібр» найкраще описує настрій умів багатьох режисерів–акторів підприємницького калібру, які уявили себе аристократами. Звичайно – не Духу поки що, а міцного становища у складній ієрархіії харківських недержавних театрів, що мешкають у Будинку актора. На перший погляд, це не сумнозвісні хлопці-боровички, а цілком добродушні громадяни, але очі... їхні очі дивляться крутими нарізами 45-го... і ні на пунктик менше. І чуєш нюхом, кожним хребцем відчуваєш, що вони хочуть пограбувати – якщо не перший-ліпший кіоск, то, в будь- якому випадку, твою, що і так вже охляла від любові до театру, кишеню...

Скажемо про тих, хто ще не остаточно попрощався зі святим мистецтвом і тільки іноді поглядає в їхній бік.

Театр французької комедії «Дель Пєро». Так називає себе колектив, хоча назва термінологічно неправильна, якщо брати до уваги сформовану пристрасть колективу не до комедії чи то «високої комедії», а до сентиментального фарсу і мелодрами. Цього колективу, з однієї сторони, жаль. За те, що талановиті артисти комічного жанру – зірки прохідних серіалів – і найкрасивіші харківські артисти витрачають свій і чужий час на витягання прибутку зі випадкового перехожого, незвичного до їхньої чарівності. З іншого боку – така, наприклад, постановка як «Чехов по-франзузьки» змушує пролити чисту сльозу не одне жіноче чи чоловіче око. Але, на жаль, цей напрям не є домінантним у театрі.

Продюсерський центр «Артуан». Починав свою діяльність у форматі звичайного театру сильною стильною постановкою «Сублімація любові» Альдо де Бенедетті (за мізансценами театру Олега Табакова), але із пізнанням забороненої таємниці і надрозумних слів «продюсерський центр» закінчив повною симуляцією – сценічним конспектом роману Набокова «Лоліта», де замість сюжету в черговий раз запропонував щоденне життя, і навіть не автора, а своє – звузив таким чином суть великого твору до втрати особистості. Остання постановка відбулась, правда не в Будинку актора, а на великій сцені театру ім. Т. Г. Шевченка.

Авторський театр «Котелок» (знову ж, чому «авторський» – незрозуміло; «катають», в основному, п`єси Вирипаєва – «Липень», «Килород»), отже, «казанок» на великі сцени не допускають. Своїми постановками він «відкатує» малі сцени. Від декількох «провокативних» його страв, що кожного разу показують публіці у якості, начебто це прем`єра (ті самі не менше, ніж на п`ятьох фестивалях «Курбалесія») душа уже і плаче і сміється – дико, амбвіалентно, відчуваючи, що це свято урожаю, як день бабака, мабуть, ніколи і не закінчиться. Творча активність минулих і майбутніх режисерів масових виступів, яких завжди, приваблювало високе, їхнє стабільне бажання «впарити» тебі, наче гламурній буржуазці, деяку до знемоги специфічну куцу правду-матку родом із підворіття (непрофісійною сценічною мовою і в рідних виразах) і отримати із цього величезний кайф, – воно звичайно, могло б бути і похвально. Але якби за цим хоч деякі цінності – такі як Революція, Геваре, соціальна критика, зображення кінця світу в натуральну величину чи утробного сміху політиків чи самостійного молодіжного руху – тобто, щоб хоч якісь цінності були, які збуджують міліціонерів, а не беззмістовне: «Дай гроші!» – все б пробачив чи хоч поважати став трішки. Як же без поваги до театру і до себе? Але вибачте... Для чого відроджувати погані поради?

Криза ідей і бездіяльне перевидання

Загостреність умовного розподілу театрів на «категорії» в цьому тексті, не затьмарила, надіємся, того факту, що проблема «феномена» і «профанації» у Харківському Будинку актора кожного разу вирішується по-різному. До того ж, тими самими колективами. Ось тому «трагедії» в існуванні багатьох театрів під одним дахом нема, коли під «трагедією» розуміти деяку суперечність, недозволену в рамках окремого простору-часу. Але ознаки поняття «застій», на жаль, даються взнаки. Причиною цього є ось що:

В дитинстві багато хто з нас хотів стати великим художником, таким як Рембандт чи Рафаель, хотів малювати картини у беретиках, чинно і благородно, але не бути людиною- собакою чи людиною-кротом чи, наприклад, котом. Деяким це вдавалось, так як вони засвоїли: «можеш не писати – не пиши; коли взявся – віддайся на всі 100%». Ось театр «Для людей» (режисер Олександр Лебідь) поставив гоголівського «Вія» – грамотно і талановито, а після спробував «Циліндр» де Філіпо поставити – але нічого цікавого не вийшло. І закинув театр, не жаліючи своєї слави, перекреслив «Циліндр» зі списку своїх зацікавлень; подумав: не його, здається, це драматургія.

Так вільно долати інерцію «коханої думки» вдається не всім; не дивлячись на вичерпаність цікавих тем, багато режисерів і надалі ставлять і ставлять, не жаліючи себе та інших. Наражаючи свою неприборкану працю на небуття і забуття. Щодо багатьох, які тяжко працюють сьогодні в стінах театрального Будинку, ця проблема є надзвичайно важливою! Заміть того, щоб копати вглиб, ближче до істини, роблять місце ширше, до розмірів аеродрома. Директор Будинку не дарма любить повторювати, що де Будинок ширший – «своєрідна злітна смуга, де кожний має змогу отримати шанс для самостійного польоту». Літати поки що нема куди – погода і час не дуже сприятливі, тому копати потрібно вглиб – у коридорі, під сходами, на великій і малій сцені, по всіх куточках – раптом щось таки знайдеться. Хоча б чисті емоції, начебто прості речі, які – які він говорить, – залишаються, не забуваються.

Тим часом, можливо, національна культурна політика перестане бути в`ялою, безсилою, млявою, старомодною, виробиться система підтримки альтернативного і звичного театру, з`явиться велике фестивальне життя, об`єднаний український огляд, загальні критерії гарного і кращого, міжнародний фестиваль, де можна побачити шедеври світового театру. А, на початок, може бути, місцевий огляд чи щось на кшталт цього, з експертними, звичайно, оцінками, але не такий, де пристрасний Рабінович із пофігістом Івановичем домовляються, щоб розділити призи між рідними першого і ближніми другого. Зовсім інший, авторитетний і чесний, а за ним – муніципальні гранти для найкращих із кращих, пара подвальчиків також для них і окремий тендер для культурно важливих проектів. Дивись, з ідей, у сьогоднішнє лихоліття накопаних, щось знайдеться і вийде, справа рушиться із мертвої точки.