Вже вко­т­ре Хер­сон зустрічає сон­цем, дружніми обійма­ми, на­си­че­ною про­гра­мою і чо­тир­ма ви­с­та­ва­ми на день. З 25 по 31 трав­ня це місто бу­ло ого­ло­ше­но те­а­т­раль­ною сто­ли­цею, що не див­но, оскільки у ці дні відбу­вав­ся XII Міжна­род­ний те­а­т­раль­ний фе­с­ти­валь «Мель­по­ме­на Таврії». В ньо­му взя­ли участь 19 те­атрів з Ук­раїни, Росії, Біло­русі, Мол­до­ви, Ру­мунії, Угор­щи­ни, Польщі. Чи­ма­ло з них – пе­ревірені друж­бою і ча­сом, і приїздять на фе­с­ти­валь май­же що­ро­ку. До­б­ре це чи по­га­но – склад­но визначити, про­те хотіло­ся б на­далі по­ба­чи­ти більш ретельний відбір ви­с­тав-учас­ників фе­с­ти­ва­лю. Хо­ча цьо­го ро­ку і де­які знай­омі те­а­т­ри приємно вра­зи­ли, і не один впер­ше за­про­ше­ний на фе­с­ти­валь те­атр став справжнім відкрит­тям для гля­дачів і кри­тиків.

Кра­щою ви­с­та­вою фе­с­ти­ва­лю бу­ла виз­на­на по­ста­нов­ка Станісла­ва Мой­сеєва «Од­ру­жен­ня» М. Го­го­ля Угорсь­ко­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. М.Йо­кая (м. Бе­кеш­ча­ба). Ця п’єса – по­пу­ляр­ний ма­теріал для вистав, чо­му спри­я­ють і ак­ту­аль­на завжди про­бле­ма­ти­ка, і го­голівський гу­мор, і простір для ак­торсь­ких імпровізацій та ре­жи­серсь­ких інтер­пре­тацій. І хо­ча по­ста­но­воч­на ко­ман­да скла­да­ла­ся з ук­раїнців, бу­ло ціка­во по­чу­ти текст Го­го­ля угорсь­кою мо­вою і про­чи­тан­ня близь­ких нам пер­со­нажів угорсь­ки­ми ак­то­ра­ми. Во­ни ж вра­зи­ли про­фесійною відшліфо­ва­ною рівною грою, зла­го­д­же­ним ак­торсь­ким ан­сам­б­лем, в яко­му важ­ко виділи­ти бо­дай ко­гось у то­му не­ча­с­то­му ви­пад­ку, ко­ли всі гра­ють не од­на­ко­во по­га­но, а од­на­ко­во до­б­ре. У ви­с­таві найбільше виділяється сце­но­графія Во­ло­ди­ми­ра Ка­ра­шевсь­ко­го, яка ста­ла при­чи­ною збігу го­ло­вно­го і жур­налістсько­го журі в номінації «За кра­щу сце­но­графію». На сцені круж­ля­ла, підніма­ла­ся, опу­с­ка­ла­ся, відда­ля­ла­ся, на­бли­жа­ла­ся, взаємодіяла з ак­то­ра­ми ве­ли­чез­на кон­ст­рукція у ви­гляді ко­ла, по пе­ри­ме­т­ру яко­го висів білий весільний одяг. Во­на чо­мусь на­га­ду­ва­ла яр­мар­ок: так ніби са­ме тут ти знай­деш те, що тобі потрібно, але вибір бу­де ду­же важ­кий. Станіслав Мой­сеєв підко­рив­ся за­гальній тен­денції вво­ди­ти у ви­с­та­ву по­стать са­мо­го Го­го­ля, яка ніби­то на­дає якоїсь містич­ності і ра­зом з тим ав­тен­тич­ності, або ж, на­впа­ки, є своєрідною ком­пен­сацією ав­то­ру за всі транс­фор­мації з тек­с­том, від яких не втри­мується ре­жи­сер. Так, Мой­сеєв змінив кінцівку п’єси і все-та­ки од­ру­жив Под­ко­ль­осіна. Мож­ли­во, цей гепі-енд був як­що не ос­нов­ною, то все ж важ­ли­вою умо­вою успіху ви­с­та­ви на фе­с­ти­валі. Гля­дач, який по­тре­бує від ми­с­тецтва чо­гось світло­го і до­б­ро­го, на­пев­не, за­нудь­гу­вав на фе­с­ти­валі, ве­ли­кий ма­сив ви­с­тав яко­го не­суть за со­бою шлейф ту­ги і без­ви­ході. До­б­ре, що у цьо­му кон­крет­но­му ви­пад­ку вте­ча у ми­с­тецтво не дорівнює втечі від ми­с­тецтва.

XII Мель­по­ме­на Таврії не ми­ну­ла ува­гою 200-літній ювілей Ан­то­на Че­хо­ва. На фе­с­ти­валі бу­ло показано три ви­с­та­ви за тво­ра­ми кла­си­ка: «Чай­ка» Ми­ко­лаївсько­го те­а­т­ру, «Виш­не­вий сад» Рівненсь­ко­го і «Не­бо в ал­ма­зах» Ре­с­публікансь­ко­го те­а­т­ру біло­русь­кої дра­ма­тургії. Рішен­ня журі – і го­ло­вно­го, і жур­налістсько­го – бу­ло од­но­стай­ним ли­ше сто­сов­но біло­русь­кої ви­с­та­ви. «Не­бо в ал­ма­зах» відзна­чи­ли як кра­щу ка­мер­ну ви­с­та­ву, хо­ча йшла во­на на ос­новній сцені Хер­сонсь­ко­го те­а­т­ру. Невідо­мо, на якій сцені її гра­ють вдо­ма, але трьом пер­со­на­жам, які до то­го ж пе­ре­важ­но спілку­ють­ся пла­с­ти­кою, а не сло­ва­ми, вда­ло­ся своєю енер­ге­ти­кою три­ма­ти ве­ли­кий гля­даць­кий зал у постійно­му емоційно­му хви­лю­ванні. Люд­ми­ла Си­дар­ке­вич за роль Дівчи­ни от­ри­ма­ла дип­лом за «Кра­щу жіно­чу роль у ка­мерній ви­с­таві». По­ста­нов­ка здійсне­на за мо­ти­ва­ми творів А. Че­хо­ва, але в ос­но­ву взя­то до­сить по­ши­ре­ний сю­жет, який є і в чеховській «Чайці». Лег­ке і грай­ли­ве ко­хан­ня дівчи­ни і хлоп­ця ус­клад­нюється з по­явою тре­ть­о­го, за­ра­ди яко­го дівчи­на мо­же відмо­ви­ти­ся від усь­о­го включ­но з гордістю. Сто­сун­ки за­ко­ха­них, лю­бов­ний три­кут­ник, страж­дан­ня жінки ду­же ви­раз­но по­ка­зу­ють­ся, ство­рю­ю­чи силь­ний емоційний вплив, за до­по­мо­гою рухів, пла­с­ти­ки, му­зи­ки і не­ча­с­тих мо­но­логів дівчи­ни – влуч­них уривків з «Чай­ки» та «Дяді Вані». На по­рожній сцені ли­ше стілець – як те, що зу­пи­няє, «при­зем­лює», та шаль, яка то лег­ко літає в ритм з ру­ха­ми ак­торів, то пе­ре­тво­рюється на мо­туз­ку, яка сти­с­кає, не дає повітря, сво­бо­ди. Але все ж за­ли­шається надія на спокій, на «ти­хе, ніжне, со­лод­ке жит­тя» і на мож­ливість по­ба­чи­ти «не­бо в алмазах». Але чо­го тоді вар­те жит­тя, ко­ли все, що у ньо­му за­ли­шається, – тільки надія?

Ще більш без­вихідним про­зву­чав Че­хов у Рівненсь­ко­го ака­демічно­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру. Хо­ча й ав­то­ру «Виш­не­во­го са­ду» з при­та­ман­ним йо­го тон­ким по­чут­тям гу­мо­ру та­кож не мож­на при­пи­са­ти оп­тимізм і легкість, але ро­бо­та Дми­т­ра Ла­зор­ка над цією п’єсою, яка до то­го ж ви­я­ви­ла­ся йо­го ос­тан­нь­ою, пе­ре­тво­ри­ла ко­медійно-пси­хо­логічно-трагічний «Виш­не­вий сад» в трагі­-фар­со­ву кло­уна­ду. Пси­хо­логічність Че­хо­ва загу­би­ла­ся за ак­торсь­ким «ба­ла­га­ном» на сцені і навіть в гля­даць­ко­му залі. Ак­то­рам ча­с­то бра­ку­ва­ло май­стер­ності, щоб ство­ри­ти гли­бокі об­ра­зи, а їхня ака­демічність якось над­то кон­тра­с­ту­ва­ла і не поєдну­ва­ла­ся з зовнішніми об­ра­за­ми. Хо­ча жур­налістське журі й відзначи­ло Ана­толія Га­в­рю­щен­ка, який зіграв роль Фірса, як кра­що­го ак­то­ра дру­го­го пла­ну. Яс­к­раві епа­тажні гро­тескні ко­с­тю­ми, макіяж і зачіски пер­со­нажів, над яким по­пра­цю­вав Олексій За­левсь­кий, відо­б­ра­жа­ли радше внутрішній стан ге­роїв. Виш­не­вий сад уособлювали підвіше­ні до­го­ри су­хі голі де­ре­ва­, які, хо­ча й час від ча­су ру­ха­ли­ся, ніби­то ре­а­гу­ю­чи, все ж бу­ли вже мерт­ви­ми і ще раз вка­зу­ва­ли на мар­но­ту всіх подій, які на­чеб­то відбу­ва­ли­ся на сцені на­вко­ло виш­не­во­го са­ду та й вза­галі. На­справді, жит­тя – це не те­атр, а цирк, а ми в ньо­му – кло­уни.

Свій варіант «Чай­ки» про­де­мон­ст­ру­вав Ми­ко­лаївський ака­демічний те­атр дра­ми та му­зич­ної ко­медії (ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Сергій Пав­люк з Хер­со­на та ху­дож­ник і сце­но­граф з Рівно­го Ал­ла Локтіоно­ва). Че­хов, пра­цю­ю­чи над п’єсою, вклав у сло­ва Кості Треплєва свою дум­ку про су­час­ний те­атр, що по­тре­бує но­вих форм. Цьо­му за­кли­ку бук­валь­но посліду­ва­ли по­ста­нов­ни­ки ви­с­та­ви, вклав­ши всі си­ли і фан­тазію у фор­маль­но-ви­до­вищ­ний ас­пект. Сергій Пав­люк про­де­мон­ст­ру­вав се­бе як ре­жи­сер з ве­ли­ки­ми амбіціями і, що важ­ли­во, вмінням їх втіли­ти на сцені, підтвер­д­жен­ням чо­му є успіх йо­го містич­но-по­етич­ної «Страш­ної по­мсти». У «Чайці» помітні ж знай­омі схиль­ності ре­жи­се­ра до ма­люн­ку мізан­сцен, хи­мер­ної і вод­но­час функціональ­ної сце­но­графії, таємни­чої ат­мо­сфе­ри і не­про­зо­ро­го на­ра­ти­ву, що роз­бав­ляється «но­ме­ра­ми». Про­те всьо­го до­б­ре в міру, на жаль, ці ри­си ви­я­ви­ли­ся гіпер­т­ро­фо­ва­ни­ми, і са­ма ви­с­та­ва за­гу­би­ла­ся за ви­до­ви­щем. Сце­ну бу­ло пе­ре­тво­ре­но на ба­сейн, по яко­му пе­ре­су­ва­ли­ся прості дво­я­русні ме­та­леві кон­ст­рукції, комбінації яких ут­во­рю­ва­ли різні то­по­си дій. Окрім справжнь­о­го «озе­ра», гля­да­ча ди­ву­ва­ли ще справжнь­ою зли­вою, во­гня­ним шоу у ви­ко­нанні Треплєва та інши­ми фо­ку­са­ми. Го­ло­вним ге­роєм у ви­с­таві, навіть більше – чай­кою, є не Ніна Зарічна, а Ко­с­тя Треплєв. Але і тут по­ста­нов­ник і ак­тор пе­ре­ста­ра­ли­ся: там, де до­стат­ньо бу­ло на­тя­ку (Треплєв із ве­ли­чез­ни­ми пта­ши­ни­ми кри­ла­ми за спи­ною), з’яв­ляється надмір ви­до­вищ­них за­собів і аж над­то ек­с­пре­сив­на гра ак­то­ра. Втім, цей нер­во­вий і тем­пе­ра­мент­ний Треплєв у ви­ко­нанні Пав­ла Чир­ви, на дум­ку журі, за­слу­жив на­го­ро­ди за «Кра­щу чо­ловічу роль». Вкладені в цю по­ста­нов­ку си­ли і зу­сил­ля ав­торів не мо­жуть не вик­ли­ка­ти по­ва­ги, але ек­с­пе­ри­мент в ака­демічно­му те­атрі має свої не­без­пе­ки. З од­но­го бо­ку – роз­во­ру­ши­ти ак­торів і ви­ве­с­ти їх зі звич­них ра­мок гри й пе­ре­гра­вань, з дру­го­го – збе­рег­ти ба­ланс фор­ми й змісту. Гля­дач сьо­годні, мо­же, й ви­ма­гає ви­до­вищ, до то­го ж в роз­по­ря­д­женні те­а­т­ру з’яви­ло­ся чимало за­собів, які мо­жуть це за­без­пе­чи­ти, але важ­ли­во не пе­рейти ме­жу, за якою на­віть гли­бо­ке ре­жи­серсь­ке про­чи­тан­ня тек­с­ту з чу­до­во підібра­ною му­зи­кою – ро­ман­са­ми ХІХ ст. – гу­бить­ся за епа­таж­ни­ми «фо­ку­са­ми».

Окрім «Чай­ки», на фе­с­ти­валі бу­ли ще дві ви­с­та­ви Сергія Пав­лю­ка – «Жа­ба» і «Гам­лет», по­став­лені у Хер­сонсь­ко­му об­лас­но­му ака­демічно­му му­зич­но-дра­ма­тич­но­му те­атрі ім. М. Куліша. Во­ни та­кож сприй­ня­ли­ся ду­же су­пе­реч­ли­во. З од­но­го бо­ку, по­шук чо­гось но­во­го і не­сподіва­но­го: ви­с­та­ву «Жа­ба» гра­ють на новій сцені «Під да­хом», ідея якої та­кож на­ле­жить Пав­лю­ку. Відо­ма історія про Мо­цар­та і Сальєрі, зліпле­на з п’єс О. Пушкіна і Л. Філа­то­ва, на­би­рає но­во­го не­сподіва­но­го зву­чан­ня. До то­го ж, зву­чан­ня і в пря­мо­му зна­ченні: му­зич­ний гурт «Го­род Не­спя­щих», який вірту­оз­но ви­ко­ну­вав кла­сичні тво­ри в ціка­вих об­роб­ках, був на­го­ро­д­же­ний у номінації «Кра­ще му­зич­не вирішен­ня». Пла­с­тич­ний еле­мент ви­с­та­ви – танці нот – теж мож­на за­ра­ху­ва­ти до по­зи­тив­них мо­ментів ви­с­та­ви. Але за­га­лом «Жа­ба» ду­же да­ле­ка від цілісності, її мож­на розділи­ти на прак­тич­но розірвані за стилісти­кою більш або менш вдалі шмат­ки. Але журі все ж відзна­чи­ло Євге­на Га­ма­ю­но­ва, який уже встиг по­лю­би­ти­ся хер­сонсь­ко­му гля­да­чу, і фе­с­ти­валь­но­му та­кож, у номінації «Кра­щий де­бют» за роль Мо­цар­та. «Гам­лет» по­став­ле­но за п’єсою завліта Ми­ко­лаївсько­го те­а­т­ру Во­ло­ди­ми­ра Поні­зо­ва, який пе­ре­ос­мис­лив кла­сич­ний твір так, що в ньо­му шекспірівські ге­рої на чолі з Гам­ле­том збун­ту­ва­ли про­ти Вілья­ма, про­ти при­пи­са­них їм ро­лей, але, зре­ш­тою, змінив­ши хід подій, Гам­лет уби­ває усіх. Ге­рої п’єси у по­ста­новці у про­ти­га­зах і напіввійськовій формі, скла­дається вра­жен­ня, що на сцені три­ває війна всіх про­ти всіх ра­зом із ес­ха­то­логічною ат­мо­сфе­рою еко­логічної ка­та­ст­ро­фи і жар­та­ми, ніби з ка­пус­ни­ка. Пав­люк ри­зик­нув взя­ти­ся за цей твір у співпраці з мо­ло­дою ре­жи­сер­кою Вла­дою Бе­ло­зо­рен­ко, для якої це пер­ша ве­ли­ка ро­бо­та. Ри­зик­нув, то­му що текст Понізо­ва з пре­тензіями на інте­лек­ту­альність, оскільки непідго­то­вле­ний чи­тач/гля­дач не змо­же відчи­та­ти усі ко­ди, ци­та­ти, по­кли­кан­ня, без яких текст сприй­меть­ся про­сто як зну­щан­ня над Шекспіром, бун­том про­ти кла­си­ки. Але сло­во ри­зи­ку­ва­ти тут, на­пев­не, підхо­дить най­мен­ше. Для Пав­лю­ка, зда­ва­ло­ся, цікаве те, що найбільш не­од­но­знач­не, не­без­печ­не, су­пе­реч­ли­ве, обур­ли­ве. Він грається: з тво­ра­ми, з ак­то­ра­ми, з публікою, і важ­ли­во, що директор театру Олек­сандр Кни­га сприяє йо­му в цих іграх, ад­же, гра­ю­чись, ми най­е­фек­тивніше пізнаємо, вчи­мо­ся, рос­те­мо, і йо­му зре­ш­тою вдасть­ся до­сяг­ну­ти цілісності, за­вер­ше­ності своїх завжди не­очіку­ва­них по­шуків та ре­жи­серсь­кої фан­тазії.

Ми­ну­ло­го ро­ку на фе­с­ти­валі бу­ла здійсне­на пер­ша спро­ба зібра­ти кра­щих ре­жи­серів Ук­раїни та за­рубіжних гос­тей на ре­жи­серській кон­фе­ренції, цьо­го ро­ку до них до­лу­чи­ли­ся й дра­ма­тур­ги, оскільки те­ма дис­кусій бу­ла «Дра­ма­тургія як провідний ком­по­нент те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва». Порушували­ся не­прості пи­тан­ня взаємодії дра­ма­тур­га й ре­жи­се­ра, існу­ван­ня су­час­ної ук­раїнської дра­ма­тургії та ува­ги до неї з бо­ку те­атрів, за­вдань п’єс і ви­с­тав сьо­годні. А на фе­с­ти­валі ж бу­ло по­ка­за­но декілька ви­с­тав за п’єса­ми су­час­них дра­ма­тургів – як ук­раїнських (Вік­тор Понізов і вже зга­да­ний не­шекспірівський «Гам­лет»; Олек­сандр Мор­дань, по­ста­нов­ку «Аме­ри­кансь­кої ру­лет­ки» яко­го здійснив теж Хер­сонсь­кий те­атр ім. М. Куліша), так і за­рубіжних – Мартіна Мак­До­на­ха і братів Прес­ня­ко­вих.

Сергій Фе­до­тов – ре­жи­сер-по­ста­нов­ник ви­с­та­ви «Си­рот­ли­вий Захід» за Мак­До­на­хом і ху­дожній керівник пермсь­ко­го те­а­т­ру «Біля мос­ту» – в інтерв’ю хер­сонсь­ким жур­налістам дав своє ба­чен­ня про­блем су­час­ної дра­ма­тургії. У йо­го те­атрі вже по­над 20 років з успіхом йдуть ви­с­та­ви за кла­сич­ни­ми тво­ра­ми, зо­к­ре­ма там по­став­ле­но ба­га­то п’єс Че­хо­ва і Шекспіра. І вод­но­час «Біля мос­ту» став пер­шим те­а­т­ром у Росії, який звер­нув ува­гу на Мартіна Мак­До­на­ха, п’єси яко­го сьо­годні в ре­пер­ту­арі ба­га­ть­ох російських те­атрів і де­я­ких ук­раїнських. Ре­жи­сер вва­жає, що су­час­ний те­атр не в то­му, що лю­ди на сцені в су­час­них піджа­ках і го­во­рять су­ча­сним слен­гом, а в то­му, щоб відчу­ти і пе­ре­да­ти су­часні те­ми. Ці за­вдан­ня він най­частіше ба­чить у кла­сиці, але со­ро­карічний ірландсь­кий дра­ма­тург Мартін Мак­До­нах пе­ре­ко­нав ре­жи­се­ра близькістю своїх п’єс до про­блем су­час­ності й про­блем Росії, та й Ук­раїни зо­к­ре­ма. Дра­ма­тург ви­га­дав се­ли­ще Лінен, яких чи­ма­ло й на на­ших те­ре­нах – се­лищ за­бу­тих і відда­ле­них від центрів цивілізації. Зі здо­бутків цивілізації там хіба що віскі, чіпси, пласт­ма­сові фігур­ки свя­тих і глян­цеві жур­на­ли. А так – син за­ст­ре­лює влас­но­го бать­ка ли­ше че­рез за­ува­жен­ня що­до зачіски, чо­ловік мо­же вда­ри­ти дру­жи­ну со­ки­рою, а доч­ка про­ло­ми­ти ма­тері го­ло­ву ко­чер­гою. Але для них це не зло­чи­ни, а по­бут, пе­рей­ма­ти­ся цим бу­де лиш свя­ще­ник, отець Велш, який не пе­ре­стає ста­ви­ти віру під сумнів, для інших смерті близь­ких і сусідів – це лиш ли­ст­кові пиріжки на по­хо­ро­нах. Лінен – це світ, у яко­му вби­ва­ють не так лю­ди, як нескінчен­на мо­но­тонність їхньо­го існу­ван­ня і по­ну­ра нудь­га й бідність. Йо­го меш­канці не амо­ральні, во­ни про­сто жи­вуть по­за мо­рал­лю. Вра­жає, як по­во­дять­ся з та­ким на позір «чор­нуш­ним» по­бу­то­вим ма­теріалом дра­ма­тург і ре­жи­сер: Мак­До­нах на­си­чує текст чор­ним гу­мо­ром, вод­но­час не за­ть­ма­рю­ю­чи ним серй­озність про­блем, а Фе­до­тов втілює цей трагікомізм на сцені, ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи кращі тра­диції пси­хо­логічно­го те­а­т­ру. Ство­ре­на ви­с­та­вою ре­алістич­ність іноді навіть жа­хає, а на­пру­га відчу­вається шкірою. Чу­до­ва ре­жи­серсь­ка ро­бо­та поєднується з ак­торсь­кою, втіле­ною всьо­го чо­тир­ма пер­со­на­жа­ми. У ви­с­таві є і комічна ек­с­цен­т­ри­ка сто­сунків братів Веліна і Ко­ул­ме­на Кон­нор, і трагічна лінія от­ця Вел­ша, і відчай Герлін. То­му не­ див­но, що ви­ко­навці ро­лей братів Ва­силь Скіда­нов та Во­ло­ди­мир Ільїн от­ри­ма­ли на­го­ро­ду за «Кра­щий ак­торсь­кий ду­ет» від го­ло­вно­го журі, а жур­налістське журі при­су­ди­ло «Си­рот­ли­во­му За­хо­ду» гран-прі.

Так зва­на російська «но­ва дра­ма», до якої за­ра­хо­ву­ють і п’єси братів Прес­ня­ко­вих, ак­тив­но ста­вить­ся на ек­с­пе­ри­мен­таль­них сце­нах Хар­ко­ва. Харківський центр су­час­но­го ми­с­тецтва «Но­ва сце­на» по­ка­зав на фе­с­ти­валі ви­с­та­ву «По­ло­нені ду­хи» за од­ной­мен­ною п’єсою братів Прес­ня­ко­вих. Літе­ра­ту­роз­на­вець і кри­тик Марк Ліпо­вець­кий вва­жає, що дра­ма­тургію братів Преснко­вих вирізняє на­ту­ралізм і гро­тескні інте­лек­ту­альні ме­та­фо­ри. «По­ло­нені ду­хи» по­бу­до­вані са­ме на таких метафорах і рясніють алюзіями на жит­тя Андрія Бєло­го і Олек­сан­д­ра Бло­ка, по­шу­ки «Пре­крас­ної да­ми» і прин­ци­пи сим­волізму. Втім, це не спро­ба досліджен­ня жит­тя по­етів, а більше гра, фарс у дусі Прес­ня­ко­вих. На дум­ку Ліпо­вець­ко­го, «По­ло­нені ду­хи» ви­па­да­ють із наскрізної те­ми цих дра­ма­тургів – на­силь­ст­ва – там «розігрується міф про по­чат­ки: про щас­ли­вий ес­те­тич­ний кар­на­вал, в імпровізаціях яко­го на­ро­д­жується та епо­ха, біля кінця якої ми опи­ни­ли­ся сьо­годні»(1). Ма­буть, літе­ра­тур­на ос­но­ва і є ос­нов­ним дви­гу­ном і дже­ре­лом при­ваб­ли­вості ви­с­та­ви. Ре­жи­се­ри і ак­то­ри спро­бу­ва­ли відчу­ти всю спе­цифіку дра­ма­тургії і ство­ри­ли цілком очіку­ва­ну для знай­о­мих із п’єса­ми Прес­ня­ко­вих по­ста­нов­ку. Ак­то­ри гра­ють «роз­ко­ло­тих» пер­со­нажів, май­же маріоне­ток, але вда­ло поєдну­ють умовність і щирість гри. Мінімум де­ко­рацій не за­ва­жа­ють «кар­на­ва­лу» на сцені, а вда­ло до­пов­ню­ють ідеї по­ста­нов­ки: дим і про­зорі тка­ни­ни, що зви­са­ють, є про­зо­рим на­тя­ком на «ды­ша ду­ха­ми и ту­ма­на­ми» Бло­ка. Цю ви­с­таву жур­налістське журі на­го­ро­ди­ло за «Кра­щий де­бют на фе­с­ти­валі», а ос­нов­не відзна­чи­ло Віталія Бон­дарєва як «Кра­що­го ак­то­ра дру­го­го пла­ну» за роль Дми­т­ра Іва­но­ви­ча. Крім ви­с­та­ви «По­ло­нені ду­хи», журі відзна­чи­ло Віталія Бон­дарєва й за йо­го ро­бо­ту у мо­но­ви­с­таві «Те­за з на­шо­го дво­ру» за од­ной­мен­ною повістю Олек­сан­д­ра Ка­невсь­ко­го (Одесь­кий те­атр «Лан­же­рон»). Ак­то­ру з легкістю вда­ло­ся відтво­ри­ти склад­ну історію з жит­тя одесь­ко­го єврейсь­ко­го дво­ру, пе­ре­да­ти світ кож­но­го з меш­канців цьо­го дво­ру, навіть со­бач­ки Бу­лоч­ки. Ве­ли­ка порція хо­ро­шо­го єврейсь­ко­го гу­мо­ру, та­ко­го до­реч­но­го і в житті євреїв, і для гля­дачів ви­с­та­ви, для ба­га­ть­ох з яких це бу­ла чет­вер­та ви­с­та­ва за день, по­да­на ак­то­ром ду­же не­ви­му­ше­но, як і трагічні мо­мен­ти тво­ру. Віталій Бон­дарєв про­сто роз­повідає історію, пря­ми­ми слу­ха­ча­ми якої є гля­дачі. До­реч­ним є об­рам­лен­ня ви­с­та­ви, в яко­му оповідач му­сить, але не мо­же зру­ба­ти де­ре­во в дворі, який має свою історію, а от­же, і де­ре­во – свідок цьо­го відрізку ча­су і про­сто­ру. Ак­тор роз­повідає, імпровізу­ю­чи, ре­а­гу­ю­чи на ре­акцію слу­хачів. Ви­с­та­ва більше схо­жа не на за­вер­ше­ний про­дукт, а на жи­ве спілку­ван­ня, ко­ли за на­си­че­ною подіями роз­повіддю Віталія Бон­дарєва мож­на сте­жи­ти на од­но­му ди­ханні, не про­пу­с­ка­ю­чи жод­но­го сло­ва.

Не­мож­ли­во зга­да­ти усі, навіть усі хо­роші, ви­с­та­ви цьо­горічної «Мель­по­ме­ни». Де­які з них до­б­ре знай­омі київсько­му гля­да­чу, на­при­клад, ви­с­та­ва «Едіт Піаф», що йде в те­атрі ім. І. Фран­ка. Ролі Едіт Піаф, ви­ко­на­ну Те­тя­ною Міхіною, обид­ва журі виз­на­ло «Кра­щою жіно­чою рол­лю», а жур­налістське журі на­го­ро­ди­ло ви­с­та­ву і ком­по­зи­то­ра Вікторію Ва­са­латій за «Кра­ще му­зич­не втілен­ня». Справжнь­ою не­сподіван­кою ста­ла ди­тя­ча ви­с­та­ва, по­став­ле­на в Хер­сонсь­ко­му об­лас­но­му те­атрі ля­ль­ок. Приємно вра­зи­ла і їхня ми­ну­лорічна «Дюй­мо­воч­ка», але «Ле­ген­да про ота­ма­на Сірка» зовсім інша за ре­жи­серсь­ким вирішен­ням і стилісти­кою. Ху­дож­ник-по­ста­нов­ник Оль­га Го­но­боліна ство­ри­ла на сцені кар­кас, об­тяг­ну­тий тка­ни­ною, що ру­ха­ю­чись ут­во­рює се­ла, го­ри, річки, місця бою та інші місця при­год Сірка. Во­на ж є ав­то­ром ви­тон­че­них ля­ль­ок до ви­с­та­ви. Ця ви­с­та­ва є однією з найбільш цілісних і ре­жи­серсь­ких, що бу­ли по­ка­зані на фе­с­ти­валі. Бо­рис Чу­при­на – ав­тор сце­нарію і по­ста­нов­ки – вмістив чи­ма­ло ле­генд про Сірка та на­род­них пісень у го­дин­ну дію, що за­хоп­лю­є гля­да­ча будь-яко­го віку. За це він був на­го­ро­д­же­ний дип­ло­ма­ми за «Оригіна­ль­не про­чи­тан­ня національ­но­го фоль­к­ло­ру за­со­ба­ми те­а­т­ру ля­­льок» і «Кра­щу ви­с­та­ву для дітей». По­вто­ри­ли по­пе­редній успіх на фе­с­ти­валі і ру­муни. Ру­мунсь­кий те­атр Ми­хая Еміне­ску (м. Бо­то­шань) із ви­с­та­вою «Іван Турбінке» приїхав сю­ди впер­ше, та ре­жи­сер-по­ста­нов­ник Іон Са­да­ру знай­о­мий гля­да­чеві своєю ро­бо­тою над ви­с­та­вою «Хол­стомір» в іншо­му ру­мунсь­ко­му те­атрі. В ос­но­ву «Іва­на Турбінке» ляг­ла од­ной­мен­на каз­ка ру­мунсь­ко­го пись­мен­ни­ка ХІХ ст. Іона Крян­ге. Ця ж каз­ка пов’яза­на з російським фоль­к­ло­ром і роз­повідає спов­не­ну гу­мо­ру історію при­год ко­лиш­нь­о­го сол­да­та Іва­на. Найбільш вра­жає у по­ста­новці ор­ганічна гра ак­торів, їхня ек­с­пресія і ав­тен­тичність у відтво­ренні на­род­них історій. То­му вона от­ри­ма­ла на­го­ро­ди за «Кра­ще пла­с­тич­не вирішен­ня ви­с­та­ви» і «Кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль».

Цьо­го ро­ку фе­с­ти­валь виріс і кількісно, і якісно, то­му за­вдан­ня журі бу­ло нелег­ким, а дум­ки го­ло­вно­го і жур­налістсько­го журі впер­ше суттєво розійшли­ся. За 12 років існу­ван­ня «Мель­по­ме­на Таврії» вдо­с­ко­на­лю­ва­ла­ся і на­би­ра­ла мас­штабів, мож­ли­во, не так да­ле­ко і вихід на більш ви­со­кий і виз­на­ний рівень. Про­те є де­таль, що тяг­не фе­с­ти­валь вниз, до провінційності – прин­цип на­го­ро­ди­ти май­же кож­но­го, знай­ти «ва­го­ме», «ак­тив­не», «сво­є­рідне». Два­над­ця­та річни­ця – це вже не ди­тин­ст­во, ко­ли тре­ба бу­ло кож­но­го на­го­ро­ди­ти, щоб не об­ра­зив­ся. До­рос­лий кон­курс і зма­ган­ня кра­щих бу­дуть тоді, ко­ли на­го­ро­д­жу­ва­ти­муть кра­щих, хоч їх мо­же ви­я­ви­ти­ся і не­ба­га­то. Тим паче, що умо­ви для та­ко­го роз­вит­ку є дав­но: ор­ганізація завжди про­во­дить­ся на ви­що­му рівні. Тож – успіхів фе­с­ти­ва­лю, ро­бо­ти над со­бою і по­даль­шо­го рос­ту!

1 Марк Ли­по­вец­кий. Те­атр на­си­лия в об­ще­ст­ве спек­так­ля: фи­ло­соф­ские фар­сы Вла­ди­ми­ра и Оле­га Прес­ня­ко­вых // «НЛО». - № 73. – 2005. http://magazines.russ.ru/nlo/2005/73/li27.html