Нотатки з ХІ міжнародного фестивалю «Добрий театр»

Місто Енергодар у Запорізькій області виникло близько сорока років тому, а раніше на березі неосяжного Каховського водосховища простягалися суцільні піски й бархани з вигорілими (вже у травні) від спекотного сонця колючками. Скільки потрібно було дивовижного технічного натхнення, аби забудувати на цій неживій території дві найбільші в Європі електростанції – атомну і теплову! І скільки художньо-творчого натхнення, аби впродовж двадцяти років підтримувати й розвивати нині відомий фестиваль! І це, зауважмо, в місті без професійних традицій, де існувало лише кілька аматорських театральних колективів...

Очевидно, такий ентузіазм і колективне натхнення, як енергія атомного ядра, можуть бути невичерпними, адже фестиваль і нині кожні два роки збирає однодумців та фанів із різних куточків колишнього СРСР, які прагнуть стати свідками явища, що виходить за рамки прагматичної логіки й одночасно є кульмінацією якоїсь надпрагматичної, ірраціональної, але за певних обставин єдино можливої логіки самозахисту окремого, герметично замкнутого етносу «енерго-дарців» (віддаленого від населених пунктів через питання атомної безпеки) та їхніх театральних гостей-візитерів.

Ідею фестивалів можна сформулювати як ідею самозбереження. Збереження духовного, естетичного, культурного, фізичного. В кожному разі, саме над цією ідеєю в різних формах та іпостасях пропонували замислитись театральні колективи-учасники.

Так, вистава Київського театру на Подолі за раннім оповіданням А. Крима («до-комерційного» періоду) «Левушка» режисера І. Славінського, що здобула одну з головних нагород як «найдобріша вистава», аргументовано наголошувала, що самозбереження «не в грошах», і навіть «не в їх кількості». Зберегти душевну гармонію одеський хлопчик, що свого часу витягнув із своїх бабусь Рози й Одарки немало карбованців, уміло балансуючи на межі їхніх віросповідань, так і не зміг. А коли бабусі померли, то відчув тільки надзвичайну гіркоту і прірву невідданої ніжності, що ледь не задушила його – тієї ніжності, яку ще нікому не вдалось конвертувати в грошові одиниці... Таке наголошення первісності одвічних ідеалів, навіть при оповідальній (не-діалогічній) структурі вистави, завжди викликає захоплення – у глядачів і журі (критиків з Києва, Харкова, Мінська й Москви).

Вистава того ж театру «Минулого літа в Чулімську» за О. Вампіловим тему самозбереження запропонувала і в сюжеті, і в незвичайному, особливому тоні й рідкісній манері акторської гри. Режисера в ній майже не видно, і це вигідно вирізняло її серед інших.... Але дві вищі нагороди одному колективу – то, мабуть, забагато, тому приз за «кращу жіночу роль» отримала виконавиця ролі Валентини В. Булитко, а за «кращу чоловічу» – її партнер у ролі слідчого Шаманова І. Волков. Спектакль також удостоївся призу глядацьких симпатій.

Його сюжет і атмосфера справили неабияке враження на людей, що мешкають поряд із шістьма атомними блоками. Хоча, з іншого боку, тендітна спроба ніжної героїні залишитись собою у морочливому, важкому, сповненому тотальної безвідповідальності світі, її ірраціональне бажання самій піти назустріч сліпому Молоху (метафорою якого є нагромадження на сцені темних, нефарбованих, збитих докупи важких дощок, які хочеться не прилаштовувати одну до іншої, як це робить Валентина, а зовсім навпаки...) й викликала цю справжню – глядача в залі й героїні на сцені – ідентифікацію.

Спробу втілити ідею жертовності (як єдино можливого способу самозбереження й порятунку інших) здійснив Молодіжний театр-студія «Вірим!» (Дніпропетровськ). Напрочуд дивна ігрова структура казки К. Гоцці «Ворон», проте, не змогла вибратися з полону «постмодерністських» вивертів, якими режисер нашпигував італійську п’єсу. Був у виставі й «цирк з клоунами», яким не завше вдавалось підтримувати «завеликі штани». Були й відголоски плебейського «сексуального» сміху з «95 кварталу». Було «Інтер-активне» ходіння по рядах (і глядачах) у середині й фіналі... Чого у виставі тільки не було, крім головного: бодай якогось розуміння Автора! Замість діалогу поліровано-нікельованого, але обділеного життям офісного «планктону», який, кинувши працю, вирішує, на втіху собі, нашвидку розіграти популярний сюжет К. Гоцці (режисерська кайма) – із самим сюжетом К.Гоцці, – відбулася гра в одні ворота, в якій планктон переміг, практично з’їв і персонажів, і автора, й головну ідею....

Таке, зауважмо, інколи трапляється. Й не тільки з міськими, а й з академічними колективами. Наприклад, з виставою «1001 пристрасть, або Дрібниці життя» столичного театру ім. Лесі Українки. Хоча у цій роботі ніхто й не намагався «скуштувати» Антона Павловича, навпаки – його оберігали від життя як могли, проте він добряче постраждав від нерозуміння студійцями (які поставили цю виставу) справжньої комедійно-драматичної діалектики його новел, їхніх невловимих перетинів і неабиякої чарівності цих перетинів. Лише один артист (О. Бондаренко) спробував не комікувати й не драматизувати порожнечу, а чесно грати на межі двох жанрів, за що й одержав приз «За кращу чоловічу роль».

Виставу «Не все коту масляна» за О. Островським Київського театру драми і комедії на лівому березі (режисер О. Лісовець) публіка, мабуть, не зовсім зрозуміла. Хоча ті, хто збагнув її двоякість, відчули справжню насолоду. У ній паралельно з традиційною фабулою тече й розвивається інший сюжет, який повертає первісний смисл убік, а іноді зовсім перевертає його з ніг на голову. Звичне протистояння «негативного» підстаркуватого купця з купою грошей із сейфа, що прагне утвердитися як «господар життя» й одружитися з набагато молодшою, – з одного боку, з іншого – «позитивного» клерка-племінника та такої ж позитивно-молоденької (гарненької-дурненької) безприданиці – в цій виставі деструктується. Не на рівні сюжету, а через особливо іронічну манеру акторського виконання й затягнуті паузи між епізодами. Вони щоразу спонукають глядача позбуватися полону авторської поетизації минулої й сучасної російської дійсності й бачити її у справжньому світлі – реальною, абсолютно прагматичною. Такою, в якій щезає й широка-щира «російська душа», й весь позитивний імідж, із нею пов’язаний. А натомість лишається жорсткий двобій: капіталістичного хижака старого гатунку з молодими, голодними, але вельми спритними хижаками покоління нового.

Із сучасної зарубіжної драматургії привернула увагу якісна комерційна п’єса Е.Е. Шмітта «Готель двох світів» Московського обласного камерного театру. В ній невиліковно хворий герой, що помирає від старості, «раціонально жертвує» своїм серцем – віддає його для пересадки хворій дівчині. Але відверта прагматичність цієї «жертви» й деякі інші «деталі» парадоксально ставлять під сумнів і чистоту його помислів, і його благородство, а заодно простосердечність морального посилу п’єси в цілому.

У виставі «Halpern&Johnson» бродвейського «класика» Л. Гольштейна у виконанні «Нашого театру» із Санкт-Петербурга ніхто нічим вже не намагається «жертвувати». Двоє суперників – чоловік і давній коханець – на кладовищі біля могили щойно похованої жінки ведуть безкінечні «серіальні» розмови, прояснюючи «коли, з ким, чому, яким чином...». Новизна й свіжість їхніх «висновків» по суті дорівнюють нулю, адже такого роду «творів», що починаються на цвинтарі (або поминках) і завершуються або «дружбою» або «нічим», знаємо не один десяток. Але вміла режисура, стильна скупа сценографія, відмінна школа акторської гри допомогли цій роботі одержати номінацію «за кращу режисуру» (Л. Стукалов) разом із виставою «Стриптиз» (того ж режисера) за С. Мрожеком.

В «абсурді» останньої давалася взнаки метафорична режисура, але акторське виконання на межі «бормотливого реалізму» нейтралізувало кращі сторони цієї шліфованої роботи. Під час перегляду здавалося, мовби споглядаєш красиву смачну цукерку в гарній і блискуче розфарбованій обгортці, але із задавненим терміном, і тому непридатну. Хоча у вступному слові режисер і наполягав на актуальності сюжету й паралелях із сучасною дійсністю, та під час вистави відчуття «дев’яностих» не покидало...

Сучасна російська п’єса матеріалізувалась у кількох виставах: у руслі традиційної режисури й психологічної манери виконання комедія С. Злотникова «Прийшов чоловік до жінки» та трагікомічна фантазія Г. Соловського «Острів нашої любові й надії» (обидві – театр «Листопад», Нижній Новгород, Росія) та комедія, що в фіналі переросте в саркастичний фарс, «Сімейний портрет з грошовими знаками» С. Лобозерова (театр «Велике гніздо», Дмитров, Росія).

У першій комедії-мелодрамі тривіальний сюжет і помітну драматургічну безпорадність автора певним чином оживили молоді актори. У більш насиченому героями й драматизмом трагікомічному «Острові» (режисер І. Шварц) все завершилося таким життєствердним, оптимістично-радісним і, водночас, абсолютно мотивованим фіналом, що забулись усі художні (можливі) недоліки, й мимоволі згадалися бурхливі часи, коли «дерева були великими». Часи, коли був певний, що життя – аж ніяк не «острів», а цілісінький «всесвіт» – одночасно безмежний і неперевершений, – і досить тільки забажати.... Таким життя й може бути, й не лише в сибірській глибинці, де відбувається основна дія, але тільки в тому разі, коли державні інституції будуть максимально усунуті від суспільного життя і всі питання вирішуватимуться по людській совісті, а не за над-людськими канонами – така провідна ідея й квінтесенція цієї цікавої вистави.

У центрі «Сімейного портрета», дія якого теж відбувається в сибірській глибинці, – тема розтлінної дії мас-медіа на первісно чисту людську свідомість (приз за акторський ансамбль).

Ця ж тема медійного розтління (і захисту від нього) у пластичній комедії «Homo sapiens» Дніпропетровського «театрика» «Гамаюн» (так написано у програмці) за романом В. Пелевіна (Генерація «П») вирішується не традиційно песимістичними, як у попередника, а активно бунтарськими засобами. Все підвладне людській волі й свідомості, важливо тільки зрозуміти й повірити, що обидві вони в тебе є.

Ще однією «нетрадиційно сучасною» постановкою стала вистава Харківського професійного недержавного театру «Нова сцена» за «ново-драмним» трагіфарсом братів Пріснякових «Полонені духи». Вона має назву «Пум-па-па» (режисери М. Осипов, О. Солопов) і розповідає про перипетії й загадки психології художньої творчості на матеріалі професійного й інтимного життів поетів «срібного віку» та їхнього оточення (О. Блок, А. Білий, Любов Мендєлєєва тощо). Було смішно, й інтелектуально смішно, але вистава одержала лише одну нагороду «за кращу жіночу роль» (О. Солонецька).

Спеціальним призом журі відзначили позаконкурсну «скоморошину» театру «АтоміК» (Енергодар) «Шукай вітру в полі». Незмінному керівнику цього колективу, натхненнику й президенту фестивалю «Добрий театр» Михайлу Ізосімову присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури України.

У рамках фестивалю відбулися дискусія «Театральна критика: допомога чи...», ознайомчі бесіди про театральне життя сучасних Білорусі й України, а також енергійне обговорення окремих вистав.

Можна сказати, що звично-незвичний репертуар «Доброго театру» справді викликає позитивні міркування щодо фестивального руху як однієї із форм існування театру в сучасних умовах. Навіть коли ентузіазм і надзвичайна наснага організаторів (М. Ізосімов, Н. Кулагіна, Т. Саломатова, О. Маленкіна) і керівництва міста та двох електростанцій провокуються гострим почуттям існування «на краю атомної безодні», що завжди було і стало особливо актуальним після Чорнобиля й Фукусіми. Можливо, саме це змушує мешканців міста відчувати кожен день як дар Божий (хоча людина, кажуть, швидко адаптується до небезпеки). Й, можливо, вже інше бажання – відсторонитися від усталеного ритму життя, відчути свіжі емоції, «потанцювати на кришці реактора» у найбільш техногенному місті Європи – є одним із чинників, що змушує численні театральні колективи, повертатись сюди знову і знову... А, можливо, ніяких схожих мотивацій і немає, а є одне просте і зрозуміле бажання – ще раз зустрітися на цій гостинній землі з однодумцями чи одновірцями...