Східноукраїнські регіони знову в об’єктиві європейських документалістів. Лише рік тому всюди обговорювали «Інший Челсі» Якоба Пройса (1) – фільм молодого німецького режисера, що унаочнив контраст двох донецьких реальностей, «низової» та «елітарної». І ось на цьогорічному фестивалі «Docudays.ua» чи не найбільший розголос знову викликав фільм на «донецьку» тематику: мова про «Шахту № 8» естонської документалістки Маріанни Каат. Як доказ – численні інтерв’ю з режисеркою та її героями в ЗМІ, а ще десятки тисяч переглядів стрічки, нелегально викладеної в інтернет (адже сподіватися на український кінопрокат навіть у найбільших містах марно).

Щоправда, в такого розголосу є і вагомі зовнішні чинники. Не в останню чергу, це й скандальна заборона на показ фільму в конкурсній програмі фестивалю (про це український співпродюсер стрічки Олена Фетісова, яка й прийняла це рішення, повідомила ледь не перед самим показом). Мовляв, стрічка є постановочною, а відтак не відповідає жанровим вимогам конкурсу. І здивована такими діями режисерка, і більшість журналістів відразу заговорили про прояви політичної цензури, тим паче, що претензії до «чистоти жанру» було висловлено вперше (а фільм уже взяв участь не в одному документальному МКФ). Хай там як, але очевидно, що показані в стрічці реалії повністю руйнують і нині поширюваний окремими політиками міф про перспективний промисловий регіон, що годує чи не всю Україну. Отож робота Маріанни Каат суттєво «підмочує» і без того добряче «підмоклу» (чи то вже просто «затоплену») репутацію нинішніх владних еліт, які в переважній більшості походять саме звідси.

Донбас «Шахти № 8» – мало сказати що злиденний чи навіть депресивний: він і справді на межі виживання, як і сотні тисяч тих людей, які, на біду, народилися і живуть у таких умовах. У стрічці естонської режисерки немає ефектних зіставлень і порівнянь, ігор на контрастах чи педалювання «екзотики» (загострено нетутешнього погляду на абсурдність пострадянської дійсності). Натомість є уважне та спокійне, впродовж року, споглядання за життям однієї родини – типової для цих місць і за своїм матеріальним становищем (відверто бідацьким), і за способом заробляння грошей (нелегальна праця в приватних шахтах-копанках, або, по-простому, «ямах», що масово утворилися в 1990-х після закриття більшості державних шахт області).

Незвичайною є лише сама родина, в якій главою та опікуном є не мама чи тато, і навіть не бабуся або дідусь (що також трапляється тут доволі часто), а тоді ще п’ятнадцятирічний школяр Юрій Сіканов. Саме він змушений дбати і про себе, і про свою молодшу сестричку, а незадовго до цього йому доводилося утримувати ще й маму з вітчимом, а також старшу сестру, що невдовзі стала повнолітньою. Із чотирнадцяти років проводячи весь день не на уроках, як його однолітки, а в копанках, мало не первісними знаряддями відколупуючи від стін шматки вугілля, цей хлопець – має рацію письменник Юрій Винничук (2) – ніби й справді зійшов зі сторінок діккенсівського роману: «Минуло двісті років, а виявляється, в Європі й досі є країна, де діти тяжко гарують, ризикуючи своїм життям».

Звісно, показ усіх цих реалій, в існування яких важко повірити не тільки західним європейцям, а часом і українцям із інших регіонів, не спонукає до оптимізму ні в коротко-, ні в довготерміновій перспективі. Та якщо після фільму й залишаються якісь позитивні враження, то вони лише від головних героїв (крім Юрія, тут фігурує і його друг Дмитро Оприщенко). Часом навіть здається, що ці діти без дитинства – чи не єдині тут справді дорослі: вони не тільки готові брати відповідальність за власне життя, а й всіляко опираються цій безвихідній дійсності, де більшість чоловічого населення якщо не гине в шахтах або від професійних хвороб, то спивається.

Все місто Сніжне, де міститься шахта № 8, ніби порито норами якогось великого звіра. Це – сліди тих-таки «ям», де місцеві ще донедавна працювали без жодного страхування. Інколи навіть не за сотню-другу гривень, які їм обіцяє приватний підприємець (який, у свою чергу, має дати хабар якомусь вищому чиновнику, а той – іще вищому), а зі сподіванням продати вугілля на найближчому діючому підприємстві. Такі покинуті копанки стоять десятками – не тільки в лісі, біля дороги, а й у дворах будинків: прикидані гіллям і листям, вони поступово перетворюються на смітники або ж, дедалі частіше, просто провалюються під землю, інколи прихоплюючи з собою господарські прибудови чи й хати.

Власне, історія Юрієвої родини – це така собі квінтесенція того, що сталося за останні двадцять років із усім регіоном. Адже хлопчиків дідусь був директором великого заводу «Хіммаш», впливовою та успішною за радянськими мірками людиною. Втім, після розвалу СРСР, смерті дідуся, а невдовзі й батька, Юркова мама вдруге вийшла заміж і спилася, тож трьом дітям від першого шлюбу не залишалось нічого, як самостійно боротися за своє виживання.

Маріанна Каат не тисне на глядача емоційно. Скажімо, показуючи, що Юрко, попри все, – звичайний підліток, який мріє про власний скутер, охоче гуляє в парку атракціонів, любить McDonald’s і буває впертим у родинних сварках. І все ж очевидно, що режисерці пощастило і з персонажем, і з його історією, яка є настільки драматичною, що, по суті, не потребує жодного «охудожнення». Втім, коли йдеться про таку гостру соціальну проблематику, що напряму зачіпає життєві інтереси конкретних людей, кінематограф зі своїми жанровими особливостями та нюансами режисерської роботи відходить на другий план. На першому –реальне життя цілком реальних дітей – Юри, його двох сестер, а також Діми. І, на жаль, зміни у їхньому житті за ці кілька років важко назвати позитивними: маму врешті позбавили материнських прав, молодшу сестру забрали в дитячий будинок, а Юру змусили піти на рік в інтернат (звідки випустили після досягнення повноліття, урочисто вручивши символічну суму). Більшість копанок після економічної кризи позакривалося, позбавивши місцевих останньої надії на заробітки. Мало того, після появи фільму хлопцеві ще й почала докучати міліція, викликаючи на різні розмови та збираючи свідчення.

Інакше кажучи, поки що все відбувається саме так, як і можна було прогнозувати: саму проблему не вирішують, а відповідальність за «конфуз» (небажаний розголос довкола фільму та наведених у ньому фактів) намагаються перекласти на найнижчі ланки. За словами хлопця, недавно в місто прийшов запит із прокуратури, в якому вимагають розібратися в ситуації: мовляв, хто допустив нелегальну працю неповнолітніх на шахтах(3) . А відтак працедавці хлопця вже опинилися під слідством, хоча насправді саме вони дали Юрієві хоч якийсь шанс на виживання.

Драматизм цієї документальної стрічки і в тому, що йдеться, зрештою, не про виняткову історію, а про типове явище. По суті, Маріанна Каат через приклад однієї родини діагностує катастрофу щонайменше регіонального масштабу – катастрофу економічну, соціальну, екологічну і врешті гуманітарну. Звісно, естонська режисерка не перша, хто звернув на це увагу. Тільки за останні роки про сучасний Донбас з’явилося декілька журналістських досліджень. Серед них і репортаж польського автора Яцека Гуґо-Бадера в книжці «Біла гарячка», вже перекладеній українською (К.: Темпора, 2011). Після міжнародного успіху фільмів Якоба Пройса та Маріанни Каат можна прогнозувати й «моду» на донбаську тематику серед іноземних кінематографістів, адже важко уявити собі іншу таку «золоту жилу» для документальних розслідувань. Та ще й у країні, що на словах постійно декларує європейські цінності й, мало того, ділить кордони із Євросоюзом.

1 Статтю про фільм див.: Свято Р. Не тільки про футбол, або Інший Донецьк // Кіно-Театр. – № 5. – 2011. – С. 49–50.

2 Ю. Винничук: Ми вагітні вождем, якого потім зрадимо. – http://life.pravda.com.ua/person/2012/01/30/93822/

3 Анна Григораш, Галина Титиш. Юра з «Шахти №8»: «Після фільму мене викликали в міліцію, а на господарів копанок завели справи». – http://life.pravda.com.ua/person/2012/03/26/99226/