Фільм мо­ло­до­го німець­ко­го ре­жи­се­ра-до­ку­мен­таліста Яко­ба Прой­са (1975 р.н.) «Інший Челсі – до­нець­ка історія» в Ук­раїні впер­ше пре­зен­ту­ва­ли в рам­ках міжна­род­но­го фе­с­ти­ва­лю «Docudays.ua» (пе­ред тим він успішно де­бю­ту­вав на фе­с­ти­валі до­ку­мен­таль­них фільмів у Ам­стер­дамі). Та на­вряд чи ре­жи­сер та про­дю­сер мог­ли сподіва­ти­ся аж на та­кий успіх у нас: крім ан­шла­гу на всіх без ви­нят­ку по­ка­зах, про Прой­са і йо­го стрічку на­пи­са­ли в де­сят­ках ви­дань; фільм уп­ро­довж двох місяців ак­тив­но об­го­во­рю­ва­ли в інтер­неті; хо­ди­ли навіть чут­ки про мож­ли­вий все­ук­раїнський про­кат. Врешті-решт фільм увійшов і до пе­реліку світських но­вин після то­го, як на пре­зен­тації в До­нець­ку своїми вра­жен­ня­ми (звісно, зав­бач­ли­во-дип­ло­ма­тич­ни­ми, але факт не мо­же не ди­ву­ва­ти) ділив­ся сам Ре­нат Ах­ме­тов – хоч і за­ка­д­ро­вий, та все ж один із клю­чо­вих пер­со­нажів «Іншо­го Челсі».

Влас­не, після про­дю­со­ва­ної Стіве­ном Спілберґом стрічки Сергія Бу­ковсь­ко­го «На­зви своє ім’я», а та­кож фільму «Живі» цьо­го ж ре­жи­се­ра, це пер­ший до­ку­мен­таль­ний фільм, що має в Ук­раїні та­кий ши­ро­кий роз­го­лос.

У чо­му ж при­чи­на успіху?

Як здається, спра­ва тут у двох мо­мен­тах. Пер­ший – це, звісно, сам факт ува­ги до До­нець­ка, який за кор­до­ном – про що в од­но­му інтерв’ю роз­повідав і Якоб Пройс – асоціюють з ко­рупцією, нинішнім ук­раїнським пре­зи­ден­том і, на­решті, «мільяр­де­ром Ре­на­том Ах­ме­то­вим» (влас­не, тільки так про ньо­го і пи­шуть) та йо­го фут­боль­ним клу­бом «Шах­тар», який став во­ло­да­рем пре­стиж­но­го куб­ка UEFA.

Як­що ж ка­за­ти про Ук­раїну, то на сьо­годні До­нецьк є чи не найбільш сим­волічним про­сто­ром у нашій дер­жаві – те­ри­торією, від якої одні ук­раїнці раді би поз­бу­ти­ся як від втілен­ня всьо­го для них най­ст­рашнішо­го і най­не­ба­жанішо­го; інші ж, на­впа­ки, жи­вуть мріями по­ши­ри­ти сим­волічні «до­нецькі» межі на всю Ук­раїну (а чи­ма­ло лю­дей певні, що після пре­зи­дентсь­ких ви­борів–2010 ці «мрії» вже по­ча­ли ста­ва­ти ре­альністю).

Отож пер­ший фак­тор успіху – са­ма те­ма. Дру­гий – це те, що Якоб Пройс про­по­нує дис­танційо­ва­ний по­гляд на на­шу дійсність. Це по­гляд іно­зем­ця, не об­тя­же­но­го ані ра­дянсь­кою пам’ят­тю, ані, зре­ш­тою, «західни­ми» чи «схід­ни­ми», «півден­ни­ми» чи «цен­т­раль­ни­ми» упе­ре­д­жен­ня­ми. Інак­ше ка­жу­чи, це – не­заанґажоване су­д­жен­ня, яке мог­ло б пре­тен­ду­ва­ти на більшу чи мен­шу об’єктивність.

Вод­но­час Якоб Пройс зняв фільм про До­нецьк як «місто кон­трастів», свідо­мо за­го­ст­рю­ю­чи су­пе­реч­ності, ви­бу­до­ву­ю­чи всю смис­ло­ву на­пру­гу на постійно­му зістав­ленні двох світів – най­ви­що­го, мак­си­маль­но на­бли­же­но­го до до­нець­кої влад­ної «еліти» (тут го­ло­вним пер­со­на­жем є «Ко­ля» – Ми­ко­ла Лев­чен­ко, 28-річний се­к­ре­тар міськра­ди До­нець­ка, який про­сла­вив­ся у фільмі за­вдя­ки не­сподіваній для чи­нов­ни­ка відвер­тості), та май­же най­ниж­чо­го – жит­тя зви­чай­них шах­тарів (старші працівни­ки шах­ти «Пу­ти­ловсь­ка» Са­ша, Ва­ля, Лу­кич та Сте­па­но­вич).

Точ­кою ж пе­ре­ти­ну цих двох рівнів існу­ван­ня – чи не єди­ною, до речі, – стає фут­бол, гра, яка, ци­ту­ю­чи міську рек­ла­му з фільму, об’єднує тут і «VIP-ів (од­не з улюб­ле­них слів у цьо­му регіоні), і робітників». Хо­ча між пер­ши­ми і дру­ги­ми та­ка ж різни­ця, як між зви­чай­ни­ми шах­та­ря­ми і «Шах­та­рем».

Зніма­ю­чи в До­нець­ку впро­довж 2007–2009 років, Якоб Пройс об­рав сю­жет­ним цен­т­ром своєї кіно­роз­повіді історію успіху ФК «Шах­тар» на євро­чемпіонаті. Фіна­ль­ним же пу­ан­том ста­ло відкрит­тя «Дон­бас Аре­ни» в серпні 2009 ро­ку – збу­до­ва­но­го за най­су­часніши­ми тех­но­логіями ве­ли­чез­но­го стадіону в центрі міста. На тлі цьо­го за­галь­но­до­нець­ко­го тріум­фу роз­гор­та­ють­ся ок­ремі історії до­неч­чан, які оповіда­ють про своє жит­тя, по­ка­зу­ють місця своєї праці, власні домівки; ре­жи­сер су­про­во­д­жує їх і на фут­боль­них мат­чах, де одні си­дять у VIP-ло­жах, а інші – в зви­чай­них сек­то­рах.

По­за сумнівом, Яко­бові Прой­су стра­шен­но по­ща­с­ти­ло з го­ло­вни­ми «ге­ро­я­ми», на яких, за йо­го вла­сни­ми сло­ва­ми, він на­тра­пив май­же ви­пад­ко­во. По­ща­с­ти­ло на­сам­пе­ред із Ко­лею Лев­чен­ком – «май­бут­нь­ою зіркою Партії регіонів», «лю­ди­ною з амбіціями» і «надійним па­тро­ном», як ска­же про ньо­го один із шах­тарів. Пев­ний се­бе і свідо­мий міцних «тилів», де­що ва­ль­яж­ний у по­ведінці й ви­гляді, він, при цьо­му, до­волі ро­зум­ний, із до­б­ре підвіше­ним язи­ком та інтуїтив­ним чут­тям дип­ло­ма­та. Гра­ю­чи пе­ред ка­ме­рою у відвертість (ма­буть, не по­ми­лю­ся, ко­ли ска­жу, що як­раз за­вдя­ки цьо­му пер­со­на­жеві фільм і здо­був­ся на та­кий роз­го­лос), він, утім, чу­до­во відчу­ває, ко­ли слід зу­пи­ни­ти­ся; а в свої спра­ви по­свя­чує рівно настільки, щоб це не за­шко­ди­ло йо­го ре­пу­тації і вод­но­час пра­цю­ва­ло на «по­зи­тив­ний» імідж йо­го як «політи­ка но­во­го по­коління» – рішу­чо­го, впев­не­но­го, але, при цьо­му, «чес­но­го» (чи­тай: та­ко­го, який не ба­чить сен­су вда­ва­ти з се­бе «біло­го та пух­на­с­то­го»).

Втім, і то­го, що по­тра­пи­ло в кадр, у будь-якій дер­жаві на захід від Ук­раїни бу­ло б до­сить, аби, як­що не при­тяг­ну­ти до відповідаль­ності, то при­наймні звільни­ти чи­нов­ни­ка з відповідаль­ної по­са­ди. Скажімо, Лев­чен­ко роз­повідає про «ро­дин­ний» будівель­ний бізнес (офіційно за­пи­са­ний на бать­ка, ад­же чи­нов­ни­ки не мо­жуть бу­ти підприємця­ми); не со­ро­мить­ся, ко­ли в ро­бо­чий день йо­го за­ста­ють за вирішен­ням при­ват­них справ (ви­бо­ром ди­зай­ну для но­вої ха­тин­ки); впу­с­кає і в домівку, де в ньо­го є при­слу­га, і в ма­ши­ну, яв­но куп­ле­ну не за «зар­пла­ту мен­шу, ніж 1000 євро».

Зре­ш­тою, в один із мо­ментів «відвер­тості» Лев­чен­ко зізнається і в то­му, як функціонує пра­во­суд­дя в Ук­раїні: «Ко­ли ти в опо­зиції, то найбільше тре­ба ос­теріга­ти­ся пра­во­охо­рон­них ор­ганів. Бо у вас у Європі пра­во­охо­ронні ор­га­ни за­хи­ща­ють усіх, а в нас – тільки тих, хто при владі. Хто про­грає на пре­зи­дентсь­ких ви­бо­рах – той ся­де в тюр­му». І те, що в цій си­ту­ації нас вра­жа­ють не йо­го сло­ва самі по собі (бо ж зро­щен­ням в Ук­раїні вла­ди з криміна­лом уже ніко­го не зди­вуєш), а відвертість чи­нов­ни­ка, є більш ніж крас­но­мов­ним діаг­но­зом си­ту­ації в країні.

По­ща­с­ти­ло ре­жи­се­рові і з шах­тою «Пу­ти­ловсь­ка», яка ви­я­ви­ла­ся однією з найбільш за­нед­ба­них у місті. Хо­ча Якоб Пройс, як­що віри­ти йо­го сло­вам, не ста­вив за ме­ту знай­ти «найгіршу з мож­ли­вих»(1). Але те, що в «Пу­ти­ловській» на­віть лам­поч­ки працівни­кам до­во­дить­ся ку­пу­ва­ти за власні ко­ш­ти (аби потім не пла­ти­ти штра­фи за по­ру­шен­ня техніки без­пе­ки), а єди­ним но­вим ус­тат­ку­ван­ням, яке справ­но по­ста­чає дер­жа­ва, є ло­па­ти, пра­цює на ре­жи­серсь­ку кон­цепцію, дає змо­гу мак­си­маль­но за­го­ст­ри­ти кон­траст між бли­с­ком «верхів» і зли­денністю «низів».

Інфор­ма­тив­но «Інший Челсі» роз­ра­хо­ва­ний більше на західну ау­ди­торію, бо так чи так ук­раїнський гля­дач знає або якось уяв­ляє собі всі ці ре­алії – і найгірші, і най­кращі. Вод­но­час найцікавіші осо­би­с­то для ме­не мо­мен­ти бу­ли пов’язані не з го­ло­вною «сю­жет­ною» кан­вою, а рад­ше з яки­мись по­точ­ни­ми, май­же ми­мовільно схоп­ле­ни­ми, ка­д­ра­ми, при­нагідни­ми мірку­ван­ня­ми ге­роїв і побічни­ми фа­буль­ни­ми лініями.

Скажімо, ко­ли Лев­чен­ко в су­про­воді «поч­ту» з місце­вих медіа при­хо­дить у гості до вдо­ви ге­роя СРСР (подібні по­ка­зові «ходіння в на­род», як відо­мо, – од­на з улюб­ле­них ра­дянсь­ких тра­дицій, пе­рей­ня­тих нинішнім політи­ку­мом), в об’єктив ка­ме­ри краєм по­трап­ляє різьбле­ний пор­т­рет Шев­чен­ка. Ніби й нічо­го особ­ли­во­го, але щой­но в од­но­му з мо­но­логів Лев­чен­ка як­раз ішло­ся про те, що до­неч­чан чи не найбільше дра­ту­ва­ло в тодішній владі «при­му­со­ве на­са­д­жу­ван­ня» та­ко­го чу­жо­го для них ук­раїнсько­го.

Або ж сце­на в Стам­булі, пе­ред фіна­лом Євро­куб­ка, ко­ли на дружній ве­чері в ре­с­то­рані на­со­ло­д­жу­ють­ся жит­тям Лев­чен­ко зі своєю да­мою та йо­го ко­ле­га за по­са­дою в Києві – ко­лишній «мо­ло­дий і пер­спек­тив­ний» се­к­ре­тар Київра­ди Олесь Дов­гий (на­га­даю, тодішній політич­ний про­тив­ник, при­наймні фор­маль­но).

Але на­справді з фільму не скла­дається вра­жен­ня, що вся про­бле­ма регіону – в йо­го ко­рум­по­ва­но­му керівництві. Ре­жи­сер, здається, і для се­бе на­ма­гається знай­ти відпо­відь на за­пи­тан­ня, ким більше є «гос­по­дарі» (а їх тут тільки так і на­зи­ва­ють) До­нець­ка та око­лиць – ме­це­на­та­ми сво­го краю чи все-та­ки криміна­ль­ною мафією.

До речі, ло­каль­ний патріотизм (що яв­но пе­ре­ва­жає патріотизм за­галь­но­дер­жав­ний) тут пе­да­лю­ють усі – і політи­ки, і зви­чайні меш­канці міста. Ко­ля Лев­чен­ко, ко­мен­ту­ю­чи ви­бор­чу ма­пу Ук­раїни, в най­кра­щих тра­диціях 2004-го про­ти­с­тав­ляє «аг­ре­сив­них по­ма­ран­че­вих» «си­нь­о­му ко­ль­о­рові спра­вед­ли­вості». Для зви­чай­них же фут­боль­них фанів До­нець­ка най­важ­ливіше в чемпіонаті – навіть не пе­ре­мог­ти повністю, а «взу­ти» «во­ро­же» київ­ське «Ди­на­мо».

Не бра­кує і курй­оз­них мірку­вань «зни­зу». Ва­ля, жва­ва тітонь­ка з шах­ти, по­чув­ши цер­ков­ний дзвін, ка­же своєму співроз­мов­ни­ку «пе­ре­хре­с­ти­ти­ся і за­га­да­ти ба­жан­ня, щоб збу­ло­ся». Один із шах­тарів шко­дує за втра­тою «щас­ли­во­го ра­дянсь­ко­го ми­ну­ло­го», ко­ли «нам, мо­же, й бу­ло по­га­но, але ми бу­ли всі ра­зом». Інший обу­ре­но зга­дує «по­ма­ран­чеві» події, на­зи­ва­ю­чи їх «не­кон­сти­туційним пе­ре­во­ро­том», підтри­ма­ним «куп­кою зі 150 лю­дей».

І, слу­ха­ю­чи ці та де­які інші мірку­ван­ня, що ча­сом вик­ли­ка­ють посмішку, а частіше – про­сто за­сму­чу­ють, вко­т­ре пе­ре­ко­нуєшся, що існу­ван­ня прин­ци­по­вих світо­гляд­них відмінно­с­тей між регіона­ми Ук­раїни – оче­вид­на ре­аль­ність, а не ли­ше політичні спе­ку­ляції. Тож не важ­ко повіри­ти ре­жи­се­ро­вим сло­вам, що в Дон­басі для ба­га­ть­ох лю­дей сто­ли­цею і досі є Моск­ва, а не Київ. Тож ра­но чи пізно цій «різно­век­тор­ності» ко­мусь та­ки до­ве­деть­ся да­ва­ти ра­ду.

Ко­ли ж ідеть­ся про ук­раїнські пер­спек­ти­ви Яко­ба Прой­са, то, ок­ри­ле­ний своїм не­сподіва­ним тріум­фом, він уже за­явив про наміри зніма­ти фільм про «ко­рупцію на польсь­ко-ук­раїнсько­му кор­доні»; а ще більше на­сто­ро­жив га­ли­чан за­явою, що ба­чить у су­час­но­му Львові про­яви «фа­шиз­му»(2), що та­кож має намір досліджу­ва­ти. Інак­ше ка­жу­чи, ре­жи­сер уже, во­че­видь, по­ба­чив в Ук­раїні без­дон­ну кри­ни­цю для своїх май­бутніх до­ку­мен­таль­них хронік-розсліду­вань.

1 Пройс Якоб. Ваш капіталізм – по­ки що вза­галі без яки­хось

пра­вил і умов / Роз­мо­ву ве­ла Юлія Абібок.– URL: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?yakob_proys_vash_kapitalizm__poki_shho_vzagali_bez_yakihos_pravil_i_umov&objectId=1131338

2 Про ко­рупцію на ук­раїнсько-польсь­ко­му кор­доні хо­чуть зня­ти кіно. – URL:http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?pro_koruptsiyu_na_ukrayinskopolskomu_kordoni_hochut_znyati_kino&objectId=1231052