Володимир Ніколаєнко – актор театру і кіно. Заслужений артист України (2010). Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995, майстерня І. Молостової). З 1995-го – актор Національного театру ім. І. Франка. Театральні ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої» В. Шекспіра), Росінант («Дон Кіхот» М. Сервантеса), Король («Бременські музиканти» Г. Гладкова), Лопуцьковський («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Націєвський («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Яків («Буквар миру» за Г. Сковородою), Паскуаліно («Різдво в домі Куп’єлло» за Е. Філіппо), Офіціант («Ревізор» М. Гоголя), Врублевський («Брати Карамазови» Ф. Достоєвського), Виборний («Наталка Полтавка» за І. Котляревським), Сен Мегрен («Двір Генріха ІІІ» О. Дюма), Комісар поліції («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського), Істамбул-агаси («Урус-Шайтан» І. Афанасьєва), брат Захарія («Грек Зорба» за мотивами роману «Я, Грек Зорба» Н. Казандзакіса), Антуан («Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта), Перший керівник «боксерів» («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Знявся у фільмах: «Троянський спас» (2004), «Таємничий острів» (2008), «Гувернантка» (2009), «Правдива історія про червоні вітрила» (2010).

– Акторська професія знайшла вас, Володимире, чи ви її?

– До театрального я вступив 1991-го з другої спроби. Мені поталанило, адже з курсом Ірини Олександрівни Молостової працювала плеяда неабияких педагогів: Олег Микитович Шаварський, Юрій Пилипович Висоцький; сценмови навчали Євгенія Олександрівна Гулякіна та Олександр Васильович Завальський. То були роки становлення українського (часів Незалежності) телебачення, і Олександр Васильович, зокрема, вже тоді дублював, озвучував фільми, тож його досвід як практика для нас, студентів, багато важив. Мій, скажімо, нестандартний голос викладачі сценмови зауважили, проте…

– Вирішили не нівечити те, чим обдарувала вас природа.

– Виходить, так, бо декому зі студентів вони голос таки «поставили».

Можливо, ще під час навчання доля натякала на «франківську» сцену: на іспиті з вокалу був Михайло Захаревич, а на захисті дипломної роботи – Сергій Данченко (їх запросила Ірина Олександрівна).

– Якими ролями потішив театр?

– Зазвичай молоді актори починають з казок. Пройшов цим шляхом і я. Поза тим, Сергій Данченко довірив мені роль Бйонделло (другий слуга Люченцо) у «Приборканні норовливої» Вільяма Шекспіра. Грав у чергу з Богданом Бенюком і в «Мерлін, або Спустошена країна» Танкреда Дорста та Урсули Еллер. Цікава була вистава, та в репертуарі протрималася недовго.

– Коли граєте в чергу, чи не виснажують великі часові проміжки між виставами?

– Мої ролі – невеличкі, тож я почуваюся добре. А от колеги страждають, однак з інших причин; нарікають: «Як після Ніколаєнка виходити і щось робити?» Втім, ми з ними знаходимо порозуміння.

– Але маєте і, так би мовити, одноосібні ролі: Антуан, помічник режисера («Фредерік, або Бульвар злочинів»), брат Захарія («Грек Зорба»)…

– «Грека Зорбу» через хворобу Анатолія Хостікоєва були на деякий час призупинили. Після відновлення змінено її сценічний простір: поменшало декорацій. Мені імпонує, коли на сцені тільки акторські роботи і їхня енергія. Головний мотив цієї постановки – свобода, і нове сценічне вирішення його увиразнює. Вистава в цьому сенсі певною мірою суголосна з «Тев’є-Тевелем», де теж подано розвиток різних людських доль. Як на мене, «Грек Зорба» – вагома робота нашого театру.

Нещодавно отримав роль у музичній виставі «Як тебе не любити, Києве мій?», яку театр репрезентував 21 квітня на Камерній сцені імені Сергія Данченка. Автор ідеї й ініціатор – Олексій Паламаренко, режисер – Олександр Білозуб. Олексій Анатолійович відтворив атмосферу закоханості в столицю 1960–1970-х і вибудував постановку на яскравих номерах, які пропонували актори. Я сам зателефонував режисерові: «Чи не знайдеться бодай маленька „вакансія”?» «Авжеж!» – відповів він. Фактично актори самі створили виставу: цілковита свобода! Непередбачуваний хід…

– Вам зручніше працювати в такій атмосфері чи коли є «стежечка», вказана постановником?

– Ще згадаю «Грека Зорбу», якого поставив Віталій Малахов. Його режисерська манера подачі, той, сказати б, дух, який народжується під час репетицій, абсолютно суголосні з моїми акторськими потребами. Так само комфортно я почувався і з Олександром Ануровим у «Букварі миру» за Сковородою і «Наталці Полтавці за Котляревським. Взявши актора за руку, він веде його сценою, показує, пояснює… І в словах стільки теплоти, що навіть не розмірковуєш: як же вивчити текст? Він сам «лягає» на душу. Петро Іванович Ільченко – теж із когорти унікальних режисерів; і він надає свободу, радиться з акторами.

Точка, де тандем «режисер–актор» сягає «любові» (до мистецтва, один до одного), і є вершиною співпраці.

Щойно прийшовши в театр, я відчув ті, закладені ще Гнатом Петровичем Юрою, Сергієм Володимировичем Данченком, традиції, за яких актори, врешті-решт, самотужки, «пірнаючи» у внутрішній стан, віднаходять логіку поведінки своїх персонажів, а постановники допомагають здебільшого тільки тоді, коли виникають розбіжності з їхніми режисерськими задумами.

– Ви працюєте і на дублюванні(одна з нещодавніх ваших робіт – «Іграшки-2»), чи не так ?

– Так, режисери частенько запрошують мене на дублювання кіно- та мультфільмів.

А ще викладаю курс «Акторська майстерність» дикторам і телеведучим у Національному університеті культури. Вісім років тому Василь Баша запросив. «Та я ж не знаю, як, що…» «Пусте. Спочатку поділишся, як трудишся в театрі», – заспокоїв він. І треба ж: мені дали одразу третій курс! З’ясувалося, що мої студенти ще не мали постійного викладача і потребували чіткої форми навчання. Ми почали розбирати твір Миколи Куліша «Мина Мазайло». На перше заняття прийшло дев’ять студентів, на наступне – десять, а наприкінці я працював уже з усім курсом, і молодь дякувала: «Ой, Боже! Як же ми без вас опанували б цю дисципліну?!» Зрештою, і тоді, коли тобі як викладачеві дають два заняття на тиждень, можна вершити великі справи.

– Шкода, що в кіно ви – нечастий гість. Як працювалося в «Таємничому острові»?

– Кінорежисер Володимир Тихий постійно запрошував мене на ролі міліціонерів... Покликав і в «Таємничий острів». Я пробувався на роль законспірованого кадебіста (ту, яку зіграв Богдан Бенюк), а напередодні зйомок режисер сповістив: «Вас затверджено. Гратимете міліціонера». Під час роботи (знімали на Київському морі) панувала прекрасна атмосфера, але, не приховуватиму, хотілося, щоб сюжет був «закрученіший». Коли знайомі розповіли, що фільм показують у літаках, які курсують до США, я зрадів: «Є справедливість! Хоч на висоті дев’ять тисяч метрів нас побачать!» Окрім того, в «Таємничому острові» знявся і мій улюблений педагог Юрій Пилипович Висоцький. Після зйомок я завітав на його заняття. Майстер відрекомендував мене: «Це мій учень! Коли він починає працювати на знімальному майданчику, все довкола завмирає, і всі – помічники режисерів, операторів, гримери – починають стежити за тим, як він працює!» А я ж, знімаючись, не зауважую, спостерігають за мною чи ні; та після слів учителя став уважнішим. І, справді, під час зйомок чергового «Мухтара» (близько року тому) в цьому пересвідчився.

– «Аромат» комічного у своїй ролі відчуваєте одразу, ще читаючи сценарій?

– Так, одразу. Роль або бачу, або зауважую, як вона в мені вимальовується. Проте буває, приходиш на проби, а режисер: «Давайте ось так спробуємо». Пробуємо так, потім – по-іншому… Врешті я уточнюю: «А що вам потрібно?» У відповідь частенько чую: «То нехай залишається так». Мало хто каже, що він воліє побачити під час проб (себто що планує знімати). Складається враження, що деякі режисери з’ясовують, як «воно» (кіно) може постати… Неправильний, як на мене підхід. Поза тим, не завжди все залежить від режисера. Умови диктують продюсери. Але буває й таке: якось на студії Віктора Приходька, що поблизу Києва, я пробувався на роль «комерсанта»: мій персонаж приїздив у село і продавав там товари, до яких городяни здебільшого байдужі (дешеві макарони, мило). А нещодавно побачив цей епізод у фільмі (позаяк декорацію запам’ятав)… Таке сумне вийшло кіно. Я аж втішився: «Дякувати Богу, що я в ньому не знявся!»

– У короткометражках молодих режисерів знімаєтеся?

– Так. Разом з Інною Капінос в «Ізольді» – дипломній роботі її учениці Катерини Кучер – ми зіграли істеричних сусідів самотньої героїні фільму (в цій ролі – Лариса Хоролець). Тішить, що Катеринина стрічка вже здобула кілька призів, зокрема на фестивалі у Ванкувері.