10–11 травня у Донецьку та 12–13 травня у Києві за фінансової підтримки Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща познанський театр «Бюро Подорожей» (Biuro Podróży) презентував одну зі своїх вуличних вистав – «Сarmen Funebre». Музично-акустичне вогняне дійство відбувалося просто неба у парку культури і відпочинку ім. Олександра Щербакова (Донецьк) та на площі під аркою Дружби народів на території Хрещатого парку (Київ).

У репертуарі цього театру за 24 роки існування фігурує 14 вистав, здійснених режисером Павелом Шкотаком, серед яких 8 – вуличного формату. Специфіка останніх у тому, що текстові діалоги та монологи в основному переформатовані в музично-пластичні уривки з використанням сучасних технологій та різноманітних спецефектів. Обраний формат допомагає трупі з легкістю спілкуватися на актуальні теми загальнодоступною міжнародною мовою «візуально-акустичного видовища». Актори відзначають, що кожен показ одного й того ж спектаклю – це щоразу нова вистава, не схожа на попередню через значний і безпосередній вплив нового глядача, нового сценічного місця та різних, подеколи просто непередбачуваних, погодних умов.

Географія гастрольних «подорожей» познанського театру налічує вже близько 50 країн світу на 6 континентах, серед яких Австралія, Бразилія, Єгипет, Індія, Іран, Колумбія, Куба, Ліван, Мексика, Сингапур, США, Тайвань та чимало країн Європи. Театр – учасник багатьох відомих театральних фестивалів, де здобув безліч нагород та премій, зокрема Медаль мистецької слави Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща, якою 2008 р. були нагороджені Павел Шкотак, Марта Стржалко та Ярослав Сейковський.

Незмінним лишається головне завдання театру: розширити можливості театрального мистецтва за рахунок створення нових засобів вираження. Окрім сценічних постановок, колектив займається драматургією, культурними та освітньо-просвітницькими проектами, проводить різноманітні форуми і семінари, а також з 1996 р. є засновником й організатором (на чолі з П. Шкотаком) Міжнародного театрального фестивалю «Маски» в Познані.

Театр «Бюро Подорожей» не вперше завітав в Україну. Зокрема, у вересні минулого року в рамках програми «I, Culture» Інституту Адама Міцкевича з нагоди головування Польщі у Раді ЄС цей театр відкривав виставою «Планета Лем» І Київський міжнародний театральний фестиваль «Дім Химер». Це одна з останніх вуличних постановок театру, що справила неабияке враження на столичного глядача видовищним оформленням, химерними й «брутальними» костюмами, використанням сучасних мультимедійних технологій та світлових спецефектів, оригінальністю музичного супроводу.

Цього разу театр презентував київській та донецькій публіці одну зі своїх перших вистав просто неба – «Сarmen Funebre», яку грає вже 19 років. Поставлена вона у традиціях вуличного театру без використання надсучасних технологій чи спецефектів. Причиною стабільної популярності «Сarmen Funebre» є животрепетна й болюча тема: війна, яка споконвічно палає в тих чи інших куточках світу. Ця тема буквально охопила сучасне телебачення, є однією з найактуальніших у фільмах та серіалах, але не так часто звучить із театральних підмостків. Зокрема, вистави київських театрів на воєнну тематику можна порахувати на пальцях. (Слід також зауважити, що в столиці досі залишається вільною ніша професійного вуличного театру).

Саме одна з останніх наймасштабніших воєн ХХ ст. між народами колишньої Югославії змусила колектив «Бюро Подорожей» припинити постановку вистави за новелою Проспера Меріме про Кармен і відгукнутися на «гарячі» події 1990-х років. Сценарій створювався у творчій співпраці всього колективу на основі реальних розповідей біженців та учасників воєнних дій. Говорячи про югославську війну, театр прагнув нагадати й про Другу світову, в якій постраждало чимало народів, зокрема – поляки. Спектакль має досить універсальний характер і є зрозумілим навіть для необізнаного в історії глядача, адже за рахунок естетики символічно-метафоричного театру розповідає про страшні наслідки воєнних дій, закликає до людяності, терпимості та миру в усьому світі. А завдяки образній назві – «Сarmen Funebre», що з латинської перекладається як «похоронна пісня», – вуличне дійство прозвучало як реквієм, присвячений пам’яті усіх загиблих на війні.

Відтворюють усі події спектаклю 8 акторів – Бартош Боровський, Томаш Вжалік, Пйотр Войтиняк, Агата Ельснер, Лукаш Ковальський, Матеуш Костецький, Ярослав Сейковський та Марта Стржалко. На високі ходулі режисер Павел Шкотак вирішив поставити лише деяких героїв вистави, що «возвеличуються» над іншими, це – двоє Катів, троє Калік-жебраків та Смерть. Видовище побудоване на динамічному пронизливому музично-акустичному супроводі, світлових ефектах, лаконічному метафоричному оформленні, що ґрунтується на стихіях – воді, вогні, землі, повітрі, а також дереві й металі. З дерева (символ міцності) виготовлено автомати та хрести на кладовищі; з металу (символ непохитності та жорстокості) – величезні ворота до карцеру, пічка-буржуйка, миска та казанки біженців; уособленням води стало вино (як символ затьмарення свідомості та хіті); повітрям наповнені кульки, що їх актори запускають у небо (символізують душі); землю (як пам’ять про свою батьківщину) біженці носять в невеличких сумках; вогонь (як символ пам’яті й жертовності) горить у свічниках-будиночках, у пічці-буржуйці, на дерев’яних хрестах та спалює ворота карцеру.

«Сarmen Funebre» умовно можна поділити на 3 частини: початок війни, розвиток і її завершення. У першій частині Кати, які уособлюють непереборну жорстоку владу, вишукують та обирають з-поміж глядацької публіки своїх жертв. Вони, наче безжалісні й бездушні машини-монстри, ганяли плітками, штовхали ходулями безневинних людей, а також погрожували й глядачам, підживлюючи їхній страх. Цей фрагмент автори вистави запозичили з реальної історії, коли полонені, що стояли на площі біля концтабору, дивилися на те, як обирають серед них приречених до страти, і нічого не зробили, лише смиренно спостерігали. Персонажі-жертви були між глядачами, але через їхній сучасний і повсякденний одяг публіка не розрізнила їх серед натовпу, тому в кожного присутнього виникав страх, що саме його можуть викликати. Металеві ворота до карцеру, що стали основою художнього оформлення спектаклю, нагадували вхід до концтабору Аушвіц–Біркенау (Польща), на вході до якого досі зберігся надпис – «Робота робить вільним» («Arbeit macht frei»). Саме в цю «фабрику смерті» і заганяють Кати обраних людей.

Друга частина розповідає про долю біженців і солдатів під час югославської війни: про покалічені тіла і душі людей, мародерство, спалені будинки (зокрема театр у боснійському місті Зеніца), пограбоване майно, поневіряння та балансування між життям і смертю мирних жителів. Символічно й досить оригінально вибудувано сцену зґвалтування-понівечення жінки солдатами, котру вони, наче метелика на світло, заманюють на білу чоловічу сорочку, а далі, тримаючи на мотузці, по колу перекидають-п’ють пляшку вина, випльовуючи рідину просто на неї. Червона сукня одразу викликає алюзії з Кармен. Чоловіки з тваринним запалом знущаються над нещасною, і вино, наче кров, розтікається по її тілу. Приголомшує фінал сцени: солдати, вдовольнивши фізичні потреби, згадали про дружин чи коханих, вони дістають із кишень їхні фотокартки, з трепетом і ніжністю показують їх публіці, вигукуючи дорогі імена, шукають своїх жінок поглядом у натовпі.

Іншою досить пронизливою є сцена повернення з війни покалічених солдатів. Режисер теж підняв їх на ходулі, щоб підсилити горе і немічність. Безногий, сліпий та кривоногий просять грошей у публіки та шукають собі пристановища. На кілька секунд ця трійка вибудовується ідентично картині Пітера Брейгеля Старшого «Притча про сліпих», більш відомої як «Сліпі». Затамувати подих змушує епізод: на ходулях у темно-фіолетовому плащі-туніці в дещо уповільненому темпі виходить із воріт концтабору, наче з пекла, Смерть. Вона вилами безжально розгрібає і розкидає сорочки, що лежать на її візку, немовби жонглює людськими тілами й душами.

Завершальна частина побудована на вогні. Люди повертаються до своєї землі, спалюють сорочки, наче померлих, на дерев’яних хрестах, кілками прибивають на них таблички. Але у ставленні один до одного лишається ворожість-вогонь, що так і не згас через національну суперечку. Звучить похоронна пісня, яку доповнюють звуками церковних дзвонів, двоє біженців заходять до карцеру та підпалюють ворота, прощаючись із жахливим минулим, знищуючи свої і чужі гріхи. Палаючі хрести нагадують покинутий цвинтар, а палаючі ворота, на яких бемкають дзвони, – собор, який, наче крихка віра людей, згорає, аби відродитися у майбутньому.

Впродовж вистави, що тривала менше години, актори тримали публіку в постійному тонусі й не давали ні на хвильку послабити увагу: то виринали зненацька з-поміж натовпу, то розштовхували його, щоб утекти-сховатися, то погрожували батогами, вилами і ходулями, то просили грошей, то запрошували на сцену, щоб потанцювати. Простір, обраний для показу, розташувався поряд з каруселями і літніми кафе; радісний галас на контрасті з драматичними подіями вистави підсилював задум: тієї самої миті в однієї людини – щастя, у другої – горе, десь народжується нове життя, в іншому місці хтось помирає, зараз ти – цар, а за хвилину можеш стати жебраком… Я. Сейковський, що є не лише актором, а й продюсером театру «Бюро Подорожей», розповів: у польського поета Чеслава Мілоша є вірш, що змальовує схожу ситуацію, 1943-го р. в концтаборі у Варшаві, коли німці, придушуючи повстання євреїв, просто підпалили їх живцем, а за стінами табору поставили карусель, щоб не було чути криків та запаху спалених тіл. Показ вистави першого та наступного дня відрізнявся: наступного стояла зовсім не літня погода. Була низька температура, здавалося, от-от розпочнеться дощ. Театр звик працювати за будь-яких погодних умов, тому колектив нетерпляче чекав дощу, який допоміг би ще правдивіше передати картину війни.

Спектакль «Сarmen Funebre» став лауреатом Першої відзнаки, Нагороди критиків та Нагороди Гамада в Единбурзі (1995), здобув Громадську премію в Ерлангені (1996), премію за найкращу сценографію у Каїрі (2001) та Ґран-прі на Міжнародному фестивалі вуличних театрів у Афінах (2009).