Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії», який щороку радує театралів незабутніми прем’єрами, відбувся вчотирнадцяте. Наприкінці травня 20 театрів із семи країн (Україна, Росія, Білорусь, Румунія, Молдова, Болгарія, Азербайджан) привезли в Херсон комедії, трагедії, моновистави, вистави для дітей.

Цього року до постійних гостей «Мельпомени» додалися чотири нові російські колективи: Володимирський обласний драматичний театр, Смоленський державний театр ім. О. Грибоєдова, «Школа сучасного театру» (м. Нижній Новгород), Смоленський молодіжний театр «Міракль» та трупа з Азербайджану (Бакинський муніципальний театр). Окрім програми вистав, організатори «Мельпомени» на чолі з директором Херсонського театру ім. Миколи Куліша Олександром Книгою забезпечили простір для професійної комунікації, провівши спільну конференцію режисерів і драматургів. Цього року журі фестивалю вперше складалося лише з журналістів, до нього запросили і співробітницю нашого журналу Ольгу Велимчаницю. Незважаючи на реорганізацію, журі, як і раніше, не скупилося на нагороди – з 20 театрів 13 їх удостоїлися.

Велика сцена

Відкрив «Мельпомену Таврії» спектакль «Янка Купала. Кола раю». Вже добре знаний у Херсоні Республіканський театр білоруської драматургії, як завжди, продемонстрував професійні акторські роботи, цікаву пластику та щиру небайдужість до долі окремої людини та суспільства, всередині якого вона перебуває. Попри це, білоруси не викликали безсумнівного захоплення та цілісного враження. Це можна пояснити складністю тематики, за яку взялася режисерка-постановниця Наталя Науменко. Янка Купала – поет, оспівувач білоруського народу, якого і підносять, і звинувачують у поступках радянській владі. Поезія та суперечливе трагічне життя Янки Купали перетворили його радше на міф, а в такому випадку виставу про реальну людину зробити вкрай важко, щоб не вдатися до підробного пафосу та піднесення людини до рівня того ж міфу. Авторка вистави визначила жанр як документальну алегорію. Справді, текст вистави скомпонований суто з документів, нічого зайвого, нічого вигаданого, перед нами справжня історія життя білоруського поета, з акцентом на його компромісах з «червоною» владою, що потім ставали причиною його спроб самогубства. А з іншого боку, в життєві перипетії вплітаються ліричні герої поезії Янки Купали – як уособлення стражденної Білорусі; простір сцени маркує високий язичницький ідол, а сама вистава витримана у червоно-загрозливих тонах. І нібито часто сила вистави – у її алегоричності, але тут вона перетворилася у нагромадження трагізму та очікування смерті головного персонажа. Театр отримав нагороду «За плідну співпрацю, творчість та високу акторську майстерність».

Ще одну драму на тлі суспільних перипетій показав Бакинський муніципальний театр. До Херсона привезли неймовірну історію кохання, яка вже давно розійшлася по всьому світу, – «Алі і Ніно» Курбана Саїда. Роман насичений чималою кількістю подій – і в приватному житті закоханих – азербайджанця-мусульманина й грузинки-християнки (їхнє знайомство, навчання, протистояння традицій, переїзди, розлуки, непорозуміння, смерть), і в суспільному житті в часи Першої світової війни, більшовицької революції, створення незалежної Азербайджанської республіки. Не дивно, що вистава триває досить довго. Однак завдяки акторській енергетиці та органічності (особливо головних персонажів, Нігяр Гасанзаде – краща жіноча роль) вона не втомлює, навпаки, глядач чимдалі захопленіше поринає у вир подій. Крім того, сценічний простір майже порожній, його – на всю глибину сцени – використовують актори, часом динаміки додає азербайджанський колорит (танці, бої, обряди тощо), а також гра світла. Чи не єдиний сценографічний елемент – екран – і той видається зайвим, адже він лише дублює зображувані події різноманітними пейзажами, картами, схемами руху військ (чи то не довіряючи глядачеві та його уяві, чи то просто є даниною технічним засобам у театрі). Однак загалом Бакинський театр став цікавим відкриттям на фестивалі.

Маленький херсонський глядач мав нагоду побачити дві дитячі вистави – «Як Баби-Яги…» М. Мокієнка Театру одеського розливу «Ланжерон» та «Переплутаниця» за К. Чуковським Державного молодіжного драматичного театру «З вулиці троянд» (м. Кишинів). Обидві, хоч і об’єднані жанром, відрізняються за тематикою, формою, впливом на аудиторію. Перша – «Як Баби-Яги…» – намагається створити казку в час, коли всі вони вже розказані, а в чудеса перестали вірити. Три Баби-Яги вирішують виправити ситуацію, але це у них не вельми виходить, адже чудеса не трапляються від схематичних рухів, пісень у записі, гримас, падінь, кривлянь, які нібито мають веселити дітей. У виставі молдовського театру обійшлося без цього. Натомість – злагодженість акторів, які, мов діти, бавляться на сцені, добуваючи з поезії Чуковського цікаві ритмічно-пластичні образи. І важко було навіть подумати, що декламування поезії зі сцени змусить дітей до такої міри сконцентруватися на дійстві і не відводити від нього очей, а дорослу частину аудиторії – полярно розділитися в думках: хтось скаже, що це взагалі поза театральними жанрами та й не для дітей, а хтось просто насолоджуватиметься неймовірною енергетикою і запалом молодих акторів та відкриватиме для себе «недитячі» смисли віршів Чуковського.

Аншлаг зібрала вистава «Одруження» за Гоголем Пермського «містичного» театру «Біля Мосту». Назва театру – від розташування поряд з Камським мостом, але поступово вона набрала алегоричності: у виставах панує атмосфера близькості ірраціональних сил. Гоголь посідає чільне місце в репертуарі. «Панночка» Н. Садур (за мотивами гоголівського «Вія») в 1990-х стала сенсацією, завдяки якій авторський театр Сергія Федотова здобув усеросійське визнання. В «Одруженні» Федотов зміг виявити традиційну гоголівську чортівню у не до кінця зрозумілій наполегливості Кочкарьова одружити свого нерішучого друга. Витончені декорації, що більше пасували б до камерної сцени, на великій створили атмосферу інтимності, таємничості. Острівці тьмяного світла, де відбувається дія, підкреслюють непроникну темряву решти сцени, з якої повсякчас може вигулькнути якась проява. Виникав звідти здебільшого Кочкарьов, як чортик з табакерки, а також невідомо чиї руки, шурхоти та інші маленькі деталі, що влучно вписалися в загальний комедійний тон вистави. Як і Театр білоруської драматургії, «Біля Мосту» отримав нагороду «За плідну співпрацю, творчість та високу акторську майстерність».

Найжвавіше обговорення критиків спровокували дві кардинально несхожі інтерпретації Шекспіра. Сергій Павлюк, який традиційно репрезентує на «Мельпомені» Херсонський драматичний театр, цього разу показав «Макбета» Миколаївського театру драми і комедії. Текст п’єси майже не зазнав змін, але в інтерпретації Павлюка шекспірівська трагедія набула елементів ґротеску та абсурду. Режисер використав поп-культурну образність: відьми-травесті, боксерський поєдинок Макбета і Банко, несподівані декорації. Ланцюги, корсети, шкіряні плащі та кашкети не лише епатують публіку, а й цілком суголосні змісту п’єси, в якій сюжет рухають насильство та боротьба за владу. Все це візуальне розмаїття не перетворилося на мерехтливий хаос завдяки обмеженню трьома основними кольорами з простими метафоричними значеннями: чорний – колір нейтральний, який приховує внутрішню сутність героїв, білий – одяг Дункана і його почту, що підкреслює їхнє невідання, та червоний – колір крові, якою прокладає собі шлях до трону Макбет. Не дивно, що такий ефектний візуальний ряд, створений Аллою Лактіоновою, здобув приз «За кращу сценографію».

Ще одне нетрадиційне трактування Шекспіра запропонував Володимирський драматичний театр: «Короля Ліра» поставив Лінас Зайкаускас. Дію перенесено на межу ХІХ–ХХ століть: чоловіки одягнені в темні костюми, жінки – в горжетки та довгі спідниці. Хоча Зайкаускас давно мешкає в Росії і працював художнім керівником низки російських театрів, він продовжує традиції литовської режисерської школи. Використано мінімум декорацій, але вони максимально залучені в дію: стільці, каміння, земля, жерстяні листи, б’ючи в які персонажі підсилюють свої емоції. Основний акцент зроблено на детальному розкритті характерів. У першій дії Лір постає багатим землевласником-самодуром, що піддається лестощам своїх меркантильних дочок та простуватих зятів. Друга дія дає взірцевий приклад високої трагедії: Лір набуває рис королівської величі, очищуючись стражданнями, сестри Корделії охоплені воістину демонічними пристрастями. Модерністські декорації та природні матеріали підкреслюють універсальність сюжету. Третю дію можна прочитати як алегорію європейських воєн та революцій ХХ століття: екзальтована інтелігенція та розбещена буржуазія поступаються владою примітивним, але амбітним тиранам. Граф Альбанський наприкінці постає як карикатурний збірний образ тоталітарного вождя. На відміну від другої, третя дія містить надміру фарсових, комічних елементів, через що спектакль справляє двояке враження. В цьому можна побачити своєрідну правдивість, якщо врахувати паралелі до європейської історії. Але шкода, що трупа не змогла втримати високий рівень майстерності, досягнутий у другій дії, перетворивши кінець спектаклю на посередній водевіль. Та все ж «Король Лір», справивши незабутнє враження на публіку, здобув приз «За кращий спектакль».

Ґран-прі фестивалю дістався київській виставі Національного драматичного театру ім. І. Франка «Грек Зорба», яка закривала «Мельпомену Таврії». І недаремно організатори фестивалю поставили її останньою. Кажуть, фінальна крапка залишається в пам’яті найдовше і впливає на цілісність враження. Невідомо, чи всі дочекалися останньої вистави семи фестивальних днів, але ті, хто дочекався, не пошкодували. Гармонійний синтез захопливого життєствердного роману Н. Казандзакіса, точної режисури В. Малахова та неповторних образів, створених Н. Сумською та А. Хостікоєвим, надовго залишає присмак волі до життя та свободи, які боїшся одного дня втратити, тому жадібно чіпляєшся за кожну хвилину(1).

Камерна сцена

Камерна сцена подарувала глядачам щире емоційне спілкування з акторами. Так, кращою камерною виставою назвали «Льовушку» Київського театру на Подолі. І справді, за своєю невимушеністю, добротою, гумором і водночас щемом – цей спектакль важко було перевершити. І це завдяки драматургії Анатолія Крима, режисурі Ігоря Славінського та майстерним акторським роботам Артема Мяуса, Софії Письман та Лариси Трояновської. Це розповідь маленького хлопчика, спогади про його дитинство з двома бабусями – Розою, яка водила його в синагогу, і Дашею, котра заманювала до церкви. Обидві ніби змагалися за любов та увагу єдиного внука. І хоча маленького хлопчика грає дорослий Артем Мяус, він дуже органічний у своїй ролі. На перший погляд, бабусі намагаються купити любов онука за карбованці, та все ж вони виховують у ньому непідробну, справжню любов, відповідальність та відданість.

«На великій дорозі» Сергія Павлюка за Чеховим стала разючим контрастом до його «Макбета» – це строга традиційна постановка, що ретельно відтворює оригінал. У ній чудово обіграно простір «Сцени під дахом» – експериментального майданчика під дахом четвертого поверху, що з’явився в театрі Куліша 2009 року на місці складу декорацій. Основний недолік цього простору – спека і брак повітря через нагрівання даху впродовж дня – у спектаклі Павлюка стає перевагою. Напівтемний задушливий шинок, де відбувається дія, немовби охоплює всю залу, актори виходять на сцену задовго до початку вистави, одночасно з появою перших глядачів, – все це сприяє зануренню публіки в дію. Приємно здивувала ця вистава і розкриттям акторського потенціалу. Сергій Михайловський, який зазвичай грає романтичних героїв (Ромео в «Ромео і Джульєтті», Лукаша в «Лісовій пісні», д’Артаньяна в «Трьох мушкетерах»), зіграв «душу компанії» Федю, який єдиний у похмурому шинку намагається бути оптимістом. Мовчазний, загрозливий Єгор Мерик (Андрій Волосковець) та надломлений Семен Борцов (Руслан Вишневецький) створюють ефектний психологічний контраст. Нагорода за кращу чоловічу роль дісталася Руслану Вишневецькому, а Сергій Павлюк отримав за цей спектакль черговий приз «Мельпомени» – «За кращу режисуру».

Єдина вистава цьогорічного фестивалю, показана в позаконкурсній програмі, – «Звір» театру «Біля Мосту» – могла би претендувати одночасно на всі головні нагороди. Вона йде на пермській сцені з 1989 року, і досі вражаючи публіку на фестивалях. Синопсис фантастичної драми за п’єсою М. Гіндіна та В. Синакевича мало в кого з критиків викликав ентузіазм: «Батько, Мати та Дочка – єдині люди, що залишилися на Землі, йдуть через випалену атомною катастрофою пустелю в пошуках собі подібних». Але зіграно цей малообнадійливий сюжет було так, що глядачі полишали залу з вигуками «Катарсис!»

Марія Сігаль, Вікторія Проскуріна, Володимир Ільїн, Дмитро Хомяков та Василь Скиданов змогли створити в публіки відчуття майже телепатичного занурення в чужу душу і свідомість, чому немало сприяв простір сцени під дахом, в якому глядачі перебувають майже впритул до акторів. Шквал емоцій від істеричного реготу до жаху і відрази, що їх викликає ця вистава, марно описувати, вона з тих, які варто хоча б раз побачити.

На сцені під дахом також презентували цікаву моновиставу – «Заспів Мадонни з Пінеги» за творами Ф. Абрамова. Акторка театру драми ім. Горького (м. Нижній Новгород) Наталя Кузнєцова отримала за цю роботу диплом «За кращу жіночу роль». І не дивно, вона в образі бабусі сидить майже нерухомо, лише погладжуючи рукою ковдру, якою вкриті її коліна, а свою нелегку жіночу долю оповідає, використовуючи буквально декілька інтонацій та вокальні вставки воєнних пісень і частівок 1940–50-х років. Але цих скупих прийомів достатньо, щоб тримати непорушну увагу глядачів упродовж усієї вистави, до того ж наприкінці насиченого фестивального дня.

Іншим майданчиком для камерних постановок у театрі ім. М. Куліша слугує театр-кафе. Тут глядачі часто можуть дивитися вистави «за чашкою кави». Дуже приємним сюрпризом на цьому театральному майданчику, та й на фестивалі загалом, стала моновистава «Матки-душі» Центру документальної п’єси Verbatim (Одеса). У п’єсі російської авторки «нової драми» Альони Лунєнок фрагменти свого життя, «брудні деталі» професії, історії людей та власні життєві узагальнення розкриває лікар-гінеколог. Ця «сповідь» дуже відкрита, нічого не приховує і не прикрашає, називає речі своїми іменами. Тут багато для жінок і про жінок, крім того, вистава пронизана й іншими соціальними та філософськими змістами, які спонукають глядачів замислитися. Як того і вимагає «нова драма», вистава повністю залучає глядачів у свій простір, актор і водночас режисер Євгеній Юхновець розмовляє з аудиторією, яка вже остаточно відчуває себе не в театрі, а в кабінеті лікаря. Сценографічне вирішення цьому сприяє: тумба з пробірками та пляшками, кушетка, стіл, шторка, підлога, встелена знімками «матки-душі». Час від часу елементи інтер’єру перетворюються на співрозмовників персонажа. Такий напрям сучасного театру був оцінений на фестивалі, вистава отримала нагороду «За кращу моновиставу».

Таким чином, XIV «Мельпомена Таврії» продемонструвала свою відкритість до нових театральних форм та напрямів, до нових колективів та імен. Хотілося б, аби і далі Мельпомена не боялася експериментувати, але й не цуралася ретельного відбору, оскільки чимало вистав, які не потрапили до нашого огляду, не дотягували до рівня міжнародного фестивалю. Наступна Мельпомена – ювілейна, Олександр Книга вже починає планувати грандіозну подію на п’ятнадцять днів та для п’ятнадцяти країн. Залишається побажати йому та його театральній команді продуктивного року до наступного фестивалю.

1 Рецензію на виставу «Грек Зорба» можна прочитати у №1, 2011 журналу «Кіно-Театр».