Нотатки з ІV Міжнародного фестивалю короткометражних фільмів «Харківський бузок»

Сміливістю чи навіть якимось зухвальством можна назвати той факт, що в індустріально-антикурортному місті без усталених традицій і кінематографічної структури започаткувався конкурс з «міжнародними» претензіями... Однак, попри все, спущений «зверху» культурний зачин (під вельми втішною назвою й пахучим бузковим прапором) продовжує й сьогодні збирати чимало прихильників і вболівальників.

Звісно, програмно очікуваний перекіс у бік різного ґатунку «відкриттів-закриттів-червоних-доріжок» й усякого кшталту політично-тусовочних заходів додавав немало нудьги у свято вишуканості й естетизму, що ним усе ще є для загалу мистецтво кіно. Проте перекіс цей дав можливість зацікавленим розгледіти особливості зарубіжної (кінематографічної) й харківської (владної) ментальностей, відчути їхні невловимі взаємовпливи й навіть труднощі буквального перекладу, не кажучи вже про «діалог».

Співвідношення популярності, масштабу таланту та рангу зіркових гостей, що їх запрошували організатори фестивалю, досі було досить пристойним. Цього року запросили Алена Делона. Наскільки це спорожнило міський бюджет – судити важко. Але що гроші не було викинуто на вітер, можна стверджувати однозначно.

Роль «ляльки» у чужому сценарії Алену не сподобалась, і в суперсучасному, величезному, зі скла й нікелю Палаці студентів Юридичної академії він утнув щось на зразок майстер-класу з виховання гарних манер (й елементарної ввічливості). Спершу – для організаторів, потім – для публіки. Тотожність згаданої сцени із безсмертно феєричною сценою у театрі-вар’єте з «Майстра і Маргарити» Михайла Булгакова була майже повною... Зустріч засвідчила, що діалог культур має певні труднощі.

Для студентів-телевізійників і студентів-акторів цікавим було спілкування з кінематографістами – українсько-російськими та світовими. З глядачами зустрічались: режисер Володимир Фокін (постійний голова журі, колишній харків’янин, нині громадянин Росії); актриса й, віднедавна, сценарист і режисер Людмила Гладунко (Росія); актор Борис Токарєв (Росія); мультиплікатор із США Ірина Борисова (колишня харків’янка); спеціаліст із спецефектів, оскароносець (у минулому харків’янин, а нині громадянин США) Юджин (Євген) Мамут.

Після кожної зустрічі складалось враження: з одного боку – технологічної простоти створення кінооповідання; з іншого – неймовірної складності хоч трохи свіжої, натхненної Ідеї. Майстри розповідали так, що хотілось взятися за цифровий фотоапарат й знімати-знімати – поки хоч щось із почуто-побаченого пам’ятаєш. Щоправда, з «ідеями» все-таки виникали труднощі.

Так один із керівників московських Вищих сценарно-режисерських курсів Володимир Фокін «презентував» свій останній фільм, який кілька років тому вже... демонстрував на фестивалі. Основний пафос стрічки зводиться до загострено антиклерикальної думки про зверхність вітального одкровення над божественним.

Режисерська робота Людмили Гладунко (теж кількарічної давності) «Для початківців кохання», продовжувала «вітальну» тему, але дещо в іншому ракурсі. В ній стверджується, що розумом ні Росії, ні її чоловіків не осягнути... Гаряче бажання зарити чоловіків мобільник не в закордонний курортний пісок, а в масне болото російської глибинки могло б стати виправданим, якби постійно не напрошувалось питання: «А яка різниця?».

Зустріччю з Аленом Делоном, майстрами російського та американського кінематографа, презентаціями книжок місцевих кінознавців про те, що кінематограф було винайдено не братами Люм’єр (а харків’янами, й, звісно, значно раніше), фотоекспозицією юної Мілен Демонжо й двома згаданими стрічками російського виробництва була, власне, вичерпана «презентаційна» програма. Єдине, про що вперто забували організатори, було саме Мистецтво кіно – живе спілкування з конкурсними стрічками. Їх, мов сердешного Фірса з чеховського «Вишневого саду», наглухо зачиняли в пропахлому поп-корном кінотеатрі. Хоча й твердо обіцяли обов’язкові обговорення конкурсних робіт після кожного сеансу. У зв’язку з таким нововведенням і «роздача слонів» повинна була би стати прозорішою. Але журі було «ніколи», й сталося як завжди...

Конкурсна програма фестивалю складалася із 14 ігрових, чотирьох неігрових та двох мультиплікаційних короткометражок, що були відібрані із сотні чи трохи більше картин.

Одна з мультиплікаційних стрічок виявилася мальованим презентаційним роликом чи то Республіки Татарстан чи то його (її) «найкращого» банку. Ще один казус – безсюжетний лубочний пластиліновий кліп із Харкова на пісню вокально-інструментальної групи. Тож через невідповідність обох формату анімаційного фільму номінації за них не присуджувались.

Програма неігрових фільмів була трохи інакшою.

У протяжно-зациклено-безсюжетній манері зліплено мікс із численних краєвидів природи від польського автора на ймення Арчі. «Одна пропозиція» мала всі ознаки рекламного ролика для заохочення туристів, настільки часто в ній трапляються гарні кадри, освітлені гарячим сонцем Іспанії, але іноді в ній промайне ще й «особлива подяка Художникові, який усе це створив».

А от «Три іпостасі Миколи Рушковського» киянки Анастасії Матвійчук присвячено вже реальній людині – провідному акторові київського театру ім. Лесі Українки. В тому, що герой – чудовий актор, відмінний педагог, мудрий чоловік, який, схоже, знає відповіді на всі питання, стрічка переконує. Але вона мала б переконати ще й емоційно-почуттєво, якби не деяка телевізійна спрощеність художніх прийомів та незавершеність сюжету.

Кращими документальними фільмами визнані «Ельза та Олаф» Юлії Соловйової та Євгена Мєстечкіна з Німеччини і «Томатл: хроніка кінця світу» француза Луїса Брісеньо.

«Ельза та Олаф» – про тяжке життя двох калік (самодіяльних акторів), їхнє песимістичне світовідчуття. Стрічка ніби й висвітлює той пласт життя, який потребує загальної нашої уваги, але після її перегляду якимсь парадоксальним чином не те що увага, а всі інші грубо-психологічні й душевно-тонкі реакції разом перестають спрацьовувати.

«Томатл: хроніка кінця світу», навпаки, у вишукано веселій абсурдистській манері з елементами «історизму» чи то доводить, чи то розвінчує міф, що саме томати (помідори) є таємним генетичним знаряддям древніх інків (чи то ацтеків), якими вони помстяться європейському світові за своє поневолення. Іншими словами, якщо кінець світу й настане, то причиною його стануть неякісні томати. З останнім важко не погодитись.

Героїв же багатьох ігрових стрічок, показаних на фестивалі, об’єднувало бажання адаптуватися до реальності, заодно зруйнувавши вселенський Карфаген минулого життя. От тільки, здається, життя, яке, як завжди, жорсткіше від будь-якого «життєвого» кінематографа, плине за своїми законами. Хоч у башкирському степу, хоч на паризьких бруківках, хоч на кухні в хрущовці.

Були на фестивалі й фільми, життя у яких часто зливалося з мистецтвом. Серед них – «У носі» Патріка Беро із Франції, де камера весь час кружляє коло запахів та ароматів, а гори з’являються перед глядачем у вигляді флаконів... Камера напрочуд вдало вихоплює з дійсності й метафорично порівнює речі і явища різного порядку, за що фільм і одержав нагороду в номінації «Краща операторська робота».

«Зникнення» Бартоша Кругліка з Польщі (перемога в номінації «Краща режисура») захоплює передовсім напруженою драматичною грою актриси, яка виконує головну роль, та вмінням авторів до кінця зберігати інтригу, яка полягає в тому, що синочок-бовдур із друзями вирішує витягти з мами трохи грошей, імітуючи своє викрадення, про що глядач дізнається тільки у фіналі.

У французькому фільмі Бернара Тангі «Я могла би бути вашою бабусею» («Кращий сценарій») ідеться про світ сучасних відчужених людей (чоловіків і жінок), які навіть у фіналі не можуть до кінця зрозуміти головного героя, що не задля власного чи корпоративного іміджу, а заради дієвої допомоги румунським жебракам вигадує для них напрочуд креативні написи для табличок, що допомагають розчулити байдужих до всього паризьких перехожих і змусити їх розкрити свій гаманець... Фільм стильний, майстерно зроблений і викликає неабияку повагу за оригінальну й цікаво розроблену в деталях, соціально значиму ідею.

Схожу тему, але різко й жорстко розробляє фільм Маріуса Івашкевічуса з Литви під назвою «Отче наш» («Кращий ігровий фільм»). Два світи – «під-пільний» у прямому розумінні, де в задусі й смороді змушена перебувати одна сім’я (немолода мати й троє духовно скалічених дітей), й той, що охоче насолоджується матеріальним комфортом у «над-пільній» частині Загального Будинку (в ньому мешкають сита мати й ситі діти). В обох сімей – один батько, але обидві – тотально нещасливі. Ця страшнувата модель суспільного устрою стає вселенською метафорою несправедливості буття й змушує замислитись про «отця», який створив і, схоже, активно підтримує існування такого хисткого симбіозу.

«Енмеш» Айнура Аскарова із Башкортостану (спеціальний приз Мілен Демонжо) – з відчутним присмаком ностальгії й автобіографічності – розповідає про часи, коли в аули привозили індійське кіно, й воно було єдиним провідником у світ великих почуттів не тільки для шестилітнього героя, а й для багатьох його черствих односельців-одноаульців. І, звичайно, про кохання...

Чудовий довершений сценарій із унікальною нині драматургічно замкнутою дією лежить в основі польської стрічки Пйотра Субботка «Глазго» (Ґран-прі). 12-літній Даміан з неабиякими труднощами знаходить взаєморозуміння з матір’ю-одиначкою. Підліток увесь час проводить у пошуках батька. Спершу гадає, що його батько – відомий футболіст. Потім – охоронець у супермаркеті. Потім – старенький заробітчанин, з яким зводить хлопця невесела доля. Але всі надії виявляються марними. У фіналі Даміан сам стає (небіологічним) батьком, починаючи (морально й матеріально) піклуватись про майбутню дитину своєї старшої подруги, аби та не зазнала страждань матері-одиначки. Життєствердний фінал, як і основна дія, пронизані поезією буденності, спроможною подолати фізичні перешкоди.

Травень, 2012