Зінаїда Миколаївна Дехтярьова (1927–2004) – актриса театру і кіно, народна артистка УРСР (1968). Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1996). 1950 року закінчила Одеське музичне училище. З 1954 працювала у Львівському театрі ПрикВО. Ролі в театрі: Тугіна («Остання жертва» О.Островського), Ханума (однойменна комедія Цагарелі), Еліза Дулітл («Пігмаліон» Б.Шоу), Ніла Сніжко («Барабанщиця» А.Салинського), Валька («Іркутська історія» О.Арбузова ), Ліка («Мій бідний Марат» О.Арбузова), Марія («Марія» А.Салинського), Калугіна («Товариші по службі» Е.Брагінського, Е.Рязанова), Альдонса («Людина з Ламанчі» Д.Вассермана, Д.Доріна), Емма («Берег» Б.Бондарєва). Знялась у фільмах: «Солдатка» (режисер В.Денисенко, 1959), «Явдоха Павлівна» (режисер О.Муратов, 1964), «Між високими хлібами» (режисер Л.Мілліонщиков, 1970), «За твою долю» (режисер Т.Золоєв, 1972), «До останньої хвилини» (режисер В.Ісаков, 1973), «Кожен день життя» (режисер Т.Золоєв, 1973), «Багряні береги» (режисер Я.Лупій, 1979), «Весна надії нашої» (режисер Т.Золоєв, 1983), «Злочин з багатьма невідомими» (за повістю Івана Франка «Основи суспільності». Режисер О. Бійма, 1993).

– Чим для вас, актриси, є кіно? Назвіть людей, з якими ви працювали в кіно?

– Та я від кіно, як «чорт від ладану», спершу тікала! Бо якраз у театрі «Барабанщицю» А. Салинського ставили (у театрі ПрикВО режисер вистави О. Дунаєв увів на роль Ніли молоду З. Дехтярьову після від’їзду зі Львова виконавиці головної ролі Л. Фетисової. – С.М.). У театрі ж тоді по п’ять–сім вистав випускали на рік. З них у п’ятьох чи шістьох я грала головні ролі. Тому чулася винною перед театром. Мені казали: так (через кінозйомки) і ролей позбуваються… Тоді до мене навіть кінорежисер Івченко приїздив: умовляв, щоб погодилась. Я ж ніяк не хотіла… Пригадую: викликає мене В. Івченко до Києва на кіностудію імені Довженка. Сам зустрів (а це вже був третій виклик). Приїздимо на кіностудію. А там такі довгі коридори… Він зупинився і каже: «Подивись навколо!» Я обернулася: кругом стояли дівчата «у позах»: з такими віями, з таким волоссям, в таких нарядах, з такими фігурами!!! Він мені: «Це все, щоб впасти мені в око». Ну, думаю: піду! Режисер В. Денисенко (у фільмі «Солдатка» В. Денисенка Зінаїда Дехтярьова дебютувала 1959 року в ролі Ярини Гайової, вдови солдата Другої світової війни, яка приїздить у зруйноване село, щоб відбудувати його. – С.М.) також багато знімав: хотів, щоб я зіграла героїню у віці від 22 до 70 років. Потім щось із фінансуванням не склалося: утиснули, урвали… Один фільм вийшов замість серіалу, але туди я не потрапила. Взагалі, у кіно я, здається, була «головною дояркою» України.

– Чому ви так думаєте?

– Вони мене всі так сприймали. Бо ніхто з актрис не хотів зніматися у ролях простих жінок.

– Ви працювали з Юлією Солнцевою. Що як режисер вона вам дала?

– О-о, кіно усім дає дуже багато. Бо в театрі треба працювати для тридцятого ряду, а кіно – це вже є тридцятий ряд. Мені ще не було й сорока, а я вже в кіно мусила грати сімдесятилітню. Олександр Довженко написав на фронті маленьку новелу «Мати». Потім у фільмі зробили з неї мені велику роль (йдеться про трагедійну роль Тетяни Чабан у фільмі «Незабутнє» О. Довженка–Ю. Солнцевої. – С.М.). Як режисер була дуже строгою. Про неї можна розказувати анекдоти. Найстрашніше було від неї почути: «Вы – неинтеллигентный человек! Вы – полуинтеллигент!» Це сприймалось як мат, як вирок, людина уже була перекресленою…

– Вам не доводилось від неї таке почути?

– Ні.

– Зінаїдо Миколаївно, Анатолій Олександрович Ротенштейн – це ціла епоха в театрі ПрикВО. Поки він був його художнім керівником, театр гримів на весь тодішній СРСР… Як уживалися в одній сім’ї ви, зірка кіно і театру, і він – людина, яка керує театром? З одного боку, для актриси – це велике благо, з іншого – велика кара… Чого було більше?

– Більше було кари. Я вже була актрисою, і навіть мала звання, коли ми одружились. Він у 1943 добровольцем пішов у армію, сім років служив, у 1950 демобілізувався. Пішов навчатись до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. У 1955 році одержав направлення до театру імені Марії Заньковецької. Там ми й познайомились… Через чотири роки одружились. Він не хотів іти до нас у театр, а потім прийшов. І майже тридцять років був головним режисером… Хоча сьогодні ніхто цього не пам’ятає (скрушно зітхає).

– Неправда, всі нормальні люди це пам’ятають і цінують!

– Дякую…

– А цей театр любили. Поки він був театром…

– Я страшеннно хотіла, щоб усі любили наш театр. Я неправильно поводилась. Мені казали: маєш бути, як артистка. А я не вмію нею бути! Я багато награлася на сцені, то у житті вже мало граю – набридає. Режисерів я всіх слухала, усіх своїх партнерів. А партнерів у мене було!!! В кіно: Леонід Марков, Євген Леонов, Андрій Миронов (у фільмі Г. Натансона «Повторне весілля», де створила образ Наталії Петрівни, санаторного лікаря. – С.М.), Ірина Мірошниченко… Дай Бог усіх пригадати…

Я кіно й досі боюсь. Леонід Марков «з барського плеча» мені скинув роль у фільмі «Спадщина». Він не хотів там зніматися. (Йдеться про його роль генерала Недосєкіна у фільмі Г. Натансона, де дружину генерала зіграла З. Дехтярьова. – С.М.)

– Специфіка роботи в кіно і театрі різна. У вас був випадок, коли ви настільки перевтілились, що не могли відійти від цього кілька днів. Що це був за фільм?

– Це було на зйомках «Незабутнього». Я приїхала на зйомки, там усі місцеві з села вже знали, як кіно знімають. А я, як стара бабця, сиджу вже у гримі: сиве волосся, одяг обідраний на мені. Раптом до мене та, що масовкою розпоряджається, каже: «Бабцю, ви чого так нервуєтесь?» А я їй: «Та чорт його знає? Тут знімайся-знімайся, а в мене ще корова не доєна…» А вона: «То ви тримайтеся ближче до артистів: їх не виріжуть, то й ви потрапите в кадр…»

– Вони так вам повірили?

– Тоді, як мене покликали в кадр, усі люди стоять на майдані… А я біжу, кричу: «Людоньки добрі, скажіть, що то мої сини!!!» (За сюжетом Тетяна Чубай-Дехтярьова переховувала від фашистів поранених радянських льотчиків, яких видавала за своїх синів. – С.М.)

– Це кульмінаційна сцена?

– Так! І всі повірили! Казали: бабця збожеволіла! Просили режисера сказати: «стоп»! Селяни заспокоювали мене: «Бабцю, то не война, то кіно знімають!» Коли мене пізніше за цю сцену хвалили, я говорила: то не я, а люди за мене зіграли.

– Часто вам допомагали люди в кіно і театрі?

– Дуже багато. Мені більше допомагали, ніж заважали. Але були всякі… Є такий театральний анекдот: «Як я зіграла роль?» Відповідь: «Нічого, тільки той поясок не від того платтячка».

– Усім відомо: ви дуже гостинна людина, любите приймати гостей. У театрі не цурались громадської роботи, були депутатом… А ще: 18 років були невісткою, жили разом із свекрухою… Як усе це поєднується в одній людині?

– Так, я вісімнадцять років жила зі свекрухою в одній квартирі. Ніхто не вірив, що це можливо з моїм вибуховим характером. Я мамою свекруху називала! Я дуже добре ставилась до свого чоловіка, по-справжньому поважала його. Хоча на перший погляд так і не скажеш… Не гординя мене мучила, а гордість. Мені завжди було соромно сказати, що в мене нема грошей, що я когось люблю… Якщо бачила, що якийсь мужчина до мене починає виявляти більшу зацікавленість, одразу переходила на дружній тон.

Наш театр у Львові був завжди пасинком. По-перше, бо ми – російський театр, по-друге: театр радянської армії. Про нас ніколи не писали в газетах, не було анонсів (принагідно із здивуванням зазначу: досі інтернет-ресурси, навіть Вікіпедія, не подають жодного матеріалу про А. Ротенштейна – знакової постаті в українському театрі ІІ пол. ХХ ст. – С.М.).

Друзів у мене завжди багато було: в Москві, у Києві. Коли я перейшла в цей театр (Львівський театр ПрикВО, який переїхав на місце колишнього Театру музкомедії. – С.М.), тут уже працював актор В. Дальський. Тоді його і мене запрошували до Києва, у театр Франка. Директор навіть листа написав: мовляв, оскільки ви не можете виявити свої здібності на російській сцені, запрошуємо до українського театру, одразу на роль циганки Ази. Я ходила, думала: як же бути? І придумали. Була така режисерка Марія Каменецька, теж мій педагог, в якої я грала у виставі «Мораль пані Дульської» Г. Запольської (вистава 1956 року. – С.М.). От ми разом і придумали. Вона диктувала, я писала: «Я так зобов’язана цьому театрові, що не можу перейти до вас». В. Дальський перейшов.

Одразу після того, як мені дали Шевченківську премію, з театру надіслали листа. Навіть не викликали… «Больше не нуждаемся в Ваших услугах. Если хотите, переходите на разовые ставки...»

Я так думаю: театр був моїм домом. Я – батько і мати цього театру, бо я його «робила». Я не проміняла Львів ні на Київ, ні на Одесу, ні на Москву…

Я віддала життя цьому театру. Якщо кудись за кордон виїжджала, усі знали: я – львівська артистка. Зараз ми – непотрібні… Розумію: буде наша, українська армія. І то вже буде інший театр…

…Відомо: актори не вибирають ролей, а навпаки. Цивілізованість нації визначається її генетичною пам’яттю, сила театру – пошаною до акторів різних поколінь. Порушення цих норм призводить до руйнації: моралі, держави, театру. Зінаїда Дехтярьова, в який би час чи в якій драматургії їй не доводилось творити свої сценічні образи, вносила у кожен з них правду людського духу. Яка, як відомо, є вічною і позачасовою цінністю.

(Бесіду, яка відбулася 2000 року, взято із передачі Львівського телебачення, 2007 рік.)

У книзі про акторку Т. Степанчикова так аналізує її роль у «Спадщині»: «…Подлинное откровение началось тогда, когда за праздничным столом как-то незаметно и тихо заговорила скромная генеральша. Ее речь текла спокойно и сдержанно, в ней было то, что выстрадано и пережито: о беде и радости, об испытаниях и дружбе… Но на слове «друг» голос артистки дрогнул, согрев такой теплой благодатной волной всех, сидящих за этим столом, что стали понятны и близки узы, связывающие этих людей разных поколений. Камера «прошлась» по лицам старих боевых друзей ее мужа: не в дружбе ли секрет непобедимости их самих и их поколения? Внимательно и ласково смотрели на нее глаза юных солдат: вот какое наследство получают они от своей страны. Так, на этом задушевном акценте и заканчивался фильм» [Степанчикова Т. Путь актрисы. – Львів: ЛА «Піраміда», 2002. – С. 131-132].