Припустімо, кінематографісти вирішили влаштувати застілля – і не просте, а пов’язане з ім’ям визначного соратника. Саме в Івана Миколайчука колись була мрія – накрити стіл від рідного села до Києва... І ось, через багато років, цю мрію нарешті спробували втілити, поєднавши бенкетом Чорторию і Київ. Оскільки ж мова йде про кінематографістів, застілля це неодмінно мало перетворитися на фільм.

До речі, мотиви застілля і свободи (причому таємної) легко можна поєднати: адже такі-от дружні посиденьки в радянську добу були однією з небагатьох можливостей вільно обмінюватися думками… Та основою цього фільму стають спогади – як присутніх за столом, так і відсутніх, як живих, так і померлих. На віртуальному бенкеті – кінематографічний гурток, зокрема представники різних «кінопрофесій»: режисер Роман Балаян, поет і сценарист Іван Драч, художник Сергій Якутович, актори Лесь Сердюк, Іван Гаврилюк. І, звісно, тріо «Золоті ключі», без голосів яких важко уявити українське поетичне кіно; співають Марічка Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська і тут. Своїми спогадами і думками в коротких інтерв’ю діляться Микола Мащенко і Лариса Кадочникова, Вадим Скуратівський і Оксана Забужко. На короткий екранний час у кадрах хроніки й інтерв’ю, на світлинах повертаються до свого глядача Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Леонід Осика, Юрій Іллєнко…

Як же кіноплівка перетворюється на «закарбований спогад»? У ньому подано різні часові зрізи, різні форми часу – у цьому специфіка документального кіно, що може оперувати будь-яким носієм інформації. Ось і в «Таємній свободі» ми бачимо й архівні документи (кримінальна справа, заведена на «інакомислячого» Івана Дзюбу), і фотокартки, і записи інтерв’ю, і кадри, зняті вже в процесі створення фільму, і навіть мистецькі твори – не лише фрагменти фільмів, а й колажі Параджанова чи малюнки Кадочникової. При цьому специфіка «кінематографічного» часу (continuous, вічне «тепер») дозволяє глядачеві водночас бути учасником кінематографічного застілля – хай і віртуально. Втім, воно саме має таку форму: адже Чортория і Київ пов’язані у кадрі, а не фізично.

Інший часовий «прошарок» фільму – час спогадів. Це, у певному сенсі, також «тепер» (слухач перебуває у просторі оповіді, стає її учасником), але водночас – і минуле. Ми слухаємо про події, що відбулися кількадесят років тому, бачимо документи, фото, дивимося хроніку, інтерв’ю, уривки з художніх фільмів… І за короткі 54 хвилини екранного часу знайомимося з історією українського кінематографа другої половини ХХ століття.

Оповідь ця, звичайно, «суб’єктивістська», лірична. Тут немає «підручникової» інформації – дат, біографічних довідок, фільмографій тощо, тож стрічка ця призначена для тих, хто вже має уявлення і про історико-культурну ситуацію в Україні, і про її кіно та відповідні персоналії. Тут, між іншим, варто згадати про її невеликий недолік: не всі «персонажі» тут названі. І якщо, скажімо, Мащенко впізнаваний, про те, хто той «громадянин начальник», що розповідав про ув’язненого Параджанова, можна лише здогадуватися... Загалом же фільм передусім передає настрій доби, ідею: як творити в умовах, коли творити важко, а то й неможливо. Коли сам творчий процес стає виходом у простір свободи. І, хоча чимала частина стрічки традиційно присвячена стосункам митця і влади, зрештою пролунала чи не ключова фраза фільму: «Художник в усі часи сумує не за самим інакомисленням, а за інакобуттям» (щоправда, як показує сам матеріал «Таємної свободи», інакобуття найчастіше ставало – і стає – рівноцінним інакомисленню).

Документальна кінострічка «Таємна свобода» складається з низки розділів: «Пролог», «Початок», «Вітер свободи», «Так з ними боролися», «Польоти за ґратами», «Свято з нічого», «Зміна долі», «Самопізнання», «Апологія художника», «Епілог». Самий цей перелік уже дає певне уявлення про організацію матеріалу і його змістове наповнення: перипетії неспокійного, але й натхненного часу, епоха й митець у ній. Панорама життя українського кінематографа від «відлиги» до сьогодення. І сумний висновок, який мимоволі робить глядач: з розпадом Радянського Союзу змінилися обставини, але ситуація аж ніяк не поліпшилася (радше погіршилася).

У цьому контексті по-особливому звучить сама назва фільму. «Прочитати» її можна по-різному. І оптимістично: попри все – свобода! І песимістично: свобода, але – таємна. Таємна для широкого глядача в радянські часи, коли фільми «лягали на полицю», таємна сьогодні – коли вони практично не знімають і не знімаються. Та й «полиця», виявляється, не зникла – згадаймо історію Іллєнкової «Молитви за гетьмана Мазепу», надовго відлученої від широкого екрану (про її поневіряння, до речі, автори «Таємної свободи» не згадали).

Промовистою у фільмі стає лялька-кінематографіст. Можна розглядати її в контексті історії вітчизняного кіно, провести паралелі з використанням естетики народного театру в «Пропалій грамоті», «Вавилоні ХХ». А можна – в контексті соціокультурному. І тут, на жаль, фігура лялькового Кінематографіста (точніше, кінематографістів – з’являється у фільмі і лялька Параджанова) знову ж таки стає підривною щодо назви. Адже лялька передбачає і Лялькаря, вона не може бути вільною в принципі. Те саме можна сказати і про кінематографіста, тим більше в державі, яка повністю контролює кінопроцес. І ляльки, якщо і спромагаються поворухнутись незалежно від волі ляльковода, роблять це, за назвою фільму Ю. Іллєнка, «Всупереч усьому».

Втім, завершити огляд слід мажорною нотою – як це зробили й автори, що обрали фіналом стрічки картини «польотів». Отже, документальний фільм «Таємна свобода» показав: українське кіно було й перебуває у стані кризи. Але кінематографічна спільнота існує. Ба більше: вона прагне і може творити. А отже, і свобода її рано чи пізно перестане бути таємною...