«Якось в Анатолії»

Режисер – Нурі Більґе Джейлан

Оператор – Ґьокхан Тір’які

У ролях: Їлмаз Ердоґан, Танер Бірсель,

Мугаммет Узунер, Фірат Таніш та ін.

Боснія і Герцеговина, Туреччина, 2011

Нурі Більґе Джейлан (н. 1959) – поза сумнівом, найвідоміший у світі турецький режисер, єдиний у своїй країні власник п’яти каннських нагород(1). Автор «Відчуження» (2002), «Пір року» (2006), «Трьох мавп» (2008) – фільмів, що принесли йому міжнародну славу й численні фестивальні відзнаки, – він робить кіно, яке одні називають «взірцевим фестивальним продуктом», знятим без думки про глядача й невиправдано затягнутим; інші йменують режисера рівноцінно талановитим послідовником Тарковського, Антоніоні або Берґмана; треті ж сміливо називають його стрічки кіношедеврами, захоплюючись грою напівтонів, психологічною глибиною образів, тонким і часом ледь помітним гумором і, не в останню чергу, красою та продуманістю візуального ряду (Джейлан, часто й оператор своїх фільмів, у минулому – професійний фотограф).

«Якось в Анатолії» (2011) – фільм, який також викликав цілий спектр оцінок і вже традиційно приніс режисерові каннську нагороду (цього разу – Великий приз журі). Головний закид скептиків не змінився: надмірна затягнутість (фільм і справді триває дві з половиною години) і брак сюжетної динаміки (першу половину стрічки персонажі в трьох поліцейських машинах їздять вечірніми дорогами турецької провінції в пошуках невідомо де заритого трупа; а в другій частині переймаються заповненням різних протоколів та виконанням бюрократичних процедур; поміж цим же ведуть між собою неспішні бесіди про сенс життя).

Утім, ці формально слушні зауваження оминають увагою найсуттєвіше: головне у фільмі Джейлана відбувається не в кадрі, а поза ним; а детективна лінія є такою ж «обманкою», як і алюзія на відомий ґанґстерський фільм Серджо Леоне в назві («Once Upon a Time in America» 1984 року).

Насправді ж Джейлана, як і раніше, цікавлять найуніверсальніші людські проблеми: страх самотності, нездатність чути й бути почутим і, як і завжди, брак любові між найближчими. Ба більше, режисер чудово відтворює і атмосферу турецької провінції, кількома штрихами показуючи глядачеві життя тамтешніх людей, їхні проблеми й навіть логіку мислення (чудово передану хоча б у таких словах одного з персонажів: «Боже, дай нам здоров’я, а хліб та електрика додадуться»). Власне, батько Джейлана також був чиновником у маленькому турецькому містечку, а сам режисер, за його словами, провів у такому місці частину дитинства, тож добре уявляє собі цей світ – у чомусь такий самий, як і багато століть тому. Тож події фільму з однаковим успіхом і справді могли відбуватися «once upon a time» – у доісторично-казковому «якось» чи «давним-давно».

Неспішний ритм фільму майже заколисує читача, як і дороги вздовж одноманітних турецьких полів заколисують пасажирів машин (поліцейських, двох підозрюваних, прокурора та лікаря). Стомлені правоохоронці спершу поспішають, мріючи якнайскоріше завершити роботу, знайти тіло й виконати всі необхідні процедури, щоб нарешті поїхати додому. Але підозрювані постійно плутаються, не можуть згадати точне місце, де поховали вбитого, адже нібито були дуже п’яними (вони шукають якийсь струмок і «кругле дерево» біля поля). Вечір плавно переходить у ніч, дороги й пейзажі повторюються, апатія поступово охоплює всіх, і от уже зникає будь-який поспіх: чоловіки роблять перепочинок, і плавні бесіди за трапезою та цигарками поволі відкривають перед глядачем цілу низку приватних драм (по суті, кожен із головних персонажів переживає екзистенційну кризу, зізнатися в якій, утім, не може й сам собі: лише глядач може про неї здогадатися).

Фінальна ж частина стрічки вносить у цей заколисливий кіноритм різку зміну (адже розв’язка, як і належить детективному жанрові – хай навіть умовному, – таки дарує елемент несподіванки).

Та, крім того, фільм Нурі Більґе Джейлана виконує іншу важливу функцію – створює повнокровну ілюзію реального світу, в яку втягує і глядача. Й навіть кілька-хвилинні «споглядання» нічного дощу або відстеження траєкторії руху яблука, яке впало з дерева, не втомлюють і не викликають відторгнення. Радше навпаки: чим довше перебуваєш у цьому світі – тим органічнішим здається все, що тут відбувається.

Й хоча сприйняття будь-якого мистецького твору, звісно, є справою суб’єктивною, з власного досвіду зауважу, що дві з половиною години перед екраном – попри позірну малосюжетність – минають майже непомітно (і цим, як слушно зауважили деякі глядачі, фільм подібний до іншого каннського лауреата останніх років – «Дядечка Бунмі» А. Вірасетакула). А образи польових турецьких краєвидів, такі не схожі на тиражовані туристичними путівниками, перемішуючись із образами персонажів, западають у пам’ять, надовго залишаючи по собі інтенсивний «післясмак» (можна навіть сказати, типовий джейланівський «післясмак»), у якому візуальне важко відділити від емоційного, а емоційне – від розумового. І це, мабуть, також є знаком режисерської «якості».

1. Про попередні фільми режисера див. статтю: Свято Р. Турецький слід у європейському кінематографі // Кіно-Театр. – 2009. – № 6.