Однією з найважливіших театральних подій цього літа став Молодіжний театральний форум країн СНД, Грузії та Балтії

Потреба зібрати театральну молодь цих країн назріла давно. Однак лише три роки тому Міждержавний фонд гуманітарної співпраці СНД та Міжнародна конфедерація театральних спілок зважились взяти на себе цю важливу місію – налагоджування арт-контактів. Не один місяць розробляли концепцію Форуму, а експертна рада відбирала в 11 країнах кращі вистави режисерів віком до 35 років. Результат у червні можна було побачити у Кишиневі.

Окрім 11 вистав-учасниць, у програмі було кілька лабораторій – для режисерів, сценографів, драматургів та критиків (як критикові Україну пощастило представляти мені). Мета більшості майстер-класів – познайомитися один з одним, налагодити театральні зв’язки між країнами. А наскрізною ниткою усіх воркшопів пройшла тема «сучасного театру» – чим він є для молодих творців, до яких тем апелює, якою мовою і якими засобами спілкується з глядачем.

Про театральні переконання молодих драматургів, неготовність інколи змиритися з навколишньою дійсністю можна було дізнатися на читках п’єс. А з усіма 20 текстами – познайомитися у спеціально виданій до фестивалю збірці. Україну в ній репрезентують уже знані автори Павло Ар’є, Артем Вишневський, Юрій Паскар і Анна Яблонська, яка трагічно загинула внаслідок терористичного акту.

Цікавими виявилися роботи художників, що увійшли до виставки «Сценографічний колаж». Як відзначила її куратор Інна Мірзоян, вернісаж не претендує на статус виставки «шедеврів» – це, передовсім, спроба експонувати театральних художників різних національних культур. Цей імпровізований «Колаж» демонструє гармонійне перебування молоді на одній хвилі з провідними європейськими сценографами (скажімо, приголомшлива масштабна декорація литовської художниці Котріни Дауетайте, або «іграшкова» сценографія, у якій актор зливається з персонажем коміксу, росіянки Поліни Бахтіної). А в інших випадках – не менш принциповий розвиток традицій театрально-декораційного мистецтва своєї країни: роботи Олега Татаринова (Україна), Сергія Шивця (Грузія) і Тетяни Юркової (Росія) – найяскравіший тому доказ. Україну також репрезентували талановиті художники Михайло Гурін та Богдан Поліщук.

Ще строкатішою та різноманітнішою виявилась основна програма Форуму. Перше, що впадає в очі, – це закономірна спроба багатьох молодих режисерів знайти адекватну й водночас ефектну форму для своєї вистави. Щоправда, при цьому постановники інколи стають заручниками цікавого прийому, як це вийшло у виставі «Виродок» Маріуса фон Майєнбурґа (режисер Давид Тавадзе, Грузія) про знеособлення людини в сучасному суспільстві. Або у виставі «Офіс». Остання, хоча й затягнута, була заслужено удостоєна Першої премії Форуму. Відома киянам за постановками у театрах «Дах» та «Вільна сцена» сучасна п’єса німецького драматурга Інгрід Лаузунд «Безхребетність» на фестивалі постала в інтерпретації Катерини Аверкової в Мінському театрі ім. Я. Купали.

Як і грузинського колегу, білоруського режисера непокоїть втрата щирості й елементарного людського спілкування. Герої «Офісу» видають себе на роботі за сильних людей. Але в кожному з них ховається звичайна людина зі своїми проблемами, комплексами та особистими драмами. Режисер цю ситуацію максимально загострює: карикатурності «безхребетним» персонажам додають стоп-кадри з позуваннями, гримасами, механічний ритм рухів, що прискорюється, й утрирувані звуки напруженої роботи офісу – друкарської машинки, гортання паперів, гудіння кави-автомата. В основі стильної сценографії Олени Ігруші – стоси папок із паперами. Ці грубі теки слугують працівникам й імпровізованими столами, адже з меблів тут – лише офісні стільці на колесах – один із засобів «пересування» кабінетом. Зліва на сцені – крихітний острівець усамітнення – пара кахляних плиток та унітаз умовно позначають маленький туалет. А в самому центрі сцени, у залізній стіні задника, – броньовані двері начальника. За червоним сигналом тривоги у цих дверях ненадовго зникатимуть герої, враз змінені, налякані, сутулі. А повертатимуться звідти принижені, ще жалюгідніші.

Уже згадані німецькі драматурги Майєнбурґ та Лаузунд, як і їхні російські колеги Іван Вирипаєв, В’ячеслав Дурнєнков та Микола Коляда, чиї імена заполонили фестивальну афішу, підтверджують пристрасть молодих режисерів до сучасної драматургії, бажання говорити з глядачем адекватною часові мовою, безпосередньо реагувати на події за вікном. У цьому плані показовий феномен Прокоп’євського театру, який можна порівняти із ситуацією у польському Вальбжиху, коли молодий режисер – у нашому випадку, Марат Гацалов – приходить до державного театру і намагається революційно підірвати його закостенілість. Обравши «Експонати» Дурнєнкова, режисер переносить дію вистави на сцену. Потрапити на свої місця глядачі можуть лише через «місце дії», оминаючи акторів, що походжають по сцені, і цілком побутову сценографію. Глядачам також доведеться надягти бахили, аби не забруднити білий лінолеум немов продезінфікованого чисто-білого простору, на стінах якого – фото визначних пам’яток старовинного села. Але навіяний телевізійними реаліті-шоу ефект потрапляння в театр, немов у музей, де експонатами стають актори і бутафорія (до речі, максимально натуралістична), не спрацьовує. Адже екскурсія селом починається для глядача не з моменту потрапляння на сцену, а лише, коли згасне світло та актори почнуть «грати». Варто віддати належне режисерові, який запропонував адекватну форму існування акторів-«експонатів». Вони майже весь час присутні на сцені, інколи, не приховуючи цього, спостерігають за деякими сценами колег.

«Експонати» режисера Гацалова яскраво демонструють важливу тенденцію розвитку молодіжного театру: любов до малого простору, перенесення дії на сцену вже не є експериментом заради експерименту. Таким чином сучасний деміург намагається «намацати» адекватний простір для інакшого способу спілкування з глядачем – більш відкритого та прямого. Цього прагнули режисер Шаміль Дийканбаєв та неймовірна актриса Турганбуу Бообекова (Киргизстан) у виставі «Моя дорога» Коляди. І, здається, це вдалося харківському акторові та режисеру Володимиру Снігурченкові (окрема відзнака журі за акторську роботу). У виставі «Липень» йому пощастило донести суть моторошного тексту Вирипаєва – величезну самотність головного героя і потребу в коханні.

Багатьох надихнула і вистава «Пілігрим» (Друга премія), де теж використано принцип «відкритого кола» акторів з глядачем. Адже він наочно продемонстрував природу латвійського театру говорити простою мовою про такі складні та особистісні аспекти, як віра. Саме аскетизмом «Пілігрима» апелює до глядача режисер Карліс Круміньш. Перебуваючи не просто на сцені, а й близько до глядача, герой Валтерса Сіліса виливає душу про своє «життя у вірі». Пафос оповіді врівноважується спочатку крейдяними малюнками (у фіналі ми побачимо усю «тканину», що рябіє хрестиками на пам’ять про померлих рідних). Потім почуємо музичні виступи (від репу до важкого року), своєрідні зонґи, що допомагають нам на секунду розрядитися. Наступний крок до контакту з глядачем – спонтанні демонстрації тих непростих станів, у які герой потрапляє. У фінальній сцені, завершуючи ритуал єднання з аудиторією, актор спробує зустрітися очима з кожним із глядачів, а потім і доторкнутися до їхніх плечей…

Погоджуючись із доволі точним розподілом нагород, журі на чолі з Адольфом Шапіро можна дорікнути лише в тому, що вони обійшли увагою одну з найсильніших вистав фестивалю – «Безстрашний пан» О. Афанасьєва (режисер Марфа Горвіц). Ця казка для всієї сім’ї – немов чарівна шкатулка, переповнена неймовірними, напрочуд театральними режисерськими знахідками. І, що найцінніше, кожна деталь тут спрацьовує у різних іпостасях.

Олексій Бартошевич, відомий театрознавець та один із членів журі, зізнався, що журі свідомо пожертвувало російськими виставами, аби відзначити ті не відомі їм вистави, що відкривали щось нове. Тим же принципом керувалися молоді театральні критики, які вручили альтернативну премію далеко не найдосконалішій виставі – «Телефонна книга» (режисер Відас Барейкіс, Литва). Цінна вона тим, що влучно виявляє і щиро висміює недоліки, банальності та штампи творчості сучасників. Є тут і кілька вставок, умовно позначених «У цей час в інших театрах…». Це стьоб із моновистав, детективного жанру, псевдопсихологічних вистав, радянських дитячих ранків і пафосу метафорично-поетичного дійства. Втім, творці «Телефонної книги» щиро турбуються і про долю сучасного театру, його форму, зміст, акторів, і насамперед – глядачів. І той трепет, з яким у виставі ставляться до театральної сцени – за сюжетом «живого» персонажа жіночого роду і водночас величезної ігрової дерев’яної конструкції, яка у фіналі «складається» у величезну павучиху, вселяє надії на майбутнє театру, що його творити нам, молодим!

Київ-Кишинів