Українське прізвище бразильського режисера Ектора Бабенка одразу викликало бажання поспілкуватися з ним. Він був головою журі основного конкурсу ХХХІV Московського МКФ. Його наділили владою на дев’ять днів найпрестижнішого російського кінофоруму і підтвердили це врученням коштовної медалі від славетного іспанського ювелірного дому «Carrera y Carerra». Вручаючи медаль на урочистому відкритті фестивалю, Микита Михалков пожартував: «Дивіться, Екторе, не зникніть із нею після закриття».

Ретроспектива режисера відбулася в рамках фестивалю. Його перший фільм – «Поцілунок жінки-павука» (1985) – було створено у копродукції Бразилія-США, 1986 року номіновано на «Оскар» як найкращий зарубіжний фільм (премія за найкращу чоловічу роль Вільяму Герту). Перед показом Е. Бабенко зазначив, що знято фільм застарілою, як на сьогодні, технікою, але завдяки своїй художній правді він досі живе. Стрічка є тонким переплетенням поглядів, спогадів, стосунків, учинків героїв і викликає бажання переглянути своє ставлення до теми нестандартності людських почуттів, актуальної у всіх просторах і часах.

Наступна стрічка – «Будяк» (1987) – теж досвід роботи режисера у США. Дія розгортається напередодні Другої світової в маленькому американському містечку. Герої фільму завдяки витонченій грі Джека Ніколсона та Меріл Стріп, попри всі труднощі безпритульного життя, не втрачають людської гідності, ба навіть ніжності. Драматургія поступово розкриває потаємні переживання людської душі, контрастуючи з сучасним ритмом блокбастерів, переповнених спецефектами, й вигідно виділяючись з-поміж американського продукту.

«Карандіру» (2003, Бразилія) – це тюремний епос: вісімнадцять ув’язнених розповідають лікареві, який обстежує їх на СНІД, історії свого життя, що флеш-беками з’являються на екрані. Яскраві, колоритні образи, трагічні долі постають на тлі поліцейських в захисній формі з прихованими за шоломами обличчями. Вражає фінальний епізод: у кривавій сцені розправи влади над тюремним бунтом вісім тисяч статистів заповнюють кадр – напівоголені в’язні в оточенні поліції мають змиритися і покірно прийняти смерть. Нині пил зруйнованої у 1992 році Карандіру, найбільшої в’язниці Бразилії, є символом перемоги над насильством.

«Пішоте: закон найслабшого» (1981, Бразилія) принесла Бабенку міжнародне визнання. Режисер мав на меті показати життя дітей і підлітків, вихідців із фавел, уважно вдивляючись у їхній світ. На екрані вони живуть своїм страшним буденним життям: замість дитячих ігор – пограбування, поліцейські допити, приниження і жорстокість керівництва колонії. Життя на волі після втечі виявляється не менш трагічним, але в жодному з персонажів не зникає потреба в істинних людських почуттях, у дружбі, коханні, материнстві. Часом їх зображено у збоченому вигляді, та завдяки художній майстерності режисера вони викликають сильні враження. У 1980-х американські критики визнали «Пішоте: закон найслабшого» одним із найкращих фільмів десятиліття, що викликало хвилю зацікавлення бразильським кіно у світі.

Фільми Ектора Бабенка демонструють сміливість та громадянську позицію в роботі над гострими темами, творчу пристрасть, життєздатність, спроможність викликати сплеск уваги та здобути визнання. Приходу Ектора Бабенка в кіно передували сім років мандрів по світу (Північна Африка, Європа, Південна Америка), пошуки себе, боротьба за фізичне виживання, різні роботи – від службовця готелю до продавця надмогильних плит, захоплення рухом бітників і філософією екзистенціалізму. З режисером, що має свій авторський стиль і якого цікавлять люди, що не вписуються в рамки «нормального» життя, відбулася наша бесіда в холі московського кінотеатру «Жовтень».

– Усі ми родом з дитинства, воно – колодязь, з якого ми черпаємо впродовж усього життя. Яке дитинство було у вас?

– Моє дитинство минало серед емігрантів з повоєнної Німеччини. Мої батьки – євреї. Мати – польського, батько – українського походження. В невеликому містечку під Буенос-Айресом, де ми мешкали, панував антисемітизм. Тож доводилося нелегко. Коли мені виповнилося сім років, наша сім’я перебралася ближче до моря, в Мар-дель-Плато, де щороку проходив кінофестиваль, і я дивився по два–три фільми у день, як-от нині на МКФ. Телевізора ми не мали. У мене були фільми, згодом книжки, і зовсім мало кави.

– Яка подія, який фільм викликав у вас бажання обрати професію режисера?

– Мене захопила магія кіно. Фільми, в яких знімався Еррол Флінн, які створював Фелінні, пізніше – творчість П’єра Паоло Пазоліні. Це були мої справжні вчителі, адже спеціальної кінематографічної освіти я не маю. Процес творення фільму я пізнавав на практиці.

– Ви дебютували в кінематографі документальною стрічкою. Чи вважаєте документальне кіно більш елітарним, ніж інші види?

– Ні. Якщо режисеру є що сказати, він може це зробити у різних видах кіно.

– Коли почали знімати ігрові фільми, яке завдання ставили перед собою: досягти власного успіху чи змінити світ на краще?

– Ані те, ані інше. Це як жар, як наплив, що охоплює тебе й не відпускає, і ти починаєш писати, переписувати сценарій, шукати акторів, продюсерів. І ніколи не знаєш, чого саме від тебе очікують глядачі.

–У ваших фільмах багато жорсткості. Як вважаєте, де витоки насильства у світі?

– Так, у моїх фільмах багато жорстокості. Але таке життя. Таке життя було у мене. Воно мене не пестило.

– Чи якийсь із ваших фільмів є автобіогафічним?

– «Освячене серце». Але він не увійшов до ретроспективи, показаної на фестивалі.

–У стрічці «Будяк» ви мали досвід роботи з такими відомими акторами, як Меріл Стріп і Джек Ніколсон. Як вам працювалося разом?

– Так само, як і з іншими акторами. Мені подобається прислухатися до акторів, дізнаватися, як вони бачать і відчувають свого персонажа, дозволяти їм імпровізувати, відчувати себе вільно, і зрештою переконувати їх, що вони створили персонаж таким, як їм хочеться, а не таким, як я того вимагаю.

– У фільмі «Пішоте: закон найслабшого» знімався непрофесійний актор, хлопчик із кримінального світу. З ким складніше працювати – з професійними акторами чи з дітьми не-акторами?

– Звичайно, з дітьми. Але Фернандо Рамос да Силва, що грав Пішоте, був дуже талановитий.

– Шкода, що його доля склалася так трагічно: він загинув через вісім років після зйомок.

– Так, дуже шкода.

– Розповідаючи глядачам про стрічку «Поцілунок жінки-павука», ви сказали, що це одна з найцікавіших робіт, над якою ви працювали п’ять років. А який із фільмів є вашим улюбленим?

– Майбутній фільм.

– Про що він буде?

– Про це я дізнаюся, коли він буде завершений.

Москва–Київ