Наприкінці вересня 2011 року до Києва завітав легендарний польський актор Ян Новицький. Виконавець ролей у стрічках «Попіл», «Анатомія кохання», «Пан Володийовський» та багатьох інших привіз на фестиваль «Європейський експрес» ігровий дебют документаліста Яцека Блавута «Ще не вечір», а також програму віршів Чеслава Мілоша з нагоди Року поета і нобелівського лауреата у Польщі.

– Ви вперше завітали до України. Яке враження від Києва і від його мешканців?

– Не знаю, звідки у моїй голові взялася думка, що це місто – нецікаве, що, зруйноване під час війни, воно перетворилося на місце сучасних масивів з багатоповерхівками. Але з того, що бачу, як зустрічаю людей, відчуваю абсолютне захоплення. У мене склалося враження, що Київ – це місто щасливих людей, тут усі усміхаються.

– З Києва походить багато відомих у світовій культурі постатей, зокрема Михайло Булгаков. Перебуваючи у Києві, ви краще зрозуміли Булгакова? Можливо, на вулицях міста у вас виникли якісь асоціації з творами Майстра?

– Я пережив період надзвичайного захоплення польського читача книгою «Майстер і Маргарита». Але для мене ця книга чужа. Тож не можу відповісти, чи відчуваю дух Булгакова та «Майстра і Маргарити».

– Повернімося до вашої професії. Що спонукнуло вас стати актором? Адже ви не з акторської родини.

– Певною мірою професія сама мене обрала. Я з містечка, де замість театру були пожежі і похорони. Для мене це була справжня драматургія, яка виховувала мене, свідком якої я був. Люди, які працювали у професійному театрі, здавалися мені штучними, зверхніми. Театр і досі не є моїм улюбленим місцем проведення часу. У школі мені казали, що я маю виступати на сцені. Я це робив неохоче – і займав перші місця. Згодом склав іспити до театральної школи, пройшов шалений відбір. А через півроку був найкращим студентом на курсі. І, як кожний молодий ідіот, вважав, що актор – це карти, жінки, алкоголь, тож взагалі перестав думати про навчання. Мене не відрахували – залишили на повторний перший курс, а я образився. Тож зрештою мене відрахували. Я людина, яка любить хвилі, що мене несуть, навіть якщо несуть не в тому напрямку. І я пішов працювати на шахту, аби тільки не йти до армії, яку я просто не зношу. Саме там я зрозумів, що існує обов’язок. Навіть сьогодні можу сказати, що це був найважливіший час у моєму житті – рік важкої праці на шахті. Звідти, знов-таки, щоб не йти до армії, пішов складати іспити до театральної школи, цього разу в Кракові. Настав момент, коли я зрозумів, що це професія, яка може мене захоплювати, у якій є важливим не текст, а підтекст. І що дивовижно – я можу вміти це робити. Тоді я розпочав гру із самим собою – не для оцінки, а просто задля навчання. Потім почав навчати цьому своїх студентів, адже певний час я викладав у театральній школі. Щоправда, недовго, бо в акторській професії не може бути багато пристрастей, якщо ти справжній актор і працюєш у хороший період. А таким, хоч як це не дивно, була доба соціалістичної Польщі. І це зрозуміло, бо мистецтво найкраще почувається у стані загрози, а не у вільноринковий період. Тож я покинув викладання. На цьому, власне, й закінчилася моя професія. Я ніколи не мав такого життєвого таланту, який би дозволяв мені грати характерні ролі, я був просто актором ідеї. Часто те, якою я уявляв собі роль, було набагато кращим від того, як я її зіграв. Загалом у мене небагато добре зіграних ролей. Наприклад, коли я зіграв Артура у «Танго» Яроцького – були нагороди, шалений успіх. Пізніше я грав «артуроподібні» ролі. А потім з’явився Ставрогін, і я зіграв кілька ролей, подібних до Ставрогіна. Тоді був період перших спроб справжнього акторства. Згодом було ще щось, але зрештою настав час фіналу. Я кажу про це з величезною приємністю, оскільки вивільнення з буття актора мені дуже приємне. Грати справжні ролі, бути справжнім актором – це велика мука, яка сьогодні нічого не варта. По світу ходять актороподібні істоти, я називаю їх «рольоробами»: справжні актори сьогодні нікому не потрібні. На щастя, усе скінчилося у той момент, коли мій жар і полум’я потроху почали згасати. Кажу це без тіні жалю, тому що мої поодинокі, але досконалі акторські досягнення ніколи не викликають стану ейфорії. Якби моє життя склалося інакше, я став би мудрішою людиною, пізнав би світ, був би письменником. Мене часто уявляють таким собі диваком, картярем. А коли прочитали мою книгу, зрозуміли, що я – письменник. Писання – це божественне заняття. Ти абсолютно вільний, ти сідаєш перед білим аркушем паперу і можеш бути ким хочеш: молодим, старим, левом, рослиною… Цього не варта жодна роль. Хоча у випадку з Достоєвським мені двічі довелося надзвичайно викластися психічно, я не грав, а вистраждав цю роль, перехворів нею. Та писанням я вже не займатимуся, бо дещо запізно, шкода часу. Потрібно зрозуміти й прийняти скінченність буття. Раніше я був так завантажений роботою, що не помічав, яка за вікном пора року. А тепер побачив, як наступила весна. Хотілося би встигнути до кінця життя потоваришувати з усіма порами року. В моєму віці шкода витрачати час на такі поняття як театральна роль, особливо якщо попереду чекав би великий успіх. Немає нічого складнішого і важчого за успіх. Успіхові потрібно бути вірним. Я вже не прагну цього, мені шкода витрачати на це своє життя. Настав час занять, яких я хочу.

– Ви розповіли про те, як двічі уникали призову до армії. І водночас для багатьох глядачів, зокрема й для мене, одна з найяскравіших ваших ролей – роль капітана Вигановського у фільмі Анджея Вайди «Попіл». Як вийшло, що Вайда запросив саме вас? Як ви з ним познайомилися? Згодом він вас запросив грати у своїх виставах, чи продовжуєте працювати з ним і сьогодні?

– Це питання порушує важливу для мене тему знаків у моєму житті. По-перше, помітив мене в цій ролі засновник кабаре «Пивниця під баранами» пан Петро Скшинецький, який під час вистави виголосив на цілу залу: «Вітаю пана Яна, який зіграв капітана Вигановського». З цієї фрази почалася наша з ним тридцятирічна дружба. Другим знаком був момент, коли асистент Анджея Вайди, Анджей Жулавський, приїхав до Кракова і запросив на кінопроби піаністку, яка вчилася поверхом нижче від мене. Вона не прийшла. Але Жулавський побачив мене і запропонував зробити фотопроби до фільму «Попіл». Зрештою я зіграв невелику роль капітана Вигановського. Я був так вражений, що мене запросив сам Вайда, так його боявся, що грав немов уві сні, нічого не пам’ятаю з тих зйомок. Боявся ще й тому, що якось на знімальному майданчику він на мене нагримав, та ще й у присутності Поли Ракси та Беати Тишкевич. Це було так неприємно, що я закрився в собі. Не міг вивчити текст. Не пішов на прем’єру стрічки в кінотеатрі «Мистецтво». Аж тут черговий знак – сцена, як у кіно: назустріч мені по вулиці Щепаньській йдуть великий сценограф Єжи Скажинський з композитором Кшиштофом Пендерецьким. Вони зупинилися й подякували мені за відмінно зіграну роль. Я побіг до театру і плакав у гримерній кімнаті, бо думав, що вони з мене глузують. Ось такі в мене лишилися спогади про роль Вигановського.

– Дивовижно! Особисто мені найбільше в «Попелі» запам’яталися сцени саме за вашої участі. Вважається, що цей фільм погано розуміють за межами Польщі, що він суто польський. Але для мене в ньому все зрозуміле. І я б хотіла подякувати вам за цю прекрасну роль.

– Це був мій справжній дебют. Я боявся під час зйомок фільму і ще більше боявся побачити результат. Напевно, тоді у мене і з’явилася звичка не дивитися свої фільми. Спочатку я так робив, бо думав, що це допоможе мені вдосконалити свою акторську майстерність. Проте потім зрозумів, що повинен дивитися відзняті епізоди: з роками актор дедалі менше довіряє своєму обличчю, адже воно постійно працює. У ті роки я жив у багатоквартирному будинку, на всіх стінах висіли мої фотографії з кінопроб, театральних постановок, епізоди з усіх фільмів – скрізь був я! Люди, що приходили до мене в гості, вважали мене самозакоханим, нарцисом. А я часто сидів, дивився на ці фотографії і думав, яку ще роль можна вигадати для цього обличчя: і така вже була, і така... Справжній актор – той, хто грає краще, ніж може. Хтось це називає майстерністю, хтось – талантом, а хтось – інтуїцією.

– Як розвивалися ваші стосунки з Анджеєм Вайдою після фільму «Попіл»?

– Спочатку скажу, чому я не грав у багатьох фільмах Вайди, адже ми чудово співпрацювали в «Попелі», і він був високої думки про мою акторську гру. Ми не дуже любили один одного. «Герой мого роману» – Войцех Хас. Вайда вимагав повної віддачі. Він замикався в собі, якщо зустрічав опір. А я завжди з усіма сперечався, висловлював свою точку зору. Ми з ним працювали на відмінно, але в атмосфері холодного небажання і підкресленої ввічливості. Вайда надалі не запрошував мене, а я не переймався з цього приводу. Я зіграв у багатьох фільмах, мене не розбещують періоди, в які випадає багато грати. Я постійно чимось зайнятий, завжди знайду, чим захопитися. Я живу днем сьогоднішнім, і цей день прекрасний!

– Ви згадали про Войцеха Єжи Хаса. Як ви зустрілися з цим режисером і як вам працювалося з ним?

– Ви знаєте, ми не могли не зустрітися з Хасом, тому що обоє з Кракова, де всі одне одного знають! Він і Тадеуш Кантор – геніальні режисери. Якось Хас дав мені прочитати сценарій товщиною з цеглину, це був «Санаторій під клепсидрою». Під час зйомок він увесь час диктував мені, де я повинен стояти, що говорити, як дивитися. І жодного разу не похвалив мене. А для актора похвала дуже важлива, актори за своєю сутністю – великі діти. Саме діти, а не дорослі, можуть у щось гратися, уявляти себе кимось. Під час зйомок я перебував у стресовій, важкій ситуації. Роль Йозефа – складна, герой не має виразних рис характеру. Образ потрібно було створювати з нуля, але й забагато вигадувати не дозволялося. Хас мав оригінальну режисерську тезу: «Багато роздумів і мало слів. Говорити може кожний, а от мовчати вміють лише особливі актори». Тут не потрібно було демонструвати свій акторський почерк, свою впізнаваність. Треба було зануритися у внутрішній світ героя, стати особистістю і водночас – цитатою, що характеризує цю особистість. Це надзвичайно важке завдання, з яким уперше я зіткнувся в цьому фільмі. Я б назвав Хаса великим провидцем, яких не було і не буде більше в польському кінематографі.

– Ви багато знімалися в угорських фільмах, зокрема у «Їх двоє», де невелику роль виконав Володимир Висоцький, який завжди був і залишається культовою постаттю. Ви були добре знайомі, спілкувалися з ним?

– Так, кілька разів зустрічалися. Я далекий від культів і поклонінь. Вмираючи зарано, ми даємо привід по-особливому ставитися до нас. Я вважаю Висоцького прекрасним поетом і посереднім актором, якому доводилося творити у важких умовах. Висоцький, як на мене, занадто любив Росію, так не можна. Але це типово російська, східнослов’янська шаленість. У Польщі вже віддавна щороку проходить Міжнародний фестиваль документальних фільмів про Висоцького, куди з’їжджаються шанувальники видатного митця з усього світу. Це вже перебільшення. Я не люблю перебільшень ні в чому – ні в любові, ні в ненависті.

– Ви зіграли багато ролей в кіно і в театрі. А чи існує роль, яку б ви ніколи не погодилися грати?

– Ні, такої не існує. Професійного спортсмена і професійного актора загартовують поразки. Перемоги несуть його вперед, а поразки вчать мислити. Я зіграв безліч ролей, і можу чесно зізнатися, що деякі поразки мені дорожчі за деякі перемоги. Нічого не хотів би міняти в своєму минулому, та й не можу цього зробити.

– На своєму творчому шляху ви зустрічалися з багатьма акторами. Хто з них справив найбільше враження? Хто запам’ятався найяскравіше? Чи пам’ятаєте якісь цікаві випадки зі спільної роботи з ними?

– Це як у тенісі: якщо граєш з майстром, то починаєш грати краще, ніж можеш. До таких майстрів належать Єжи Штур, Єжи Треля, Владислав Ковальський. Але найталановитіші актори зазвичай погані партнери. Вони не контактують з іншими артистами: лише з власним талантом і з неймовірною, перебільшеною любов’ю народу до своєї особи.

– На вашу думку, чи не є акторська професія в психологічному сенсі проявом ексгібіціонізму?

– Звичайно ж, є. Починаючи з фізичної форми, адже тіло актора є нічим іншим, як знаряддям праці. Старіє наше тіло, старіють ролі. Добре, якщо наш внутрішній світ, наш дух старіє нарівні з тілом. Гірше, якщо доводиться грати Серебрякова, коли в грудях ще б’ється серце Астрова. Тут справа не в професії, акторство – це доля. Мені стає смішно, коли деякі актори говорять, ніби перестали бути акторами. Актором не перестаєш бути ніколи, навіть коли вже не можеш грати. Бути актором – це рабство, це доля, це пристрасть, це жереб. Це сумна і прекрасна необхідність.

– Я згадала слова з книги Єжи Штура «Прикидатися всерйоз», де він писав, що, коли зустрічається з іншим актором на сцені або в кадрі, для нього найголовніше – це заглянути йому в очі і повірити в щирість його дій і слів. Коли ви граєте якусь роль, чи вірите в те, що робите? Наприклад, коли граєте Рогожина, чи вірите в те, що Рогожин – це ви, чи ви ним просто прикидаєтеся?

– Радше прикидаюся. Я – актор формальний, я зображаю. Коли працюю над роллю, або над віршем, або над текстом, то переживаю, пропускаю через себе кожне слово, відчуваю емоції, а коли вже граю або декламую – на перший план виходить ремесло. Скажу так: у бурхливому і відвертому прояві емоцій немає естетики. Можливо, я так вважаю тому, що ми, поляки, перебуваємо ніби на міжкордонні культур Сходу і Заходу. Одного разу на виставі «Біси» був присутній відомий радянський режисер. Після вистави він висловив своє захоплення нашою грою і сказав, що нам вдалося об’єднати ці два світи: ми грали без зайвої рефлективності, благородно. Біль вашого серця ви можете демонструвати кардіологу, але не всьому світові.

– Як я зрозуміла, ви любите Достоєвського, знаєте його творчість, хочете її осягнути та досконало вивчити. Якими ще письменниками світової літератури ви цікавитеся? Що читаєте?

– Гарсіа Маркеса, Тадеуша Конвіцького, особливо його чудові «Малий Апокаліпсис» і «Бохинь», Льва Толстого. Я захоплююся російською класичною літературою. Її розмах, її атмосфера мені близькі і зрозумілі, її я читаю з величезним задоволенням. Але тільки не Булгакова.

– Завтра ви будете читати вірші Чеслава Мілоша. Що можете сказати про його творчість?

– Коли ми вперше побачилися, я запитав у нього: «Як мені до Вас звертатися: пане професоре, пане Чеславе чи пане Боже?» Він давно і заслужено визнаний богом польської поезії. Я по-справжньому люблю його вірші. Але не можу сказати, що поезія – це мистецтво, яке захоплює мене.

– У Київ ви також привезли фільм Яцека Блавута «Ще не вечір». Це його перша ігрова робота, і в ній ви зіграли головну роль. Як вам працювалося разом? Важче чи легше грати під керівництвом давнього друга?

– Річ не в дружбі. Тут потрібно поставити питання: важче або легше грати у документаліста. Блавут не йде за актором, його цікавить атмосфера, документальна правдивість кадру. Я не вважаю цей фільм повноцінним ігровим кіно. Ігрове кіно має певні вимоги до фільму, а документаліст завжди у виграші. Фільм Блавута став цінним вже завдяки тому, що режисер зафіксував у своїй стрічці славетних акторів. Деякі з них уже не з нами, а кадри фільму зачаровують і хвилюють. Старість дуже зворушлива, чуттєва і напрочуд фотогенічна. Старість безкарна. Старі актори вже формальні, вони не працюють професійно, але їхні обличчя відображають усе емоційне багатство минулого життя. Це і є основна цінність фільму…

Авторка висловлює подяку Польському Інституту в Києві за допомогу в організації інтерв’ю та надані матеріали.