Григорій Штонь. П’єси. – Кривий Ріг, 2012.

Сучасна українська інтелектуально-філософська драматургія. Яке слово у цьому словосполученні найменш уживане, коли не найбільш несподіване? Сучасна українська драматургія твориться, і доволі інтенсивно, як засвідчують праці дослідниць-ентузіасток (адже – де тільки не доводиться відшукувати тексти! – і надто зрідка на сценах) Олени Бондарєвої, Мар’яни Шаповал, Оксани Когут. Деякі драматурги намагаються (часом – успішно) доростати до філософування, хоча часом збиваються на міфотворчість. Але – щоб отак, від першої репліки до останньої, навіть у ході такої житейської справи, як з’ясування стосунків, – філософські дискусії, – то вже рідкісне явище. І воно сотворене Григорієм Штонем (доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, лауреат Шевченківської премії, літературознавець, прозаїк і поет, а ще цікавий оригінальними «пробами» пензля).

Герої його дев’яти п’єс зі щойно виданої збірки (вона так і названа: «П’єси») – наші сучасники-інтелігенти (на Заході тепер уживають доречніше слово: інтелектуали) – обговорюють-обмислюють найрізноманітніші проблеми (в одній із п’єс – «Біля ватри богів» – у розмову вступає Артеміда, що надає дискусії особливих нюансів). Тут вони і вічні – життя–смерть, свобода–неволя, правда–брехня, добро–зло (трактовані автором по-своєму, яким би то не видавалося неймовірним), і сучасні, доволі несподівані, на перший погляд. Наприклад, час як «породження соціальне», «бути собою – це означає не стати іншим», «…не викладайтеся в гонках за щастям. Його ж не існує…», «Справедливий порядок був і залишається. Найтвердішою основою порядку є совість. Вона донька традиції». І навіть роздуми, як один із них-таки каже, «цивілізаційних дисидентів»: «Ми всі заручники. Терорист, який нас утримує, змагається, можливо, з самим Богом. …Можу назвати – порядок. Або світоустрій… цивілізація…» Іще: «…я ненавиджу індустріальний напрям розвитку. Який нічого не розвиває. Земля напівмертва. А те, що на ній рухається, димить, пнеться уверх і замахується на Космос – це дияволіада. Ніби могутньо жива, а насправді могутньо руйнівна. Я не хочу дожити до ще більшого торжества науки…»

Усе те надзвичайно заінтриговує, попри відсутність зовнішньої інтриги, за цими думками цікаво стежити, з деякими (не наведеними тут) – гаряче сперечатися… І це не примітивне «перенесення» літератури в реальність, а вияв гострої актуальності твору, в самій його суті. Наведене ж – із доволі короткої п’єси з простенькою назвою «Після дощу», але з оригінальним визначенням жанру: «драма замрій». Загалом, Г. Штонь дає назви жанрів навіть цікавіші за назви п’єс – ним створені не за підручником із теорії літератури: «драматична візія», «драматичний кант», «трагікомічний колаж», «мелодрама з ухилом у драму» і навіть «елегія з утечами в усміх», – що навіть краще за назву допомагає нам осягнути чи й інтуїтивно відчути настрій твору, його тональність. (Неллі Корнієнко спостерігає цю тенденцію і у західноєвропейській сучасній драматургії. Але ж Г.Штонь пише п’єси від 1994-го року…). Не мають жанрових означень лише п’єси, самі назви яких містять у собі все. То «Адам і Хева» – авторський філософський варіант біблійного сюжету. І «Його сіятельство Поет…» – тут головним героєм є Тарас Шевченко – живий, розумний, дотепний чоловік, уразливий не лише на чиєсь слово, а й на погляд, у його діалогах із сучасниками, а також із душею своєю, з душею Оксани (якої вже немає на цім світі) й із Самим Господом… У його роздумах, що їх, як і ті діалоги, намислив, уявив собі драматург, серцем відчувши серцевину Шевченкового генія, біль його бунтівної трагічної української душі. (За часів не таких і давніх, історичні персонажі у фільмах та виставах промовляли цитатами зі своїх творів – так було найлегше «передавати» їхні думки).

…Ми й справді є заручниками – тільки вже не цивілізації, а якогось цілеспрямованого (часом видається, що якась темна сила тією цивілізацією керує) звиродніння. Нашу з вами свідомість уперто й послідовно (?!) забамбулюють усілякими низькопробними нікчемними шоу (особливо «трудиться» телебачення), де навіть найшляхетнішу, найдорожчу серцю тему доводять до абсурду, інакше кажучи – до нісенітниці. Якби з’являлися на сцені, а далі й на телеекрані вистави й фільми на основі таких п’єс, як ті, що їх творить Г.Штонь, – то могло би стати гарною протиотрутою, можна сказати: порятунком мозку…