«Будинок із башточкою»

Режисер і cценарист – Єва Нейман

Оператор – Рімвідас Лейпус

У ролях: Д. Кобецькой, К. Голубєва,

А. Філозов, В. Лінецький та ін.

1+1 Продакшн, 2011.

Фільм Єви Нейман «Будинок із башточкою» – екранізація однойменного оповідання Ф. Горенштейна – фільм особливий. Вишукана форма тут не імітує змістовність, а, як і належить, підкреслює її. Традиційна ж схема – маленька людина на тлі великих подій – поєднує камерність із тим високим рівнем узагальненості, що надає змогу сприймати твір як притчу. За словами самої режисерки: «Там насправді не воєнна, а людська тема. А це актуально в будь-які часи»(1).

Отже, тема – «вічна», при цьому сама стрічка у своїй формі зберігає – а радше, підкреслює – «дух часу». Таким є і звукоряд (довоєнні записи), і, головне, візуальний ряд. Стрічка знята у стилістиці «старої світлини», у сепійних тонах, з виваженою композицією кадру: здається, кожен кадрик кіноплівки є викінченим і самодостатнім. Це, втім, не створює враження штучності, «естетства», навпаки: викликає відчуття цінності, краси будь-якого моменту фільмованого світу.

Цим стрічка перегукується із джерелом, однак якщо вона, широко послуговуючись засобами кіновиразності, вражає стилізованістю, то оповідання підкреслено просте за формою. Це «документалістське» фіксування перебігу подій, стисле і водночас уважне до деталі. Либонь, саме ця «документальність» і поєднує літературний твір та екранізацію. І перо, й камера ретельно фіксують те, що бачить око хлопчика: і площу, і стару торговку рибою, і будинок із башточкою… Ці нібито «зайві» деталі – важлива складова фактури фільмового світу. Тут варто згадати про те, що Єва Нейман – також документаліст («Шляхи Господні», «Все по-старому»): «Я родом з документального кіно, й воно – моя найулюбленіша дитина, правдиве джерело ідей»(2).

Як відомо, будь-який фільм говорить про свій час. Стилістика «Будинку з башточкою» – це апеляція водночас до «ретро» і «документальності». А фотографія, що за всієї своєї «документальності» найчастіше є тією чи іншою мірою постановочною, є «портретом доби», і не лише за об’єктом, а й за формою зображення. Отже, попри те, що йдеться про екранізацію твору 1960-х років про події років 1940-х, фільм сприймається як «магічне дзеркало повсякдення». Либонь, у цьому вмінні показати повсякдення, «очуднивши» його, і вбачають подібність до стилю Кіри Муратової. Візьмемо таку «фірмову» рисочку муратівського і нейманівського звукорядів, як повтори. У «Будинку» таким є текст старої торговки рибою та двох знайомих на вокзалі. Діалог останніх – словесне плетиво із фраз: «Як справи?», «Дякую, добре…». В інтерв’ю Нейман пояснювала, що цей образ взято з життя, так розмовляють її знайомі(3). Зрештою, до ритуального обміну фразами зводиться зміст багатьох сучасних розмов.

Знайомим попри все видається і світ, в якому живуть герої стрічки. Значущими і для героя фільму, і для глядача є мотиви людини й суспільства, людини й держави, самотності і залежності одних від інших за всього розмаїття соціальних зв’язків. В інтерв’ю Єва Нейман розповіла: «Для мене тема цього оповідання – це туга за чимось рідним, туга за теплим, і найяскравіше ця туга помітна, коли тебе щось дуже пригнічує. Під час війни такі жорстокі обставини, таке страшне життя, такі всі чужі, дуже чужі люди, і дуже холодно, і так ти в цей час тужиш за рідним, так хочеться додому, так хочеться до мами. Ось це для мене основне»(4).

Тема фільму – «дитина на війні» як варіація схеми «маленька людина на тлі великих подій». Щоправда, війну у фільмі бачимо головним чином на другому плані, лише подекуди вона виривається на передній знаковими образами на кшталт сипного тифу, інвалідів, голоду. На чільне місце виходить образ дитини у кризовий час, час «загибелі світу». Момент загубленості у світі, що руйнується, необхідність «дорослішати» – те, що робить образ Хлопчика близьким глядачеві (і не лише пострадянському). Камера всіляко підкреслює, яким маленьким є Хлопчик (між іншим, імені в нього немає – ні в оповіданні, ні у фільмі, що також посилює узагальненість образу). І водночас поведінка його підкреслено «доросла», як у дитини, що усвідомлює: дбати про неї нікому, вона сама має стати «дорослою»…

Великою є спокуса «прочитати» самотність і беззахисність хлопчика, що втратив матір, як метафору давно збаналізованої, але від того не менш реальної проблеми самотності людини в сучасному суспільстві. Наявний мотив «людина і соціум» і в стрічці. Держава тут дбає про своїх громадян, особливо дітей: і безкоштовна лікарня, і забезпечення проїзду додому для сироти… і відверто «машинний» (точніше, «паперовий») характер цих турбот. По суті, система байдужа до окремої людини, і це зрозуміло: людей багато, та й час неспокійний. Чи можливо приділити кожному достатньо уваги? І хлопчик врешті віддається на милість «добрих людей», причому «людські» стосунки тут стають у супротив до «паперових» (зрештою, запроваджуваних з найліпших міркувань), навіть скасовують їх, здійснюючи свого роду соціальне саморегулювання. Медсестра, попри буркотіння: «Не положено!» – не перешкоджає хворій віддати свій обід синові, а в потязі замість чоловіка, що на нього оформлено супровід, під свою опіку хлопчика беруть інші пасажири. Отже, ми повертаємось до заявленої Євою Нейман «людської теми». Тому, попри драматизм, навіть трагедійність, стрічки, її тональність лишається світлою.

1. Режиссер Ева Нейман — о том, как прятала Одессу в фильме и нашла актера в интернате // http://izvestia.com.ua/ru/

article/38440

2. Кинорежиссер Ева Нейман: «Снимаю исключительно в Одессе» // http:// yug.odessa.ua/index.php/home/arc/2649.html

3. Поверх барьеров с Дмитрием Волчеком // http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24642650.html

4.http://www.svobodanews.ru/content/transcript/24642650.html