Таке видання з’явилося вперше за історію українського театру і кіно.

20 вересня 2012 року на пре­зентації книжки в оформленому художником Ігорем Цикурою приміщенні Культурно-мистецького центру НаУКМА актори Національного театру ім. І. Франка Богдан Бенюк, Наталя Сумська, Олексій Богданович, Ірина Дорошенко, Лариса Руснак, Анатолій Гнатюк разом із директором театру Михайлом Захаревичем та режисером Андрієм Приходьком влаштували справжнє театральне дійство з піснями, уривками з вистав та історіями з театрального й кінематографічного життя. Музиканти театру виконали «Мелодію» Мирослава Скорика на вшанування пам’яті Богдана Ступки. Кореспондент журналу Анастасія Пащенко записала враження учасників від книги та їхні думки про сучасну культурну ситуацію в Україні.

Олексій Богданович. Враховуючи те, наскільки мало таких журналів, як «Кіно-Театр», сьогодні в Україні, ми повинні його цінувати. Тому що в тій жовтій пресі, попсі, яка продається в кіосках, дуже рідко можна знайти щось нормальне, щось пристойне, щось таке, що подає не тільки якусь інформацію, а й приносить душевне заспокоєння. Так багато дешевизни, а вона опускає, як кажуть, «до плінтуса». І вже нам нема куди опускатися далі. А в нашому житті не все так безнадійно (маю на увазі життя творче). Щось є, щось робиться, і маємо надію, що будемо викарабкуватися із ситуації бездуховності, тотальної попси, тотального «абалваніванія»… Тому моє ставлення до цього журналу прекрасне, я хотів би, щоби він існував, нарощував тираж, частіше виходив і щоби в Україні з’являлися такого ґатунку журнали ще і ще. Про нову книгу не можу нічого сказати, в мене її ще немає. Та я переконаний, це буде хороша книга, бо знаю смак пані Лариси і її переживання за те, що відбувається в Україні.

Андрій Приходько: Як на мене, нині це важлива штука. Одна моя половина в Києві, а друга – в Москві, з театром Фоменка, і я помічаю велику різницю: там випускають виставу – і тут же з’являється відгук. Тобто людина, митець перебуває в резонуючому просторі. Тут не вистачає цього. Це – книга про наших акторів. Любити і цінувати своїх митців – людські, мистецькі, професійні перлини – надзвичайно важливо, актуально, поки вони живі. Тобто – любити і цінувати своїх, живих, митців. Це просто злочин, коли кажуть: «Так в Украине же нет артистов!». Незрозуміле поняття – «культурна ситуація». Потенціал – то від Бога, а правила гри нав’язані отими людьми, які поруч з нами. Оці-от «синьо-білі» живуть за своїми правилами і створюють ту культурну ситуацію, яка їм зручна. А де ж наші, яким зручно інше, чому ми весь час у позиції жертви? І тому презентація цієї книги стверджує: щоб не бути жертвами, не опинитися на узбіччі, треба любити своїх, пишатися ними, цінувати їх. Знаєте, як у коханні: він не Аполлон Бельведерський, а вона не Венера Мілоська, але вони кохають. Любов – це найбільший дар Божий. Я дуже радий цій книзі, яка спонукає до любові.

Лариса Руснак: Мені здається, що потихеньку піднімається країна. І оці мовні закони, вони, навпаки, зробили таку справу, що люди почали (всупереч, а хотілося б, щоби це було середовище органічне) більше говорити українською мовою. В тому числі моє покоління, яке виховалося в радянському середовищі і яке в побуті спілкується російською… Уже навіть у магазині в черзі чуєш: «пані»; ти чуєш українську мову, якої стає більше, більше, більше… Це дуже тішить. І дай Боже, щоб таких людей, як Андрій Приходько, було більше, тому що він, буквально, фанатик «українського в Україні», він робить вистави... Гадаю, замість ходити на мітинги, треба просто робити свою справу. Творити навколо себе середовище, і воно буде.

Ірина Дорошенко: Я ще не отримала книгу, але бачу, що вона велика, що вона кольорова і зроблена від душі. І мені дуже хотілося б, щоб усі, і журнал, і видавництво «Задруга», так само раділи, як ми сьогодні. Бо це великий подарунок для українського кіно і для нас, артистів. Кажуть, що люди мистецтва завжди в опозиції до політики… Це тому, що політика – в опозиції до культури. Якби люди, коли один одного бачили, знімали капелюхи (я образно кажу), напевно, звідси починалася б уже культура. І, напевно, критерії – які завжди розмиті, завжди не мають кордонів – складалися б трошки інакше. Треба з добром іти, тому що культура, вона зароджена на добрі. Від зла отримаєш тільки зло, від добра – тільки добро.

Анатолій Гнатюк: Це прекрасно. Я дуже радий, і низький уклін Ларисі Іванівні Брюховецькій, яка зробила цю колосальну роботу. Час швидкоплинний, два рази в ту саму річку не ввійдеш, і ми кудись поспішаємо, біжимо, а вона взяла і зупинила час. Вона написала про наших блискучих, геніальних українських акторів, про кожного невеличку історію, його біографію. І за це їй велика шана.

Наталя Сумська. Я насолоджуватимуся книгою, я не раз буду повертатися, то ж не на один раз читання. Це спогади, це емоції, це почуття, які надихають на кожній сторінці, рядку... Всіх ми знаємо, з кожним є якісь стосунки, епізоди з життя, тому то надовго, ця емоція триватиме. Тож подарунок особливий, ця книга. Сьогодні – справжнє свято акторів українського театру. Культурна ситуація в Україні завжди була буремною. Вона і не буває такою сталою… Може, і добре, бо культура – то дух. Вона міняється, це повітря, це… не можна передати, що це таке. Тому твори мистецтва і спірні, і оцінюють їх залежно від смаку. Але «культура» – те, до чого прагнуть в усі часи.

Михайло Захаревич: Розбудова держави починається з пам’яті про тих, хто творив її історію. Актори, які в цій книзі, є взірцем служіння українській державі, і для мене це дуже важливо, тому що пам’ять, зафіксована в історії, працюватиме на майбутні покоління. А книга якраз виконує цю місію. Це перша книга, яка розпочала, я переконаний, цілий цикл подібних книг. І я щиро вдячний Ларисі Іванівні за те, що вона першою звернула на це увагу, щиро вдячний Києво-Могилянській академії, яка завжди була першою в багатьох добрих починаннях. І не виняток – ця тематика і ця книга.

18 жовтня 2012 року презентація відбулася в Будинку кіно. Це також була зустріч шанувальників акторської майстерності з акторами театру і кіно Ярославом Чорненьким, Олегом Савкіним, Ярославом Гаврилюком, Інною Капінос, Аллою Сергійко, Валерією Чайковською, Віталієм Савчуком, Тарасом Жирком, Тарасом Денисенком, Олегом Прімогеновим. Зустріч подарувала прекрасне виконання поезії Ліни Костенко (Алла Сергійко, Валерія Чайковська), а також спілкування з акторами, які говорили про неувагу влади до українського кіно, про те, що їм доводиться зніматися не в українських фільмах, а в російських серіалах. На презентації виступили кінорежисери Михайло Іллєнко, Аркадій Микульський, почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, доктор філософії Ганна Чміль. Вела вечір Лариса Брюховецька.

Відбулося кілька презентацій на радіо: у передачі «Духовні пристані» (канал «Культура», ведучий Василь Марусик) та в передачі «Добрий день» (перша програма українського радіо, ведуча Галина Бабій). Ось які думки викликала книжка у ведучої Галини Бабій:

Кіно за 10 копійок було не тільки в моєму дитинстві

У дитинстві було кілька засадничих речей, які впливали на формування мого світогляду: музика ( від вінілових платівок до нотних підручників, з якими я ходила до музичної школи), книжки (від бібліотечних до домашніх), польське радіо (за приймач VEF ми конкурували з батьком, який на ньому ж ловив «Свободу», «Бі-Бі-Сі» та інші «ворожі голоси»), й українське кіно. Останнє ввійшло в мою свідомість через журнал «Новини кіноекрану» й «Абонемент школяра», який щороку купувала мені мама на літні канікули: 10 копійок за сеанс! Обличчя багатьох акторів знаю змалечку: Биков, Копержинська, Брондуков, Гринько, Кадочникова, Миколайчук, Недашківська, Стригун, Наум, Степанков, Роговцева…

Може, тому я не переставала цікавитись нашим кіно і вболівати за його долю і в ті часи, коли фільми не знімались, а часопис «Кіно-Театр» друкував інтерв’ю-роздуми акторів і в такий спосіб фіксував їхні ролі-імпровізації, замальовки з власного життя і творчості. Чим не сюжети для кіно? Читаючи журнал, завжди думала: це ж, по суті, – основа української кіноенциклопедії, якщо колись така з’явиться.

І як чудово, що Лариса Брюховецька і її команда зрушили справу з місця і видали книгу «Українські обличчя театру і кіно»!

Найперше – ми ще раз вдивляємося в них і співпереживаємо ті ж емоції, які переживали вони разом зі своїми героями, а, отже, підносимось бодай на хвильку, коли схрещуються наші погляди, до рівня їхнього таланту. Це – щастя!

Далі – ми знову зупиняємо свій погляд на чи не найкращих кадрах з українських кінофільмів і театральних постановок, і вже вкотре розуміємо певні символи, закладені в них режисером, чи незбагненні ракурси, через які на них дивиться оператор, відкриваючи те, що пересічний глядач не помічає.

І, нарешті, читаємо інтерв’ю-сповіді акторів і відкриваємо для себе в них, знаних і сильних, – тендітних і вразливих, впертих і наполегливих, самотніх і заклопотаних побутом…

Коли ми презетнували книгу в ефірі Українського радіо, то записали для програми опитування перехожих на київських вулицях: «Якби ви впорядковували книгу «Українські обличчя театру і кіно», портрети кого б у ній розмістили?» З двох десятків названих імен всі є у книзі Лариси Брюховецької. А це означає, що журнал «Новини кіноекрану» і кіно за 10 копійок були не тільки в моєму дитинстві.

19 листопада 2012 року чергова презентація книжки відбулася в книгарні «Є». У ній взяли участь актори театру і кіно Ірина Мельник, Ярослав Гаврилюк та Олег Драч, кінознавці Сергій Тримбач, Лариса Брюховецька, письменниця Леся Вороніна, театрознавці Юлій Швець (Харків), Ольга Велимчаниця, журналістка Галина Бабій. Модератор – поет, кінорежисер і культуролог Станіслав Чернілевський - вразив присутніх своїми поетичними експромтами, які він виголошував з приводу виступів учасників вечора.