Нещодавно Україна відзначала 120-річчя з дня народження Миколи Куліша (на державному рівні святкування цієї дати підтримано відповідною постановою Верховної Ради). Основним місцем відзначення ювілею стала батьківщина драматурга – Херсонщина. Куліш, нагадаю, наро- дився в Чаплинці, в Херсонській губернії, а його юність пройшла в місті Олешки (яке вже багато років не надто вдало називається Цюрупинськом на честь Івана Цюрупи – наркома продовольства СРСР часів Леніна).

Епіцентром урочистостей у Херсоні став театр ім. Миколи Куліша, директор якого, – неординарний та успішний менеджер Олександр Андрійович Книга, – організував триденну культурну програму. Перший вечір розпочався презентацією нових книжок у театрі-кафе, на яку було запрошено херсонську інтелігенцію. Спочатку представили твори Миколи Куліша, щойно видані в книжковій серії «Літературні скарби Херсонщини». Ця серію підтримує обласна влада; в ній уже вийшли: том фольклору Херсонського краю, авторські книжки, зокрема лауреата Шевченківської премії поета Анатолія Кичинського. До збірки ввійшло п’ять найвідоміших творів Куліша, зокрема «Народний Малахій», «Маклена Ґраса», «Патетична соната».

Мене як головного редактора порталу «ЛітАкцент» запросили, щоб я розповів про книжку Наталі Кузякіної «Траєкторії доль», що вийшла у «Темпорі» 2010 року в серії «Бібліотека ЛітАкценту». Наталя Кузякіна – літературо-знавець і театрознавець, перші праці якої про драматургію з’явилися ще в 50-ті роки (з 1994 року її вже нема серед живих). Головними героями її досліджень були Микола Куліш та Іван Кочерга. До 1973 року Кузякіна мешкала в Україні. Але вже в 60-ті у неї виникли великі проблеми як у дослідника, оскільки її праці розходилися з офіційною точкою зору. Особливо після того, як Кузякіна надрукувала статтю про українську радянську драматургію в «Українському календарі» (Варшава, 1967), де вона виділяла – як перший, найцікавіший план – творчість Миколи Куліша, реабілітованого в хрущовські часи, натомість критикувала Олександра Корнійчука. Корнійчук, звичайно, їй такого пробачити не міг. Армія його прислужників створювала нестерпні умови Наталі Кузякіній. Їй почали висувати ідеологічні звинувачення. Тож вона, зрештою, змушена була переїхати в Ленінград, де почала викладати в Ленінградському інституті театру, музики та кінематографії.

У Росії Кузякіна не перестала бути україністкою, багато працювала над дослідженням драматургії Лесі Українки, в неї є дуже цікава монографія з несподіваною постановкою проблеми «Леся Украинка и Александр Блок», де порівнюється театр Лесі Українки і театр Блока. Крім того, написала кілька книжок про театри Литви й Естонії, вела відповідні курси. Але найбільшою і постійною її любов’ю залишався Микола Куліш. В останні роки життя Кузякіна задумала синтетичну працю про нього в двох томах. Написати встигла лише перший (1988 рік). Рукопис потрапив від сина Наталі Кузякіної до народної артистки України Лариси Кадирової, а з рук Кадирової – до мене. І я постарався, щоб книжка була видана в перекладі українською у «Темпора». Переклав її Сергій Іванюк, викладач НаУКМА.

Оскільки книгу не було дописано, – вона завершується 1928 роком, постановкою «Народного Малахія» у «Березолі» Лесем Курбасом, – я доповнив її тими статтями Наталі Кузякіної, які стосувалися репресованого Куліша. В неї є дослідження малого формату про перебування Куліша під слідством, у тюрмі, на Соловках. Кузякіна познаходила надзвичайно цікаві документи в архівах, які стосуються цього періоду в його біографії.

На херсонську презентацію книг було запрошено ще кількох людей із Києва, безпосередньо причетних до Куліша та до театру загалом: Неллі Корнієнко, Ларису Кадирову, Олексія Безгіна. Того ж вечора показали виставу «Мина Мазайло», яку привезли студенти з театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого.

Наступного дня у театрі відбулися урочистості: офіційна частина, в якій ми з Кадировою і Неллі Корнієнко також брали участь. Приїздив ще з Дніпропетровська режисер Анатолій Канцедайло, який свого часу був режисером театру ім. Миколи Куліша в Херсоні. Мистецькою частиною займалася молода херсонська режисерка Влада Білозоренко. Вона поставила цікаву півгодинну інсталяцію, художньо осмисливши біографію Куліша. Там не було прямолінійності, публіцистики, натомість були цікаві образні вирішення, хореографія. Був хороший зал. Олександр Книга запросив людей з усієї області, причетних до літератури, культури, освіти, в основному інтелігенцію різних рівнів, через те аудиторія була достатньо чутлива до того, що відбувалося на сцені.

Третій день було присвячено поїздкам на батьківщину Куліша в Чаплинку й Олешки. В Олешках збереглася гімназія, де він навчався, будинок, де він мешкав. Там, в Олешках, до нього прийшла любов, – це сталося тоді, коли він під час навчання квартирував у родини на прізвище Невелль, яка мала французьке коріння. Там він познайомився із володаркою гарних русих кіс Антоніною Невелль, яка, зрештою, стала його дружиною. У ті дні часто звучала музика. Антоніна також гарно грала, тож можливо Куліш почув «Патетичну сонату» саме там.

Це все було в далекі 10-ті роки ХХ століття. Одружився Куліш іще перед війною, і звідти його в 1914 році мобілізували на фронт.

На превеликий жаль, у ці ювілейні дні українські театри небагато уваги приділили Миколі Кулішу. Я знаю лише дві вистави, причому обидві – за п’єсою «Мина Мазайло». Одну, студентську, я вже згадував, іншу поставили в Донецьку. Більше не було постановок до цієї дати. Хоча справа тут не тільки в датах, а в інтересі до Куліша загалом. Куліш – дуже цікава постать. На жаль, ми просто не вміємо розкручувати свої імена і творчість там, де вони того варті. Театри не люблять цим перейматися, навіть не знаю чому. Може, в силу недостатньої освіченості й ліні?

Пік інтересу до драматургії Куліша був десь на зламі 1980–90-х, на загальній хвилі цікавості до повернених імен. Куліш був реабілітований ще у хрущовські часи, але не повністю: тоді повернулося лише кілька його п’єс. І коли в кінці 80-х з’явився після 60-річної перерви «Народний Малахій», природно, що він мав популярність. Тоді ж ставилася «Патетична соната» і «Маклена Ґраса». Тепер цікавість до творів Куліша начебто пригасла. Шкода. Адже такі речі, як «Патетична соната», могли би бути цікаво прочитані сьогодні.

Розмовляючи з Владою Білозоренко по завершенні її інсталяції, яка мені видалася дуже цікавою, я запропонував їй прочитали «Патетичну сонату», що, як на мене, є твором номер один у Куліша. Мені здалося, що Влада могла б відчути цю річ, зацікавитися нею. І несподівано вона відповіла: «А я вже якраз над цим і думаю». Тож, можливо, одним з практичних наслідків цих трьох днів стане нова постановка на херсонській сцені. І якщо вона матиме успіх, можна буде сказати, що ці урочистості дали певний імпульс до повернення Куліша в сучасний театральний простір