Осінній плач, осінній спів...

Леся Українка

Талановитий менеджер і художній керівник (таке рідкісне поєднання!), багаторічний директор Марко Матвійович Бровун зробив Донецький український музично-драматичний театр своїм домом, а колектив – родиною. Дбайливий господар, гостинна людина, він умів дорожити дружбою, мав багато друзів, і вони їхали до Донецька на прем’єри вистав, поспішали на гастрольні вистави донеччан у столиці, на ювілей театру. Він легко й невимушено формував позитивну думку не тільки про себе і про рідний театр, а й про Донецький край. І раптово, несподівано увірвалася нитка його життя. Осиротіли його дім, колеги, осиротів Донбас, осиротіли його ближні й дальні друзі.

Марко Матвійович готував 85-річний ювілей театру: програму було складено. І трагічна звістка… Колектив, очолюваний директором Наталією Волковою, донькою Марка Матвійовича, вирішив: не відміняти ювілею, провести його в пам’ять про художнього керівника. В даті ювілей збігся з сороковим днем по його смерті – і кияни їхали на побачення з театром і на вшанування пам’яті Марка Матвійовича. Голова НСТДУ Лесь Танюк у виступі наголосив, що театр має носити ім’я Марка Бровуна. Слово за міською владою, яка, сподіваємось, ухвалить таке рішення.

Ювілейні події відбулися 16 листопада 2012 року в держ- адміністрації, багатьох співробітників театру – а це актори, вокалісти, музиканти, артисти балету, художники, адміністратори – удостоєно нагород. Потім урочистості в театрі, які завершились виставою «Фредерік, або Бульвар злочину». Наступного дня гості поїхали на кладовище, поклали на могилу квіти, вклонилися пам’яті невтомного трудівника. Після цього переглянули денну виставу.

Упродовж двох днів було сказано багато гарних слів у пам’ять Марка Бровуна – народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. А відповіддю стали справи, які він залишив по собі, – ошатне, красиве, функціонально продумане приміщення театру з п’ятьма сценами, з усім необхідним для повноцінної, кваліфікованої роботи. І вистави, які засвідчили високий художній рівень трупи. Відповідь промовиста й переконлива. Місто пишається театром, гості втішені майстерністю, сповнені естетичних вражень…

Лицедій і маг

«Фредерік, або Бульвар злочину» за комедією Еріка-Емманюеля Шмітта у постановці Олексія Кравчука та Євгена Курмана – вистава іскриста, багата нюансами. Вона про театр, про його магію і лицедіїв, які кладуть своє життя, віддано служачи йому. Якщо точніше, то про французький театр, який надихнув Марселя Карне на фільм «Діти райка». У віддаленіших часах – і французького енциклопедиста, просвітителя Дені Дідро на трактат «Парадокс про актора», а художника Жана Антуана Ватто – на зображення театральних сцен, акторів. Як зазначають історики живопису, в картинах Ватто неважко відчути ностальгію і глибоку меланхолію, які забарвлюють навіть ті сцени, які можуть здатися святковими і веселими. Ця характеристика відповідає прем’єрній виставі донеччан. У ній зійшлися галантність і душевна щирість жерців театральної музи. Шмітт присвятив свою комедію лицедієві, показуючи Фредеріка Леметра як актора, громадянина, товариша, закоханого. Саме так: ідеалізуючи і створюючи довкола нього ореол невідпорності. Віриш, що саме такий харизматичний актор здатний зачаровувати публіку (і серед тої публіки є прекрасна юна особа, яку він назвав «лебединою шийкою»), здатний зачаклувати навіть жандармів, які повірять, що бунтаря, якого вони переслідують, у театрі немає.

У сценічному портреті актора перетинається кілька тем – талант і його шанувальники, талант і бездарність (одна з комічних ліній пов’язана з автором-графоманом, нестравний опус якого театр мусить ставити через втручання цензури), талант і влада (конфлікт між театром та чиновником високого рангу, який виявиться батьком красуні) і нарешті тема кохання і почуття обов’язку перед сценою. Фредеріка публіка обожнює, жінки його люблять, але ота «лебедина шийка» несподівано і повноправно увійде в його життя, змушуючи підкоритися її коханню. Тут слід усвідомити, яка прірва розділяла французьку знать і французький театр. А отже – красуню, міністрову доньку, тобто особу з найвищих щаблів суспільної ієрархії, і нехай дуже талановитого, та все ж просто актора Фредеріка Леметра. Любов Фредеріка і красуні взаємна, вона руйнує станові бар’єри, викликаючи подив і захоплення. Хоча нам, нинішнім, що в силу історичних обставин втратили (власне, ним і не володіли) смак до аристократизму, важко усвідомити прірву, яка розділяла закоханих. Для сучасного театру більше важить сам вияв почуття, бо його, стільки разів зображеного на сцені й на екрані, важко передати небанально. Звісно, залежить це від режисера й акторів. Зважаючи на те, що в п’єсі акцентується справжність, актори змогли передати не награний, а істинний трепет почуттів.

Андрій Романій, що грає Фредеріка, впродовж своєї кар’єри, від Голохвостого починаючи, неодноразово підтверджував свій комедійний хист. Йому не бракує природного гумору, який нині, до речі, дефіцитний серед тотальності масок, що не перестають ублажати глядачів безглуздим сміхом. Романій уміє лицедіяти – це в першій дії. Але в другій, коли відбувається зустріч його, старого і самотнього, з незабутньою коханою через багато років – мала бути точність і переконливість. Й актор не схибив, впевнено пройшов спокуси полегшеної розв’язки. Його герой, свідомо відмовившись від коханої заради її щастя, ніби не шкодує за втратою, хоча, ясна річ, втрачене кохання нічим не замінити. Його персонаж розчулив глядачів. Але не засмутив, тому що це герой, гідний наслідування: рятував театр, підтримував співвітчизників у тяжкі часи. Він виконав своє життєве призначення.

Образ Фредеріка – це образ неминучої самотності. Звідси – іронічна відчуженість і присмак гіркоти. У виставі, як і в згаданих картинах Ватто, панує роздвоєння реальності – є відчуття непроминущого і випадкового.

Точність історичної доби передано в костюмах Андрія Романченка і Олексія Кравчука. Кожен з акторів (Валентина Гаркуша, Вікторія Куренець, Андрій Бориславський, Володимир Биковський, Микола Гусейнов, Максим Жданович, Володимир Веснін, В’ячеслав Хохлов, Олексій Дибін, Андрій Єршов) – індивідуальність, а всі вони – злагоджений ансамбль. Можливо, не зовсім доречні вставні номери співаного джазу, але, очевидно, це данина мюзиклам, захоплення якими переживає театр, свою музичну сутність виражаючи саме в цьому жанрі.

Там, за межею життя

Виставу «…і перетворились в білих журавлів» за твором Олександра Селіна поставив Василь Маслій, який спробував себе в ролі режисера – і цей дебют виявився успішним. Вистава є інсценізацією прозового твору. Твору філософського і глибокого. Вибудуваний на точній, конкретній реалістичній дії, він належить до жанру притчі і стосується речей трансцендентних.

Визначення «притча» вимагає розкриття й конкретизації, адже жанр відзначається тяжінням до глибинної «премудрості» релігійного чи моралістичного порядку. Притча має багато модифікацій і є універсальним явищем світової фольклорної і літературної творчості.

А йдеться у виставі про війну, конкретніше – про Другу світову. Про трьох убитих воїнів – двох радянських і одного гітлерівця (Іван Безсмолий, Максим Жданович і Костянтин Банніков). Автор змальовує секунди після їхньої загибелі, розгортаючи їх у незвичне конкретно-побутове й містично-символічне дійство. Опинившись у потойбіччі, вони спілкуються, немов живі, але разом з тим свідомі власної смерті. Актори показують відмінність їхніх характерів і національностей – башкира Рената, росіянина Альоші й німця Зігфріда. А оскільки їм випав шанс дуже короткого «свідомого» буття (Альоша згадує розповідь старого учителя про те, що, опинившись у засвітах, свідомість молодої людини, що раптово гине, за інерцією ще працює, але час, коли це триває, згортається і неймовірно стискається). Для того, щоб візуалізувати думки персонажів, постановник задіює віртуальне зображення (проектує зі стелі на підлогу картини їхнього дитинства, юності). Ще не охоловши, всі троє хочуть реконструювати події бою, в якому загинули: Ренат воював усього 20 секунд, – він був зблизька розстріляний Зігфрідом, Зігфрід – 35 секунд, загинувши від вибуху гранати, Альоша – стільки ж, скошений автоматною чергою, він встиг зірвати чеку гранати. Той бій вони відтворюють посекундно (мовчазна молода жінка приносить їм обмундирування, зброю, усе, що вони називають).

Актори розігрують це напружене дійство в безпосередній близькості до глядачів. Ідеться про два моторошних поняття – війну і потойбіччя. Їхнє зіткнення викрешує неабияку напругу. І хоча масштаб вистави з трьома персонажами є камерним, своїм посланням апелює вона до речей масштабних, адже війна викошує тисячі, навіть мільйони людей, переважно молодих. Упавши на землю, вони вже ніколи не підведуться. Вистава викликає в уяві глядача обличчя невблаганної смерті. Її творці стверджують: ніякими мотиваціями не виправдати війну, що вкорочує віку молодим людям, яким би жити і тішитися життям.

Тож з цього випливає головне послання і сенс притчі: потойбіччя, показане у виставі, кидає потужне світло на наше земне життя, нагадуючи про те, що треба дорожити кожною миттю відпущеного нам. І що тим більше не можна витрачати його на безумство ненависті, на пекло війни.

Зрозуміло, обидві вистави актори грали з особливим почуттям. Це був осінній смуток, який там, за межею, мав відчути Марко Матвійович Бровун.

Донецьк-Київ