«Віяло леді Віндермір»

(П’єса про добропорядну жінку на 4 дії)

За п’єсою Оскара Вайльда

Режисер-постановник Федір Стригун

Художник-постановник Людмила Боярська

Балетмейстер Олена Балаян

Національний академічний український драматичний театр ім. Марії Заньковецької

Прем’єра: 1 грудня 2012 року

У п’єсі «Віяло леді Віндермір» Оскара Вайльда ключовим є запитання: чи можна ділити людей на добрих і поганих, а чи в кожному є обидва начала? Драматург відповідає: так, людина – надто складна істота, щоб давати їй однозначну оцінку. В його п’єсі жінка зі скандальною репутацією виявляє найблагородніші риси, а добропорядне, зразкове подружжя рятує свій затишок і спокій через брехню і таємниці.

У виставі Федора Стригуна запитання те саме, а відповідь інша. Фінал переконує, що добро і відвага бути жертовним є у кожного: навіть якщо життя зведе людину на манівці, її найкращі риси переважать і скерують на правильний шлях.

Маргарет і Артур Віндерміри вже два роки живуть у щасливому шлюбі, але поява в Лондоні загадкової місіс Ерлін усе руйнує. Її підозрюють у близьких стосунках з Артуром, тому Маргарет, щоб не прикривати чоловікові гріхи, наважується втекти з лордом Дарлінгтоном, який її кохає. Але насправді місіс Ерлін – мати Маргарет, яка колись покинула сім’ю і яку донька вважала мертвою. Цю таємницю приховує й Артур, щоб уберегти родину від скандалу. Коли Маргарет втече, мати переконає її повернутись заради маленького сина, але правди про своє походження доньці не відкриє.

Режисер змінив і жанр (з драми на мелодраму), скоротив текст п’єси, до останньої сцени приховавши від глядачів правду про походження місіс Ерлін. Так він вніс у дію інтригу, зосередив увагу на перипетіях, зробив фінал позитивним.

Помешкання багатих аристократів у виставі відтворює розкішна декорація Людмили Боярської. Вітальня Віндермірів насичена позолотою, квітковим візерунком і штучними квітами. Все тут свідчить про достаток і високе становище господарів, та мало що про Англію XIX століття. Значна частина елементів декорації не працює: не обігрується, не має символічного навантаження і занадто привертає увагу глядача. Яскраві кольори деяких костюмів (перші сукні герцогині Бервік і місіс Ерлін) виглядають негармонійно в загальній картині сцени, проте підкреслюють основні риси характеру героїв. Для холостяцької квартири лорда Дарлінгтона задіяно лише перший план сцени і просценіум. Декорації, вирішені в холодних сіро-синьо-зелених тонах, та крісло посередині передають атмосферу помешкання самотнього чоловіка.

У виставі два акторських склади, і кожен з них творить іншу виставу. Актриса Наталя Боймук у ролі Маргарет вибудовує образ упевненої у своїх поглядах жінки, суворої пуританки, яка звикла ділити людей на добрих і поганих. Актриса тонко грається підтекстами, закладеними у п’єсі, жестами й інтонаціями демонструє прихований за маскою ввічливості зміст. Монологи героїні режисер доповнив фрагментами музичного лейтмотиву. Однак розвинути послідовний і напружений монолог актрисі не вдається, адже після кожного речення її перериває музика і примушує замислено кружляти сценою. Тож монологи вийшли затягнуті. Лейтмотив вистави – мелодія вальсу, який передає атмосферу світського життя. З Маргарет сперечається лорд Дарлінгтон (Юрій Волинський), стверджуючи, що людей не варто оцінювати однозначно. Його самого вважають занадто зіпсованим, насправді ж він лише грає роль гульвіси, залишаючись порядним чоловіком. Актор зберігає двоїстість персонажа, який при зустрічі з різними людьми підбирає собі відповідну маску. Їхню суперечку вирішує (на користь Дарлінгтона) брехня Артура. Актор Олександр Норчук виправдовує свого персонажа. У його виконанні лорд Віндермір – поважний, привабливий чоловік із сильним голосом. Може бути грізним і ніжним, владним і турботливим, але загалом – позитивний. Веремію в його житті спровокувала поява місіс Ерлін (Альбіна Сотникова) – розкішна, спокуслива жінка, при першій зустрічі з донькою – стримана і холодна. Коли переконує Маргарет повернутися додому заради сина, вдало дозує емоції, а її монолог щирий і водночас розсудливий.

Середовище вершків суспільства – це другопланові герої – гості Віндермірів, серед них подружжя Бервіків. Герцогиня Бервік – світська леді з бездоганною репутацією та не надто «чистим» минулим, безжальна пліткарка, яка великодушно повідомляє Маргарет про чоловікову зраду. Таїсія Литвиненко виразно, але ненав’язливо підкреслила характерність персонажа: її герцогиня без зайвих зусиль підкорює чоловіка й доньку своїй волі. Вони реагують на її півжести і півтони голосу. Все це органічно, життєво й виправдано: так уже ведеться в сім’ї Бервіків. Герцог Бервік (Януш Юхницький) – персонаж, якого увів режисер, – типовий представник лондонських вершків старшого віку: в молодості бігав за кожною спідницею, хоча дружини не покинув, а тепер цілком слухняний, «ручний». Бервік вносить ненав’язливий гумор у напружені сцени. Актор знайшов точні й ощадливі, але виразні жести, показуючи бувалого кавалера.

Андрій Сніцарчук і Юрій Хвостенко в ролях другого плану створили повнокровні образи, виділивши в них індивідуальні риси. А. Сніцарчук вибудовує образ нетямковитого раба жіночої краси, полоненого привабливістю і розумом місіс Ерлін, творить промовистий пластичний малюнок ролі – його Оґастус рухається сковано, несміливо, міміка гіперболізовано нервова. Містера Сесіля – друга лорда Віндерміра – Юрій Хвостенко подав як образ манірного егоїста з жіночими манерами.

У другому складі Наталя Поліщук-Московець зображує Маргарет наївною, щирою і юною жінкою, безтурботною «щебетушечкою» у домі чоловіка. Героїня виглядає простодушною і безхарактерною, її пуританські переконання звучать м’яко і по-дитячому. Дарлінгтон (Назар Московець) – благородний чоловік, готовий знехтувати думкою оточення заради жінки, яку кохає. Така однозначність спростила персонаж. Артур Віндермір (Андрій Войтюк) – м’який, йому бракує характеру, твердості й рішучості. Місіс Ерлін (Анна Матійченко) вразлива та емоційна. У розмовах з донькою її голос тремтить, жести передають надмір почуттів. Бервіки – Валентина Щербань та Ігор Гаврилів. Герцогиня ще на етапі дресирування: щоб чоловік виконував накази, кричить йому «Місце!», метушиться, розмахує полами плаща, кружляє й зчиняє довкола себе багато галасу.

Обидва акторські склади володіють увагою глядача: тримають темпоритм вистави, дія розвивається динамічно. Але режисер не розкрив багаторівневий, майстерно занурений у підтексти зміст п’єси. Драма Оскара Вайльда потребує концептуального вирішення, інакше перетворюється на легку салонну п’єсу. В постановці Федора Стригуна від гостроти Вайльда залишилося мало. Позитивний фінал, як уже мовилося, виправдав усіх персонажів. Виставі забракло чіткого формулювання не зовнішнього (між персонажами), а ідейного конфлікту, між різними значеннями моралі та пристойності. В діалозі Маргарет і лорда Дарлінгтона озвучено проблеми та ідеї, навколо яких і розгортаються події. Але сцена проходить рівно, не акцетовано. Діалог звучить як світська бесіда за столиком.

Кожен актор творить образ, керуючись власним баченням персонажа, а режисер обмежився зміною тексту і побудовою мізансцен, тому головні герої позбавлені чіткого надзавдання. В акторських роботах Альбіни Сотникової, Таїсії Литвиненко, Януша Юхницького, Юрія Хвостенка, Андрія Сніцарчука виразні пластичний малюнок ролі, мовна характеристика.

У виставі наголошено на зовнішніх обставинах, глядача приваблює заплутаний, насичений інтригами сюжет і зворушливий фінал. Внутрішній світ героїв, їхня залежність від суспільної думки відійшли на другий план, поступившись запитаннями: «Чи застукають Маргарет на втечі?», «Чи розкриє Місіс Ерлін правду доньці?» тощо... А прийом «happy end» у фіналі також є поступкою вподобанням масового глядача.