Ви­ру­ша­ю­чи на ви­с­та­ву, в якій гра­ють самі діти, я не зна­ла, що по­ба­чу – справжній те­атр, про­фесійну по­ста­нов­ку чи, на­впа­ки, все бу­де примітив­но, як у шкільно­му драм­гурт­ку. При­ваб­лю­ва­ла те­ма – тра­гедія єврейсь­ких дітей у Польщі в час її оку­пації гітлерівця­ми, си­ла ду­ху ви­хо­ва­те­ля, те­пер уже відо­мо­го в усь­о­му світі Яну­ша Кор­ча­ка.

Ви­с­та­ва на­зи­ва­ла­ся «Зе­ле­ний пра­пор надії». Тро­хи на­сто­ро­жу­ва­ло те, що вель­ми склад­ну й трагічну те­му ма­ють зігра­ти діти, юні ак­то­ри те­а­т­ру «Ти­мур», які, на ща­с­тя, не зна­ють жахів війни. Отож я йшла в те­атр для дітей, а зіткну­ла­ся з те­а­т­раль­ним ди­вом.

Те­атр «Ти­мур» пра­цює в не­лег­ких умо­вах клуб­ної сце­ни, се­ред дітей-ак­торів є й інваліди. Та всі ро­зуміють важ­ливість то­го, що роб­лять. …Ось на сце­ну ви­хо­дить ав­тор і керівник те­а­т­ру і роз­повідає історію дітей, ви­хо­ва­них Яну­шем Кор­ча­ком, і про йо­го за­ги­бель ра­зом з ни­ми в га­зовій ка­мері. Кор­чак не по­ки­нув своїх ви­хо­ванців і в ка­ме­ру пішов до­б­ровільно. Фа­ши­с­ти не ви­ма­га­ли йо­го за­ги­белі: він не єврей, а по­ляк, тож не був вне­се­ний до спи­с­ку смерт­ників. Смерт­ни­ка­ми бу­ли діти, йо­го ви­хо­ванці.

На сцені все умов­но. Прав­да в то­му, як гра­ють юні ак­то­ри, прав­да – в силі емоцій, по­чуттів (це сто­сується і ви­ко­нав­ця ролі Корчака А.Желякова). Учасники не грають, вони жи- ­вуть, радіють, пу­с­ту­ють. Зі сце­ни в зал ллється не­зви­чай­не ду­хов­не світло. Во­но хви­лює так, як хви­лює лю­ди­ну ніжна зе­лень вес­ни, си­ня­ва не­ба, ди­тя­ча без­по­се­редність. Діти щас­ливі. З ни­ми їхній учи­тель, їхня опо­ра і віра. Він уміє за­охо­ти­ти, а як­що потрібно, то й по­ка­ра­ти. Але ро­бить це з лю­бов’ю, не при­ни­жу­ю­чи, не крив­дя­чи ви­хо­ванців. Во­ни зна­ють, що будь-яка йо­го по­ра­да, будь-яка фор­ма спілку­ван­ня з ни­ми – справжня, інак­ше бу­ти не мо­же. Він ви­хо­вує лю­бов’ю, ствер­д­жу­ю­чи її як ви­щу мо­раль­ну си­лу.

Він надійний, цей учи­тель. Діти ще не усвідо­млю­ють, що за стіна­ми їхньої шко­ли тво­рить­ся все­ленсь­ке зло – «валь­пургієва ніч» фа­шиз­му. Але це до­б­ре відчу­ває Кор­чак. Він віддав дітям своє сер­це, роз­ви­нув їх ро­зум, він хотів, щоб во­ни ви­рос­ли че­сни­ми і до­б­ри­ми, щоб бу­ли щиріши­ми у вчин­ках і сло­вах. На сцені 30 дітей різного віку, але всі во­ни – од­не ціле. У їхніх ду­шах за­па­ле­но не­згас­не світло лю­дя­ності, яке без­жаль­но і гру­бо бу­де роз­топ­та­не ту­пим чо­бо­том фа­шиз­му. По­ча­ток ви­с­та­ви – і гля­дач відра­зу стає її учас­ни­ком, пе­рей­няв­шись її рит­мом, її ди­намікою – то сповільне­ною, то ге­роїчно-ек­с­пре­сив­ною, але нескінчен­но три­вож­ною, особ­ли­во, ко­ли зву­чить пісня про зе­ле­ний пра­пор надії. Світло на­пли­ває на об­лич­чя учас­ників, то чітко висвітлю­ю­чи їх, то зли­ва­ю­чи в єди­не ціле. Трагізм подій по­стає че­рез без­тур­ботність дітей, він стає де­далі відчутнішим. Трагічне зву­чан­ня на­би­рає си­ли, ви­с­та­ва змінюється. Пла­с­тич­ний ма­лю­нок її чіткий, відчут­тя фор­ми без­до­ган­не. Ру­хи, спів, сло­во – все зли­вається воєди­но, ство­рю­ю­чи ма­лю­нок мізан­сце­ни. Відда­ча ак­торів цілко­ви­та. Ви­хо­ванці Кор­ча­ка не віда­ють, ку­ди йдуть. З ни­ми їхній учи­тель, і це надійно. Вра­жа­ють по­гля­ди дітей, рух ди­тя­чих фігу­рок на сцені. Ви­с­та­ва склад­на, ви­ма­гає аб­со­лют­но­го слу­ху та пси­хо­логічної прав­ди, склад­них емо­цій. Але за­вдя­ки керівни­кові Ва­си­лю Євге­но­ви­чу Сідіну юні ак­то­ри до­ся­га­ють ме­ти. В. Сідін – над­зви­чай­но та­ла­но­ви­та лю­ди­на, що во­лодіє та­кож неабияки­ми ор­ганіза­торсь­ки­ми здібно­с­тя­ми. Ви­пу­ск­ник Харківсько­го те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту, він ство­рив те­атр «Ти­мур», аналога яко­му в на­шо­му місті не­має. Хтось із йо­го ви­хо­ванців ста­не ак­то­ром, хтось обе­ре іншу про­фесію, але ніко­ли во­ни не роз­губ­лять те, що ­дає їм на­став­ник – гар­монійне сприй­нят­тя жит­тя, кра­си, смак до дра­ма­тургії, ви­со­ку ду­ховність. В. Сідін у ро­боті спи­рається на дум­ку А. Че­хо­ва: «У лю­дині по­вин­но бу­ти все пре­крас­не: і об­лич­чя, і одяг, і ду­ша, і дум­ки».

Те­атр В. Сідіна фор­мує осо­бистість. Цей те­атр зму­сив за­мис­ли­ти­ся те­а­т­роз­навців і кри­тиків: що та­ке сьо­годні ТЮГ? Яким йо­му бу­ти? І чи потрібний він у на­ших умо­вах? У на­шу до­бу діти до­росліша­ють швид­ко. До їхніх по­слуг те­ле­ба­чен­ня, різно­го ро­ду (не завжди ви­со­ка) літе­ра­ту­ра, дис­ко­те­ки, низь­ко­проб­на ес­т­ра­да. Во­ни фор­му­ють сма­ки. Змінив­ся і ритм са­мо­го жит­тя. Во­но на­бу­ло ма­ло не швид­кості зву­ку. Ритм те­а­т­ру не настільки швид­коп­лин­ний. Він ви­ма­гає від лю­ди­ни роз­думів, не про­сто емоційно­го без­дум­но­го кон­так­ту, а співпе­ре­жи­ван­ня. Ре­жи­се­ри іноді пе­ребільше­но пле­ка­ють фор­му, на­ма­га­ю­чись зро­би­ти її яко­мо­га ви­до­вищнішою. І ста­ло нуд­но в те­атрі, де за­бу­ли сло­ва свя­то­го Іоан­на Зла­то­ус­та: «Тільки дух ство­рює фор­му». Не­га­тив­но по­зна­чається на те­атрі, в то­му числі на ТЮГах, ур­банізація.

Інший ТЮГ, справжній, відповідаль­ний і відповідний на­шо­му ча­сові, і ство­рив В. Сідін. Те­атр відіграє гли­бо­ко ви­хов­ну роль, бо ре­пер­ту­а­ром, ре­жи­серсь­ким вирішен­ням, емоційною енергією пов’яза­ний з гля­да­чем. У те­а­т­рах для дітей і підлітків по­винні гра­ти діти, а не до­рослі. Ди­тячі те­а­т­ри не по­винні уни­ка­ти і каз­ко­вої фан­та­с­ти­ки, і тра­гічних жанрів, але, як по­ка­за­ла ви­с­та­ва «Зе­ле­ний пра­пор надії», діти здатні до­не­с­ти до гля­да­ча всі ці фор­ми силь­но, схви­ль­о­ва­но і без­по­се­ред­ньо. При цьо­му най­важ­ливішим прин­ци­пом ви­хо­ван­ня має ста­ти мо­раль­на ос­но­ва і гли­бо­ка віра в до­б­ро. Це і куль­ти­вує В. Сідін у те­атрі, до яко­го тяг­нуть­ся підлітки. І не тільки.

На за­вер­шен­ня: у Хар­кові є ди­тя­ча лікар­ня для он­ко­логічно хво­рих. Там ле­жав хлоп­чик з Чечні, він по­мер. Але йо­го ма­ти приїжджає до Хар­ко­ва на іншу не менш силь­ну ви­с­та­ву про хво­рих дітей «Будь ла­с­ка, жи­ви!». Во­на по­яс­нює це так: «Я приїжджаю на по­ба­чен­ня зі своїм си­ном. Я зу­стріча­ю­ся з ним на вашій ви­с­таві».

Харків