«Опіскін. Фома!» за повістю Федора Достоєвського «Село Степанчикове і його мешканці». Ексцентрична комедія

Режисер Олексій Лісовець

Художник Олег Луньов

Київський театр драми і комедії на лівому березі

Прем’єра 30 листопада 2012 року

Напередодні прем’єри Олексій Лісовець в інтерв’ю газеті «День» зазначив: «…людина, яка вибирає етичну парадигму для себе, – ось що я люблю з’ясовувати, це для мене є основою того, чим я займався і займатимусь завжди. У Достоєвського усе – про це».

Центральне місце в декораціях вистави посідає чудернацький будинок. Безглузда, наче двоповерхова конструкція, ані першого поверху, ані входу немає. Легкий білий ослінчик причеплено під вікном, але на нього не сісти – високо. А замість даху – дерева ростуть, травичка… Єдине вікно розташоване на другому рівні. За вікном – цегляна кладка, тож світло з подвір’я до мешканців будинку ніколи не потрапляє. Дурні безпросвітні – ось хто мешкає в цьому домі. Куліси, декорації – у заспокійливих пастельно-зелених тонах, що гармоніюють з характером головного героя, якого Достоєвський визначив «натурою, рішуче усім задоволеною, яка до всього звикла».

Надзвичайного добряка Єгора Ілліча Ростаньова грає Анатолій Ященко. Високий, щиро усміхнений. Але посмішка нерадісна. Винуватою і невпевненою здається його постать. Богатирський зріст, міцна статура стають непомітними, адже артист постійно схиляє голову. Ніби над ним щось тяжіє.

Обставини? Так, але є той, хто їх створює. «Опіскін. Фома!» – режисер викликає його на сцену самою назвою вистави. Той з’являється останнім з персонажів. І одразу привертає увагу всіх учасників дійства. Фома (Лев Сомов) – невисокий, округлий, з поважним виразом обличчя. Коли говорить, змінює інтонації: ображено, сльозливо, напутньо, схвильовано, зневажливо. Але не розлючено, без затятості. І своєю манерою мови, впевненою статурою налаштовує аудиторію «маміньок», «тітоньок» «мосьок» і «нахлібників» на вірнопіддане, захоплене поклоніння. Він – маніпулятор. А по суті – побутове, безцільне і беззмістовне зло. Фома – антагоніст полковника Ростаньова, тому цілком закономірне їхнє існування в одному домі. Сила дії завжди дорівнює силі протидії.

На початку вистави Ростаньов по черзі знайомить нас із мешканцями свого маєтку. Начебто оголошує чималенький список дійових осіб. Вони з’являються на сцені кожен зі своїм стільчиком, мовчазні, але моторні, готові зайняти місце будь-де, звідки зручніше буде спостерігати. Підкреслено умовні і театральні, всі ці особи виявляються не дійовими, а бездіяльними. Костюми і грим – лише обкладинки порожніх і безпорадних людей. Спостерігачі за плином власного життя, вони миттєво встановлюють стільчики навколо Фоми Фомича.

Сюжет і ритм вистави рухаються по колу. Повторювана мелодія з вигуків і стогонів відокремлює і водночас поєднує фрагменти дійства. В цьому невпинному кружлянні Фома, безперечно, – центральна постать. Він скеровує думки і вчинки мешканців спокійно-радісного села Степанчикового. Без Фоми вони себе вже не уявляють. І він це знає. Тому спроба Ростаньова вигнати Фому, навіть резонерськи підсилена племінником Сергієм (Андрій Ісаєнко), зазнає поразки. Вони всі: і Ростаньов, і його кохана Настінька (Наталя Озирська), і її освічений батько (Володимир Задніпровський), і мамінька-генеральша (Неоніла Білецька), і решта, – визнають право Фоми керувати їхніми долями. Адже нічого кращого для себе вигадати не можуть. А Фома – ось він! І розважає, і спонукає, і виховує. Маміньку, генеральшу Крохоткіну, спрямовує засуджувати найменші помилки її сина Ростаньова, а коли таких немає, то розігрує цілі фарси, щоб їх вигадати. Старого камердинера Гаврила навчає французької, хоча сам доладно не вміє нею розмовляти. Дворовому хлопчині Фалалаю забороняє бачити непристойний, за його твердженням, сон про білого бичка… Фома завжди знаходить і викриває недоліки того, проти кого всі можуть об’єднатися. Знецінюючи чесноти Ростаньова, він дає змогу жалюгідним і нікчемним людям (і насамперед собі), почуватися кращими від того, хто їх утримує. Фома стверджується у маєтку, здобуває авторитет всезнайка.

Врешті, полковник Ростаньов обурюється, намагається вирватися з-під божевільного гніту. Фома артистично надає ситуації звичних обертів. Він примушує бунтівника величати себе «Ваше превосходительство», перетворює господаря на нікчему і свого підлеглого. Оскільки найстрашніше для Ростаньова – когось образити, він болісно страждає від найменшого конфлікту. Через бажання облаштувати все тихо і зручно для всіх, він не здатен зайняти принципову позицію. Чесний і працьовитий Ростаньов у власному помешканні стає залежним від волі недоучки, афериста і скандаліста Опіскіна.

У другому акті всі вбрані, як у лікарні, у смугасті піжами, халати, штани. У квітчастій, яскравій сукні залишилася божевільна багата наречена Тетяна Іванівна (Тетяна Круліковська). Вона одна, вільна і радісна, не звертає уваги ні на кого, мріючи про пристрасті і кохання. Бігає по сцені, підстрибуючи разом зі своїм білим, легким метеликом…

Передостанній розділ повісті Достоєвського має назву «Фома творить загальне щастя». В завершальній сцені вистави Олексія Лісовця Фома «дозволяє», зрештою, Ростаньову одружитися з Настенькою. Всі щасливі і задоволені, безмежно вдячні Опіскіну, готові догоджати йому тепер і завжди. Неперевершений Фома знову розставив все на свої місця. Він сам – у центрі, а замкнене коло продовжує обертатися…

Постановка Олексія Лісовця вирізняється літературною точністю, цілісністю, переконливістю образів. Відповідно до заявленого жанру події довгий час виглядають непередбачуваними і несподіваними. А коли все стає очевидним, вистава змушує замислитись і відшукати Фому в реальності, можливо, і в собі самому.

Вартість авторитетів буває різна. Їх не можна недооцінювати, але й переоцінити – небезпечно. Відсутність критичності загрожує залежністю. Добре, якщо від обставин. А якщо від того, хто їх створює? Фома Опіскін – вічний, він завжди там, де не вміють визначати свою долю самостійно, не здатні приймати вольових рішень. У суспільстві таких Фом Фомичів хоч греблю гати. Досить пригадати історію чи політику. А найліпше, погодьтесь, зустрічати Фому тільки в театрі, й не приведи Боже, щоб він проник у наше життя.