Ірина Правило – кінорежисер. 2011-го закінчила КНУТКТ ім. І. Карпенка-Карого (майстерня В. Вітра). Член НСКУ. Поставила короткометражні фільми: «Годинничок» (2005), д/ф «Пані Марися» (2006) і «Мистецтво поза часом» (2007), «Сонет 132» (2010), «Кров» (2010). Нагороди: Ґран-прі МКФ православного кіно в Батумі «St. Andrew cross» (2011); спеціальний диплом «За виразну кінематографічну мову» 41 МКФ «Молодість» (2011). Учасник 63 МКФ короткометражних фільмів в Монтекатіні (Італія). Нагорода майстерні В. Вітра – Медаль Президента Республіки Італія Джорджо Наполітано за внесок у розвиток кіномистецтва (2012). 2012 – друга частина проекту «Моє дитинство» – «Мужицький ангел. Різдвяна історія», за мотивами оповідання Степана Васильченка «Мужицький ангел»

– Коли у вас виникла ідея проекту?

– Десь на початку створення «Крові». Коли я зверталася до людей, які нам так чи інакше допомагали, то розповідала про головного героя, в чому його його надія, його страждання, його роздвоєння. І побачила: як в українцях, так і в грузинах тема дитинства відкриває щось: вони, ототожнюючи себе з героєм, ніби стають дітьми. Тоді я сказала собі: «Щирість та безпосередність дитинства – це ніби ключик, який “відчиняє” навіть закам’янілі серця людей». І подумала: «От буде грузинська історія. А як би створити ще й українську!» Тим паче я вже знала оповідання «Мужицький ангел»: прочитала його, коли готувала «Московського ґедзя». Потім якось органічно з’явилась ідея того, що в Грузії й Україні у чомусь схожі долі, народи дружать. Але ми дуже пов’язані з усім світом, і тема актуальна в будь-якій іншій країні. Тож виникла ідея європейської історії, я починаю пошуки з боку невидимої «ниточки», щоб герой приєднався органічно, щоб був таким, який прагне себе усвідомити. Можливо, йому буде 8–9. Можливо, 13–14, у віці, коли хлопець стає чоловіком.

– Важливо, щоб був саме хлопець?

– Так. Для чоловіка особливо важливе становлення, бо він стане батьком. І в «Крові» це є: чому Нодар повертається до діда? Дідові вдалося з онуком встановити дружні стосунки. А дружба – це найвища міра любові. Так сталося, що герой української історії – теж хлопчик. Гадаю, органічно, що хлопчиком буде і третій. І хоча знімається проект у різних країнах, він все-таки український. Для нас важливе виховання: чимало історичних подій призвели до того, що матері ростили хлопців без чоловічої підтримки, і якісь речі у вихованні пропущено. І дуже тішить, коли на покази «Мужицького ангела» приходить багато дітей. Хлопці 8–9 років, які вже намагаються себе усвідомлювати. Їм цікаво, що десь, або ось на екрані, є хлопчик, для якого мрія – мати мед до куті. Це для них дивно, але змушує задуматись, що були, і зараз є, нужденні люди, які в таких речах убачають символ добробуту, злагоди в сім’ї, її повноти. Крім того, що кіно зачіпає серця дорослих, які усвідомлюють себе, знаходять у ньому щось архаїчне, повертаючись до своєї родової пам’яті, водночас це може бути й дитяче кіно. Це чудово.

– А як народилася ідея ангелика?

– Я розмірковувала: історія духовна, якщо знімемо тільки ігрову частину, як бути з ангеликом? Головна тема – дитинство і Різдво, тому з’явилась ідея анімації. Досі я не була обізнана в анімації. Євген Якович Сивокінь познайомив з його студенткою Оленою Потьомкіною, пізніше з її одногрупницею Надією Білоконь, які й створили анімаційну частину. Я спершу думала: скільки там тієї анімації? Два, три місяці – і все… Але зрозуміла, що ми створюємо все з нуля: мають бути персонажі, характерні за зовнішністю для місцевості, у відповідному одязі, а пейзажі такі, як там. На жаль, у нас не так багато мультиків, які створювалися за нашими історіями.

– Та ще й на релігійні теми…

– Є якісь, але вони не надто відомі. Доводилося для кожного персонажа шукати по п’ять варіантів кептарика. Ми обрали «елементаристський» стиль, оскільки передивилися книги з іконографії Західної України і побачили, що в основному зображення прості. Тим паче, що в нас мужицький ангел. Обрали техніку перекладки. Незважаючи на зовнішню простоту, там чималий обсяг роботи. Я побачила, що насправді все створюється дуже довго. Утім, образ мужицького ангела був готовий – змальований з ікони. Власне, і з’явився на цій іконі, адже в оповіданні його змальовано загальними рисами: «шати його були білі, як найперший сніг; святе личко його було радісне, як сонце, а ясні очі його все у небо високе дивились…». Я довірилася нашому художникові Сергію Вутянову, людині, що одна з найперших повірила в мене і допомагає, починаючи з моєї першої курсової ігрової роботи «Годинничок» за мотивами оповідання Далі Грінкевічюте. Відтоді він бере участь у наших проектах. До того ж, це духовна людина, і коли я зрозуміла, що треба створювати ікону мужицького ангела, звернулася до нього. Я акцентувала увагу на духовних речах. Через тижні два–три пролунав дзвінок: «Ірино, він вас чекає. Приїжджайте!» Приходжу, стоїть ікона, накрита. Знімають тканину… І мені просто забракло слів. Було враження, що його не створили, а він завжди був, і от ми, нарешті, зустрілись. Я обняла Сергія і по-дитячому сказала: «Так, це він!»

Другий момент, теж тривожний, коли ми обирали монастир. Я переживала, щоб наша ікона «влилася» в церкву. Коли ми звернулись до настоятеля монастиря св. пророка Іллі в селі Дора, я йому сповідалась, показала ікону, він її благословив, сказав, де можна розмістити. Ангел абсолютно органічно увійшов у церкву, ніби там і був завжди. Цікавий момент знайомства Анатольки, головного героя, з ним. Кілька сцен відзняли, а він ще стояв накритий. Я відкрила ікону і вийшла. В цей час Анатолька зайшов у кімнату, наблизився до ікони, дивиться на неї, щось говорить собі. Я підходжу і чую: «Ну то що, ти будеш годен мені меду дати чи ні?» І тоді відкрилося, що справді в нього вірить.

– У картини дуже багатий колір.

– Західна Україна – вельми барвиста. Коли ми шукали церкву, хотіли, як у «Крові», дотриматись позачасовості. Старовинні церкви всередині оновлені і яскраво розмальовані, і в усіх як один казали: «Це львівські майстри зробили, ні в кого немає такої церкви!» В кольорах одягу: навіть якщо це кептар зі шкіри, з вовни, він обов’язково гаптований яскравими нитками. Це й у вишиванках, і в більшості речей уже сучасного побуту. Мені хотілося зберегти барви світу вкраїнського, прикарпатського..

– Цікавий момент – мова. У вас, починаючи з «Годинничка», екранізація звучить мовою оригіналу.

– Мова є невід’ємною частиною як світу окремої людини, так і світу кожного народу. Через неї ніби ллється світло, вона осяює справжні речі. Так, як говориш своєю мовою про щось дуже близьке, не скажеш жодною іншою. Мова пов’язана з сім’єю, з людьми, які творили на твоїй землі, які страждали за тебе, за своїх синів. Тому в мові закладено багато невидимих речей. І якщо ти берешся екранізувати твір, маєш право на нові художні образи, передати щось, прямо не сказане в оповіданні, але в основному мусиш дотримуватися лінії, закладеної автором. І усвідомлювати, що ця драматургія викладена мовою персонажів. Звичайно, є приклади, коли адаптувалися оповідання інших літератур мовою місцевості, про яку знімалося, і проти цього нічого не скажеш, якщо вдало зроблено. Можливо, і я в майбутньому братиму якісь твори і робитиму їх на українському матеріалі.

В перших роботах мені було важливо поставити для себе максимальне завдання. От я і звернулася на другому курсі до оповідання Далі Грінкевічюте. Ну, що я тоді могла знати? Я ще не розуміла, що там точна драматургія, але серцем уже відчувала, що це життєва історія. Розуміла, що про цю литовську дівчинку, і було важливо розказати її історію. Тому вирішили використати литовську мову. Так само, коли брали грузинське оповідання, мені казали: «Іро, це чудова драматургія, адаптуй її: знімай у Карпатах». Та я розуміла, що одна з «родзинок» – мова. Спершу натрапила на переклад російською, а коли затіяла робити фільм, взяла грузинське оповідання, пішла до перекладача Давіда Куртанідзе з Грузинського культурного центру, й він переклав дослівно. Речення не дуже красиво звучали, але я розуміла суть кожного слова. Там іноді було закладено такий зміст, якого не було в перекладі. Працювала з акторами так: вивчила грузинський текст і програвала ту чи іншу сцену.

Коли ж узялася за оповідання Васильченка, українську мову довелося адаптувати до західноукраїнської говірки. Наприклад, головний герой – Івашко, але коли я приїхала в Прикарпаття, там сказали: «В нас так не кажуть, у нас кажуть Іванко». Або: «полущив горішки» – в сценарії, а мені говорять: «В нас луплять горішки». Я зрозуміла: дотримуватися правил потрібно до кінця, і мова була адаптована до місцевості. Щоб глядач не задумувався про ці речі, вірив у те, що на екрані.

– Засіб «переносів» показує, наскільки певні ситуації універсальні для України. У «Московському ґедзі» дію ви перенесли в 60-ті, тут – з України кінця ХІХ–початку ХХ століття – в повоєнну Західну Україну.

– Головне – про що хочеш сказати і як це робиш. І коли впевнений у цьому, можеш «одягати» історію в різний «одяг», як було в «Сонеті» (за оповіданням «Московський ґедзь» Васильченка). З іншого боку, сумно, що ця тема (конфлікт української і російської мов) актуальна й донині... Робота була дипломною бакалавра, я спробувала організувати процес максимально ефективно. Ми взяли в оренду апаратуру, накреслили календарні плани. Відбувалися репетиції з акторами. Я поставила собі завдання зробити все, як має бути в кіновиробництві. Довелося, звісно, долучати свої гроші, як і в інших роботах, але школа «Сонету 132» дала якісний результат. Стало зрозуміло, що зв’язок між правильно організованим процесом, результатом і екранною правдою дуже тісний.

– У вас у кожному фільмі відчувається покликання на певний час. У «Мужицькому ангелі» зацікавила обрядовість. Наскільки вона збереглася, ви щось намагалися реконструювати?

– Такої мети не було, але якщо обираєш ту чи іншу місцевість, занурюйся в неї. Я киянка, і деякі звичаї для мене були зовсім нові. Обрядовість з’явилася органічно: наприклад, епізод із чоловічою колядою на мед – це запропонували люди, в яких ми мешкали, Марія і Микола Симчичі. Вони згадали давній гуцульський звичай. У фільмі динамічний епізод, а насправді обряд досить довгий: на місці пасіки, щоб освятити місце, аби «пасіка була велика, аби бджоли роїлися та меди лилися»… Це заклики, пов’язані з язичництвом, але присутні в наших традиціях. Коли я почула цю коляду, відразу ввела її в сценарій. Мали виконувати її хороші ґазди; ми вирішили, що в обряді має брати участь і наш Іванко. Кілька днів тривали репетиції, потім з оператором думали, як це зорієнтувати в екранне видовище. І обряд, в якому присутній особливий дух, абсолютно органічно ліг у сон головного героя, який пам’ятає, що виконував його, промовляючи: «Щоб меди лилися!» Для нього це важливо. Паралельно вдалося провести лінію батька, якого вони з мамою втрачають. Колесо, яке теж символом увійшло в сон, ми вирішили зняти як жіноче начало, ніби колесо життя. Багато вдалося втілити в монтажі: батько йде, і другим планом виникає хрест. Він стоїть у полі, це хрест невідомим загиблим. Батько йде у формі УПА. Хто не знає, просто подумає, що він героїчно загинув, але для людей з Березова, і взагалі із Західної України, цей образ набуває особливого значення. В цій поїздці ми дізналися ще одну річ: якраз у 1947-му (у фільмі цей рік згадується в коляді «Сумний Святий вечір»), березівець Микола Арсенич, щоб не потрапити в полон, застрелився в криївці, оточеній енкаведистами. Він був генералом безпеки УПА. Тобто історично підтвердилося присутнє у фільмі. Які б не були дискусії про значення УПА, як би нас не намагалися пересварити, це важлива і вічна тема для українців, значення її зростатиме. Це був час, коли чоловіки ставали на захист рідного краю, боронили своїх синів, отих Іванків, тому що так треба було. У «Крові» – хлопчик-сирота, в «Мужицькому ангелі. Різдвяна історія» – наполовину сирота, вони обоє нужденні, і навіть не тому, що їм не вистачає чогось матеріального, а тому, що було порушено гармонію повноти родини. Ці діти знаходять у собі силу продовжувати вірити, безпосередньо спілкуватися з іконами, говорити, як Нодар у «Крові», з Богом, постійно до батьків, яких поруч немає. На першому показі «Мужицького ангела» до мене підійшов двоюрідний брат Нодара Думбадзе, Гела Думбадзе, і запитав: «Образ батька й мужицького ангела – вони ж пов’язані між собою?» Безперечно, адже для хлопчика спілкування з ангеликом, з небом – підтвердження того, що його батько теж тут. Іванкові та Нодару це відчуття допоможе вирости повноцінними особистостями і зрости духовно завдяки цьому зв’язку з вищим. А це дозволить їм виховати гідно своїх дітей. Така підтема проекту «Моє дитинство», можливо, і не на першому плані, але, якщо її прочитають глядачі, для мене це стане великою радістю.