«За пагорбами» / «Dupa dealuri»

Режисер – Крістіан Мунджіу

Оператор – Олег Муту

У ролях: Крістіна Флутур, Косміна Стратан,

Валеріу Андріуце та ін.

Румунія–Франція–Бельгія, 2012

Екзорцизм – давня, а в певні історичні періоди й дуже поширена, практика в християнській традиції. Втім нині ставлення до неї навіть серед вірних християнських церков є далеко неоднозначним і дедалі частіше коливається в діапазоні від скептичного сумніву до категоричного відкидання: надто вже по-середньовічному – чи то пак навіть по-язичницьки – виглядають (напів)примусові ритуали «вигнання бісів» із людини навіть для багатьох із тих, хто асоціює себе з певною християнською спільнотою. І все ж у деяких церквах (чи не найбільше – в православ’ї) ця практика досі залишається доволі поширеною, хоч і викликає щораз гостріші дебати в суспільстві, та й між самими церковниками.

В основі стрічки Крістіана Мунджіу – реальний випадок, що трапився в одному православному румунському монастирі 2005 року: молода дівчина за не до кінця з’ясованих обставин померла після проведення над нею обряду екзорцизму. Поділивши румунське суспільство на два табори (тих, хто виправдовував дії священика, котрий хотів допомогти «хворій» дівчині, якій не допомогли лікарі, й тих, хто вимагав законної заборони самої практики), ця історія невдовзі стала об’єктом документального дослідження для журналістки Тетяни Нікулеску-Бран. За текстом її книги було написано п’єсу, яку 2007 року поставили в нью-йоркському театрі «Ля Мама».

У кінематографічному контексті тема екзорцизму асоціюється насамперед із масовими жанрами (від трилерів до фільмів жахів), де обов’язкове акцентування містичних моментів дає змогу зіграти на страхах людини перед непоясненним і не до кінця зрозумілим. Зайве й казати, що «За пагорбами» жодним чином не вписується в цей «масовий» горизонт сподівань. Але й чекати на сенсаційне документальне розслідування з віднайденням однозначних винуватців також не варто. Власне, чи не найбільша заслуга фільму в тому, що, обравши таку непросту і провокативну тему (ще й базовану на реальній скандальній історії), режисер зумів вивести дискусію на інший проблемний рівень: максимально спрощуючи, йдеться не про те, дозволяти чи забороняти церковну практику екзорцизму, а про існування принципової світоглядної відмінності між тими, хто вірить, і тими, хто ні. Свідомо не займаючи жодної з позицій, Мунджіу лише унаочнює існування прірви між першими і другими, яка навіть за найбільшого бажання співрозмовників не може бути цілковито подоланою.

Крістіан Мунджіу (н. 1968) – один із творців «нової румунської хвилі», феномену 2000-х, завдяки якому «бідний» і раніше маловідомий кінематограф посткомуністичної країни з далеко не процвітаючою економікою на кілька років став чи не найпомітнішим явищем на престижних МКФ, принісши найвищі нагороди румунським режисерам: Корнеліу Порумбою, Крісті Пуйю, Крістіанові Немеску. Сам же Мунджіу, здобувши «Золоту пальмову гілку» за «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» (2007), має статус неофіційного лідера «хвилі».

Як і в «4 місяцях», сюжетна колізія розгортається довкола двох жінок, а одним із ключових є мотив жіночої дружби, що балансує тут на межі сестринства і «забороненої» любові (хоч про жодні фізичні стосунки між дівчатами не йдеться). Аліна (Крістіна Флутур) приїздить із Німеччини, щоб забрати з собою Войкіцу (Косміну Стратан), із якою вони разом виростали в притулку. Та, як з’ясувалося, подруга за цей час обрала власний шлях, ставши послушницею в невеликому сільському монастирі (що для «випускниць» притулків – не такий і рідкісний випадок). Не зумівши переконати Войкіцу поїхати з країни, Аліна вирішує залишитися разом із подругою; принципово не розуміючи її вибору, вона прагне знайти йому «логічне» пояснення.

Після кількох сцен ревнощів, сварок із монахинями й отцем (які, до речі, поводяться доволі терпляче і навіть турботливо для таких обставин), та після неуспішних спроб вписатися в невибагливе – як матеріально, фізично, так й інтелектуально – послушницьке життя, дівчина поступово втрачає над собою контроль. Те, що з нею відбувається, спершу виглядає як епілептичні приступи чи то істерія (хоч із лікарні, не поставивши діагнозу, Аліну відпускають під приводом браку вільних ліжок). Але з кожним днем її стан погіршується. Відмовляючись покинути монастир, вона вже відверто хуліганить, руйнує ікони у вівтарі, лихословить, намагається підпалити келію (а налякані монахині множать розповіді про різні «бісівські знаки»: чорні мітки у формі хреста, розмови «не своїм голосом» тощо). Врешті-решт, настоятель вирішує допомогти їй в той єдиний спосіб, який йому відомий…

Мунджіу дотримується реалістичної парадигми, не натякаючи на можливість містичних пояснень. І все ж версію, якої дотримуються мешканці монастиря, також не відкинуто остаточно: і вкінці глядач не знає, що ж насправді сталося і де цьому шукати пояснення – в медицині чи релігії.

Щоправда, історія набуває символічного звучання, коли постфактум з’ясовується, що дівчину прив’язали до дощок (побоюючись, що та може себе покалічити), скріплених у формі хреста. Та коли лікарка, констатувавши смерть Аліни, починає звинувачувати настоятеля, солідаризуватися з нею також не виникає бажання: адже це ті лікарі, які самі хотіли спекатися складної пацієнтки.

Іншими словами, фільм відкритий до найрізноматніших інтерпретацій, які залежатимуть насамперед від світогляду та переконань самого глядача.

Ця стрічка Крістіана Мунджіу також не пройшла не поміченою в Каннах: «пальмовими гілками» було відзначено сценарій (Т. Нікулеску Бран, К. Мунджіу) та обидві головні ролі («подвійна» нагорода за найкращу жіночу роль).