1967 року в американській школі (Пало-Альто, Каліфорнія, квітень, 1967) учитель історії на ім’я Рон Джонс провів тижневий експеримент. Один з учнів спитав його, як пересічні німці могли не помічати концтаборів, «остаточного рішення» єврейського питання і такого іншого. Він відповів аж надто радикально: тиждень зі свого навчального плану присвятив експерименту, встановивши в класі жорстку дисципліну, що нагадувала Третій Рейх. Існує власноручний опис експерименту Рона Джонса (1). Розгляньмо, в чому ж полягала суть експерименту.

Учитель розпочав з того, що наказав класові сидіти у специфічній позі: обидві стопи прямо притиснуті до підлоги, коліна зімкнуті, руки за спиною… «Хіба так не легше дихати?» Він це перевіряв і тренував клас, щоб учні якнайшвидше заходили і займали свої місця. Відповідати треба було стоячи, стисло, чітко і ясно, називати його «містер Джонс».

Назавтра клас був у тій самій позі, дехто з посмішками, дехто ні. Вони були готові слухати все що завгодно – і він висунув два гасла: 1) «сила в дисципліні», 2) «сила у спільноті». Жодної ідеології чи гасел, навіть на кшталт гітлерівської програми 1920 року, яка, звісно ж, ніколи не виконувалась. Аби тільки всі відчували Gemeinschaft und Ordnung. На його подив, тупі учні перестали бути тупими, але троє лідерів розгубилися й не знали, куди їм себе подіти. Всі начебто зрівнялися, успіхи кожного значно зросли.

Надалі він долучив їх до дії. Кожен мав завдання; хтось вигадав назву руху, хтось – спосіб привітання (насправді він сам; «Третя хвиля» – з жаргону моряків, котрі вважають, що третя хвиля найвища). Наступного дня навіть директор школи вітав його вигаданим ними безглуздим жестом.

Учні почали залякувати інших учнів, якщо ті не беруть участі у «хвилі» й не віддають салюту. На спробу роздавати членські квитки набігло 200 потенційних «членів». Особливо розрослося стукацтво: якщо він просив трьох людей повідомляти йому про поведінку інших, то реально доносили один на одного приблизно 20. Процес загрожував вийти з-під контролю.

«Тепер я інстинктивно діяв як диктатор. О, я мав найкращі наміри. І щодня доводив собі, як багато дає такий навчальний досвід. Але на четвертий день перестав вірити власним доказам. …ловив себе на тому, що входжу у роль навіть тоді, коли в тому немає необхідності.. . Ми отримуємо чи беремо на себе якусь роль і перекроюємо життя під неї, а потім люди згодні нас сприймати лише в цій ролі». Цей песимізм підкріплювався ще й ескападами деяких учнів, один із яких (Роберт) схотів бути його охоронцем.

Експеримент потрібно було припиняти. В реальності Рон Джонс зробив це без підказки учнів. Вигадав неіснуючу загальнонаціональну молодіжну «Третю хвилю», чий лідер виступатиме по телебаченню, і тоді вони візьмуть владу. Зібрав усіх, увімкнув телевізор, але лідера не знайшлося. А тоді увійшов у роль учителя: «Вчителем бути простіше», ніж учасником подій. Показав їм кадри з хроніки Третього Рейху й натикав носом у те, що вони такі самі, «замінили розум правилами» й погодилися «відмовитися від особистої свободи заради диктату порядку й невидимих вождів». Роберт плакав. Решта присоромлено розійшлася, і ніхто ніколи не згадував цих останніх зборів.

От тільки його колишній учень Стів, зустрівши його через кілька років, біг за ним, аби привітати його жестом «хвилі». З цього Рон Джонс розпочинає свою сповідь, а варто цим було її завершувати.

Кіно не пройшло осторонь такого ласого шматка. Ще 1981 року вийшла телеверсія «Хвилі» на 44 хвилини (реж. Олександр Грассхоф, у сценарії взяв участь автор експерименту Рон Джонс). Акценти було дещо зсунуто.

Питання ставить учителеві не учень, а найкраща учениця (Лорі). Потім вийде так, що її хлопець приєднається до «Хвилі» повністю, вона ж ні. Намагатиметься боротися з розростанням руху через шкільну газету, хлопець із нею геть розсвариться через це, але врешті-решт зрозуміє. Удвох вони прийдуть до вчителя додому, й він зрозуміє теж, що дослід треба припиняти. Те саме казала йому його власна подружка (жіноче начало як нормалізуюче дивно нагадує радянське кіно 1930–1950-х). Лише після візиту учнів він розробить сценарій фіналу, згаданого нами раніше.

І ще один зсунутий акцент, на якому варто зупинитися. Під час розмови з батьками, котрі експеримент не схвалюють, Лорі ще намагається його виправдати кращою успішністю, ті ж розповідають їй про американські цінності індивідуалізму. І на завершальній зустрічі вчитель («містер Росс») каже розгубленим учням, що вони цього ніколи не забудуть і не дозволять груповим рішенням брати гору над їхнім індивідуальним вибором.

Ще цікавіше зсунуто акценти у сильно драматизованому рімейку 2008 року «Experiment 2. Die Welle» (режисер Денніс Ганзель). Фільм знято за книгою Тодда Страссера, написаною 1981 року за мотивами фільму Грассхофа. Тут історія має іншу зав’язку; у школі виділено спеціальний тиждень для соціально-психологічних експериментів, учитель (Райнер) має намір обрати для свого класу тему «анархізм», та її в нього відбирає старший колега. Йому ж дістається небажана «автократія». Він намагається осягнути проблему, імітує послідовно всі зазначені кроки, від дисципліни сидіння й дихання до гасел спільноти й дії – і втягується повністю. Змушує називати себе «гер Венгер». Змушує учнів носити уніформу, виганяє непокірних. Його послідовники проводять вуличні акції, вступають у жорсткий конфлікт з анархістами. «Охоронець» (тут його звати Тім) матиме вогнепальну зброю і на останніх зборах, коли побачить, що «Хвилі» кінець, підстрелить одного з однокласників і застрелиться сам. Романтична пара теж зазнає серйознішої кризи: хлопець ударить непокірну дівчину й потім прийде до Райнера каятися.

У фіналі його (вчителя) забирає поліція, й він проходить повз свою подружку, з котрою розсварився через «Хвилю», та повз юну пару, що нарешті помирилася.

Попри данину мейнстріму, німецька версія 2008 року порушує на додаток ще кілька питань. Залишається незрозумілим, чому авторитарна педагогіка включно з простими обмеженнями – як сидіти, як звертатися, – ефективніша за лібертарну. Стає очевидним, що фашизм – не ідеологія, а психологія: жодних ідей не було, лише «сила у дисципліні й єдності». Люди почувалися комфортно у спільноті й могли зайти далеко заради неї, особливо нікому не потрібний Тім-охоронець.

Не переповідатиму фройдівську «Психологію мас і аналіз людського я», бо навіть особливої риси вождя не знадобилося для ідентифікації маси. Лише владна позиція, а також притягальна сила «групи більшості»(2), яка за згодою усіх довкола нього утворилася. М.-Л. Рукетт, якому належить цей вираз, переконливо доводить, що слухняність є первинною, авторитет же – похідним від неї. І наводить ще один експеримент – Філіппа Зімбардо: відтворення умов тюрми у Стенфордському університеті 1971 року.(3) Студенти-добровольці швидко увійшли в ролі ув’язнених і наглядачів, перші охоче слухалися других. Дослід скоро вийшов з-під контролю, й довелося його зупинити, аби не спричинити людських жертв.

Питання ще й у тому, чому анархіст так легко стає авторитарним диктатором. Ернст Юнґер свого часу пройшов зворотний шлях від консервативної революції до «анарха» своїх пізніх творів. Анархіст прагне свободи для себе, вона ж автоматично заперечує свободу інших. Тому анархія й авторитарна особистість можуть виявитися близнюками, всупереч думкам дослідників, починаючи з А. Фогта(4).

І ще одне питання: в оригінальному експерименті, як і в американському фільмі 1981 року, «Хвилю» легко вдалося припинити. Мабуть, Рон Джонс і «містер Росс» почувалися деміургами – сам створив масовий рух, сам знищив. Німецький фільм 2008 року звертає увагу на те, що одного разу розпочате може вийти з-під контролю і без жертв його не зупинити.

Невеличкий додаток. Пало-Альто – не одна з пересічних американських шкіл. Це містечко – столиця Силіконової долини, і межує воно з кампусом Стенфорду. А саме там проводився тюремний експеримент, причому на замовлення ВМС США. Проводився через чотири роки після «Хвилі», тож тут є ще і питання пріоритету. (Зімбардо навіть намагався скористатися послугами поліції Пало-Альто).

А головне – обидва досліди мають прототип: експеримент 1963 року в Єльському університеті, проведений Стенлі Мілгремом, однокурсником Зімбардо. Експеримент відомий, з учнями, учителями і покараннями струмом, щоразу з більшою напругою. І на початку стояло начебто те саме питання: «Чому німецькі громадяни у роки нацизму могли брати участь у знищенні мільонів людей?» Відповідь залежала від ступеня підкорення виконавця авторитетові того, хто віддає накази, й він її отримав.

Кілька експериментальних результатів. Якщо прохання припинити тортури виходило від піддослідного, майже ніхто його не слухав. Якщо піддослідним ставав начальник-експериментатор і озвучував те саме прохання, все припинялося. Якщо поміж собою починали сперечатися два авторитети-начальники-експериментатори, піддослідні («вчителі», ті, хто завдають ударів струмом) почувалися розгублено і теж усе припиняли.

Ступінь покори виконавців-катів різко падав, якщо накази віддавалися по телефону. Вони просто починали імітувати дії, нічого не роблячи. Тюремному експериментові це, щоправда, суперечить, там важливою була необмежена свобода наглядачів (особливо вночі, коли камери спостереження начебто вимкнені).

Крістіна Маслак, аспірантка й наречена Зімбардо, єдина з 50 свідків тюремного експерименту, поставила питання про його етичність (це до питання про нормалізуюче жіноче начало). Втім, у тюремного експерименту теж є дві екранізації: німецька 2001 року й американська 2010-го, що вже виходять за межі нашого розгляду.

1 Джонс Р. Третья волна // Пайнс Э., Маслач К. Практикум по социальной психологии. – СПб.: Питер, 2000. – С. 260–276.

2 Рукетт М.-Л. Познание масс. Очерки политической психологи. – М.: Кнон+, 2010. – С. 162.

3 Там само. – С. 75–77.

4 Фогт А. Социальные утопии. – М.: КомКнига, 2010. – С. 20–21.