Міжнародний тиждень кіно у Вальядоліді – один із найважливіших кінофестивалів авторського кіно Європи – попри складні, за оцінкою дирекції кінофестивалю, економічні умови ще раз відстояв право на кіно високого художнього рівня на противагу комерційному. Звідси мистецькі фільми вирушають до найширшого прокату завдяки преміям і схвальній критиці. Упродовж восьми днів було показано близько 160 фільмів, їх переглянули аж 60 тис. глядачів. Замість двох щоденних прес-конференцій відбувалася одна, а це означає, що з 18 стрічок Офіційної програми тільки половина була підкріплена присутністю авторів – режисерів, продюсерів, акторів. Тому під час церемонії вручення нагород SEMINCI-57 на сцену Театру «Кальдерон» часто виходили іспанські дистриб’ютори фільмів-переможців.

«Золотий колосок» здобув фільм «Божі коні» (Марокко–Франція–Бельгія) Набіля Аюша – 44-річного режисера марокканського походження. Болюча тема тероризму не могла не вплинути на рішення журі, тим паче, що режисер майстерно з нею впорався. Молоді камікадзе, виконавці терористичних актів, що не мають найменшого шансу вижити, – хто вони і звідки, з яких походять сімей, як готуються? Саме все це послідовно і детально прослідковує Набіль Аюш. Кілька терористичних актів, що сталися в Касабланці у травні 2003 року і сколихнули не лише Марокко, а й тривожно відгукнулися у всьому світі, послужили поштовхом. До того ж режисер має зв’язок з бідняцьким районом поблизу Касабланки, місцем, де розвиваються події фільму, тож мотивація у створенні цього жорсткого і сміливого твору стає очевидною.

Яхін – десятилітній хлопчик з такого району. Його мати самотужки намагається утримувати родину, батько перебуває в депресивному стані, найстарший із братів служить в армії, ще один брат – аутист, що не виходить із дому, і тринадцятирічний Хамід – неформальний лідер підлітків, що виховуються на вулиці, який захищає Яхіна, щойно діло доходить до бійки. Хамід потрапляє до в’язниці, а коли виходить звідти, це вже сформований радикальний ісламіст, що намагається переконати Яхіна і його друзів приєднуватися до «братів». Молодший брат не поділяє поглядів старшого, та одного разу з ним трапляється лихо... Яхін працює помічником у механічній майстерні, власник якої домагається хлопця, і він, захищаючись, скоює ненавмисне вбивство. Старший брат разом із «братами» допомагає позбутися тіла і залагодити справу з корумпованою поліцією, яка врешті-решт почала цікавитися зникненням хазяїна. І незчувся Яхін, як потрапив у суцільну залежність від ісламської організації, почав жити серед них разом з братом більше, ніж удома. Духовний лідер групи імам Абу Зубір більше схожий на тренера з усіх видів боротьби, він методично «промиває мізки» хлопців і бере на себе їхню фізичну підготовку, перш ніж сповіщає, що їх обрали виконати почесну місію доправити божу волю за призначенням... Бідність, розпад сімейного ядра, відсутність будь-якого культурно-освітнього рівня – це середовище для песимізму і зневіри. Саме цим користуються ісламісти, пропонуючи як духовну, так і економічну підтримку, новий «сенс життя», поступово готуючи юнаків для здійснення терактів.

Якщо «Золотий колосок» потрапив до Африки, то «Срібний колосок» залишився в Європі. Його отримала Маргарет фон Тротта за фільм «Ганна Арендт». Почала вона свою режисерську кар’єру у 1975 році і вже зняла 21 фільм. Зверталася до жіночих історичних постатей і раніше: 1986 року вийшла її «Роза Люксембург».

Ганна Арендт – єврейсько-німецька філософ, яка втекла з нацистської Німеччини до США, де почала викладати в одному з університетів. В 1961 році тижневик «The New Yorker» послав її як свого кореспондента в Єрусалим, де відбувався суд над Адольфом Ейхманом, нацистським офіцером, відповідальним за «остаточне рішення» – відправлення депортованих євреїв до німецьких концтаборів на території Польщі. Ганна Арендт написала серію репортажів «Ейхман у Єрусалимі», що увійшли згодом до книги «Дослідження з банальності зла», одного з найбільш відомих і полемічних її творів. Головну роль у фільмі виконала Барбара Зукова, створивши образ сильної, сміливої, освіченої жінки, для якої немає нічого важливішого, ніж свобода висловлювання. Як і в попередніх роботах, Маргарет фон Тротта, за її твердженням, відтворює події минулого, щоб звернутись до людського сумління в сьогоденні.

Жіночі долі простежуються ще у двох фільмах Офіційної програми – «Джинджер і Роза» (Великобританія–Данія–Канада–Хорватія) англійки Саллі Поттер і «Раннє і коротке життя Сабіни Рівас» (Мексика) Луїса Мандокі. Проте це молоді жінки, майже підлітки, як фізично, так і морально ще не зрілі, не сформовані.

Лондон 1962 року. Дві нерозлучні подруги – однолітки Джинджер і Роза поділяють суспільне занепокоєння Карибською кризою, загрозою атомної війни, проте розмовляють не лише про політику, а й про любов і релігію, мріючи про більш насичене, емоційне життя, не таке, що ведуть їхні матері, які сидять удома. Лише батько Джинджер, пацифіст, постать романтична і богемна, видається обом гідним спілкування. Та дружба розбивається вщент, коли з’ясовується, що Роза вагітна від батька Джинджер...

Сабіна Рівас – дівчина-підліток з Гондурасу, яка мріє дістатися США, щоб там стати знаменитою співачкою, але в дорозі потрапляє до мексиканського путі-клубу (будинку розпусти), де співає перед клієнтами і, звичайно ж, «працює»... Донья Літа, що утримує путі-клуб, радить Сабіні бути особливо лагідною з мексиканським консулом, який може посприяти еміграції. Та спроба перетнути кордон закінчується невдало для Сабіни, і вона знову змушена повернутися туди, звідки намагалася втекти. Режисер фільму «Раннє і коротке життя Сабіни Рівас» Луїс Мандокі (одна з найвідоміших його стрічок – «Народжена вчора» з Мелані Гріффіт) відтворює драму тисяч молодих людей із центральноамериканських країн, занурюючи глядача у похмурий світ еміграції з характерними для нього сексуальним рабством, наркотиками, насильством і корупцією. Крім того, постає тема бандитських угруповань цієї молоді, це так звані «мари», що зупиняють товарні поїзди, обліплені молоддю, яка прагне будь-що пробратися до США, безкарно грабують і б’ють їх. До однієї з таких мар належить і Сабінин коханий Рівас. Режисер протягом року шукав виконавицю головної ролі. «Сабіна поєднує дитячу невинність із силою жінки, здатної боротися за те, чим живе. Потрібна була ангельська душа, що взяла б на свої тендітні плечі весь тягар фільму»,– зазначив Луїс Мандокі. За роль Сабіни Грейсі Мена отримала Премію кращій актрисі, присуджену їй ex aequo разом із юною Ель Фаннінг (роль Джинджер у «Джинджер і Роза»).

Кращим актором став молодий бельгієць Маттіас Шонартс за головну роль у фільмі «Іржа і кістка» (Франція–Бельгія) француза Жака Одіара. Ален, молодий француз без засобів до існування, без житла, без друзів і з п’ятирічним сином на руках, вирушає з півночі Франції до Антиб, де мешкає його сестра з чоловіком, які надають йому притулок у гаражі. Ален влаштовується охоронцем у нічну дискотеку. Якось він звертає увагу на довгі красиві ноги молодої привабливої жінки у міні-спідниці. Йому доводиться захистити її від знахабнілих нетверезих молодиків. Ален проводжає Стефані додому і, майже закоханий, лишає їй свій номер телефона, хоча жінка не виявляє до нього інтересу. Стефані – незалежна, впевнена у собі приборкувачка дельфінів у аквапарку. Але одного разу з нею трапляється жахливий нещасний випадок: косатка, вийшовши з-під контролю, відкусила їй обидві ноги нижче колін... І тоді в лікарні Стефані, полишена наодинці зі своєю бідою, телефонує Алену. З часом молода вольова жінка стає на «сталеві ноги», та Ален не перестає піклуватися про неї: як носив за плечима свого малого сина, так почав носити і Стефані, коли вона знімає протези... Режисер Жак Одіар був відзначений Премією кращому режисеру за відтворення теми кохання, подолання зневіри. Фільм «Іржа і кістка» нагородили і Премією Мігеля Делібеса за кращий сценарій, який Жак Одіар написав із Томасом Бідегейном, назвавши цей вид кіно «неоекспресивним», де груба сила і брутальність переплітаються з граничною вразливістю.

Щорічну Премію «Пілар Міро» кращому новому режисеру отримала австралійка Кейт Шортленд за фільм «Лоре» (Німеччина–Британія–Австралія), дія якого відбувається в Німеччині 1945 року. Щойно закінчилась війна, офіцер СС високого рангу, а потім і його дружина заарештовані військами союзників, а вони – батьки п’ятьох дітей. Старшій, п’ятнадцятирічній Лоре, мати встигає наказати добиратись разом з іншими дітьми до бабусі, а це – 900 км на північ Німеччини. Ця подорож розгромленою і зруйнованою країною примусить дітей, вихованих батьками в дусі підпорядкованості й послуху, з вірою у правильність нацистської ідеології, зіткнутись із реальністю і наслідками того, що заподіяли ті, кому вони найбільше довіряли, – їхні батьки... Під час однієї з перевірок їх рятує від реальної загрози молодий єврей, пред’являючи свої документи і видаючи себе за старшого серед цих дітей. У їхній свідомості відбувається зміна: той, хто проголошувався ворогом, стає захисником. Один із наймолодших братиків-близнюків підривається на міні. Вже вчотирьох, діти все ж доходять до бабусиної садиби, розпрощавшись зі своїм рятівником, який супроводжував їх. Цікаво, що документи, які він пред’являв, автентичні: вони належали родині чоловіка Кейт Шортленд, німецько-єврейського походження, що емігрувала до Австралії.

Кращим оператором було визнано Джайлза Наттгенса, який зняв стрічку індійської режисерки Діпи Метхи «Опівнічні діти» (Канада–Британія), дія якої відбувається в 1947 році, коли Індія 15 серпня опівночі проголошує незалежність від Англії. Саме в цей час народжуються двоє хлопчиків, один – із дуже бідної, другий – із заможної сім’ї, але підступна акушерка в пологовому будинку «переплутує» ідентифікаційні картки немовлят, змінюючи таким чином їхні долі, що протягом 148 хвилин екранного часу розвиватимуться паралельно, переплітаючись дивним чином у кращих традиціях індійського кіно... Операторська робота у фільмі з усією повнотою і розмаїттям відтворює світло і барви такої країни, як Індія.

Уперше в історії Міжнародної федерації кінопреси її Премія дісталася відразу двом фільмам Офіційної програми: це «П’ята пора року» (Бельгія–Голландія–Франція), фільм бельгійця Петера Бросенса й американки Джессіки Вудворт, і «Каменування святого Стефана» (Іспанія–Франція) режисера з Каталонії Пере Віли Барсело. В першому головним героєм є сама природа, яка розсердилась на людину і тому позбавляє її весни. В другому – неспішна розповідь про одиноке життя літнього реставратора Етьєна, який, попри наполягання представника соціальної служби і роздратування власниці захаращеної ним квартири, відмовляється йти до будинку пристарілих, бо, на його думку, дух померлих дружини і дочки продовжує жити в старих стінах.

Друга за значенням конкурсна програма – «Місце зустрічі», до якої ввійшло 15 повнометражних фільмів, теж назвала переможців ex aequo: «Про равликів і людей» (Румунія–Франція) Тудора Джіурджіу і «Час нашого життя» (Бельгія) Ніка Бальтазара. Обидва фільми присвячені актуальним соціальним темам. У першому йдеться про приватизацію заводу, який давав роботу майже всьому чоловічому населенню містечка, а в другому – про боротьбу одного бельгійського політика за прийняття закону про евтаназію в його країні.

Програма документального кіно «Період історії» – 18 повнометражних фільмів. Увагу привернула робота Роберта Б. Вейда «Вуді Аллен: документальна розповідь».

Учетверте в документальній програмі брала участь режисерка російського походження Маша Новикова, що живе і працює в Голландії. Її робота «Солодкий дим батьківщини...» (Нідерланди) – це три новели про людей похилого віку з Каталонії, Литви й Абхазії, що пережили війни на рідній землі, проте ніколи не виїжджали звідти, продовжуючи обробляти землю, тримати курей і кіз, топити взимку дровами. Фільм не тільки про гіркий присмак війни, а й про самотню старість, про глибоке коріння, що пов’язує людей із землею, де вони народились.

До позаконкурсної програми «Іспанське кіно» увійшло 14 повнометражних ігрових стрічок, із майже 200, знятих у 2011–2012 роках. Серед них – «Апельсиновий мед» баскського режисера Іманола Урібе, «Поки ти спиш» режисера з Каталонії Жауме Балагерó, «Мовчання серед снігів» режисера і продюсера Херардо Ерреро (спільно з Литвою), «Дикі діти» Патрисії Ферейри. Це талановиті фільми про гострі соціальні проблеми сучасності, про події Громадянської війни 1936 року в Іспанії та Другої світової війни, під час якої іспанська так звана Блакитна дивізія брала участь у бойових діях під Ленінградом на боці фашистської Німеччини («Мовчання серед снігів»).

Велику увагу SEMINCI приділяє початківцям, надаючи можливість студентам Школи кінематографії й аудіовізуальних мистецтв під Мадридом показати на фестивалі свої курсові й дипломні роботи тривалістю від п’яти до 15 хвилин, а також перші самостійні короткометражки, створені в Кастилії й Леоні.

Відбулися дві ретроспективи: «Мексиканське кіно між двох століть» (24 повно- і 4 короткометражних фільми цієї країни 1947–2010 років) та «Інше кіно Боллівуду» (8 повнометражних фільмів).

«Почесного колоска», відносно нової премії Міжнародного тижня кіно, були удостоєні відомий композитор кіно Альберто Іглесіас і актриса Анхела Моліна. Альберто Іглесіас працював з такими відомими іспанськими режисерами, як Хуліо Медем, Педро Альмодовар, Ісіяр Больяін. Сорокарічна творча кар’єра Анхели Моліни почалася, коли їй ще не виповнилось і двадцяти, вона працювала з такими майстрами іспанського кіно, як Мануель Гутьєррес Арагон, Луїс Бунюель, Хосефіна Моліна, Педро Альмодовар, Пабло Бергер, Іманол Урібе, а також з італійцями та французами, серед яких Марко Беллокіо, Джузеппе Торнаторе, Поль Ледюк. Фільмографія актриси нараховує близько ста фільмів.

Міжнародний тиждень кіно сподівається, як ніколи, на офіційну підтримку, щоб вижити і лишитися своєрідною вітриною кращого кіно – авторського і соціально спрямованого. Директор SEMINCI Хав’єр Ангуло порівняв програми з насиченим і різноманітним, багатим на емоції меню, над створенням якого наполегливо працювала вся фестивальна команда, сподіваючись викликати найліпші враження і найбільш інтенсивні відчуття. І закликав: «Споживайте кіно в залах, будь ласка! Це дуже поживно і не викликає протипоказань!»

Вальядолід–Київ