«Украдене щастя» за І. Франком в Харківському театрі «PS» та «Любов з видом на озеро» за п’єсою «Чайка» А. Чехова в Харківському театрі «Нова сцена»

На тлі харківських вистав останнього часу, як-то «Чоловіки не плачуть», «Мужчини, що ще можуть це», «Чоловіки на межі нервового зриву»… та однієї «Шльондри з Гарлема», є два втілення класичних текстів, що на цьому гендерно нерівному танцполі, скромно притулились до пристінка. Це «Украдене щастя» Івана Франка та «Любов з видом на озеро» («Чайка») Антона Чехова.

А оскільки ті, хто в наші бурхливі дні ще у щось вірить, цікавіші за тих, хто своє вже знайшов, зосередьмося на них. Аби зрозуміти: такі ключові слова, як «щастя» та «любов», – то архаїчно-консервативні життєві й художні поняття чи супер-авангардистські, які ще тільки очікують своєї доби?

Із трьох варіантів карпатської народної «Пісні про шандаря» для сюжету своєї п’єси Іван Франко обрав найтрагічніший і найбільш соціальний, з яскраво вираженою індивідуалізацією героїв. І хоча спочатку п’єса здавалася «непрохідною», після нескінченних цензурних «удосконалень» у листопаді 1893 року вона все ж побачила сцену. До кінця того ж року п’єса вже йшла в дванадцятьох театрах Галичини й мала сценічний успіх, за висловом Автора, «завжди і скрізь там, де її добре грали». Критика писала про «живий і послідовний сюжет», про «гарну мову», про «правду і міру, що характеризують високий талант». Називала п’єсу «справжнім твором», у якому «кожна сцена, кожний вислів дихають правдою». А ще говорила про «вірний вираз оригінальних прикмет українського народу».

Реалізуючи п’єсу Франка, режисер Світлана Пасічник відразу вводить глядача в автентичний побут минулої епохи, позбавляючи від спокуси осучаснень минулого, і твердо підкреслює при цьому, що, аби бути правдивою, дія повинна статися тільки в певний час і у визначеному місці. Але кілька разів за час свого перебування на сцені актори все ж відстороняться від авторського часу і простору. Ймовірніше, аби перевірити достовірність почуттів героїв колишніх очима людей нинішніх. У ці секунди у виставі виникне якась зайва для обраного жанру сценічна іронія. Але тільки на початку... а потім нібито перервана дія ще більше посилить свій невблаганний хід, а швидка розв’язка доведе логіку свого буття в усіх часах, і в часі нинішньому.

У кого вкрали, і хто вкрав? – ось питання, на які було потрібно відповісти театрові. Але відповіді прямої й чіткої у цій виставі, звичайно, нема. Адже якщо щось вкрадене, то воно у когось обов’язково має опинитися. Але справжнього щастя жоден з героїв драми не бачив. Ні Анна (Катерина Бакай), яку брати обманом видали за працьовитого хлопця, що його вона так і не зможе покохати. Ні Микола Задорожний (Степан Пасічник), що, бідуючи, змолоду складав гріш до гроша, аби завести власне господарство. Але налагоджене йде прахом. Ловити найдрібніші ознаки прихильності жінки – що то за доля? Не знав щастя й спритний красень та пристрасний коханець Михайло Гурман (Максим Везденьов), спочатку ніби мужньо добрий, насправді ж свавільно-владний, мстивий, що кидає моральний виклик усій спільноті.

Щось багатолике, неуособлене, ірраціональне, не соціальне, без назви й типових ознак, позбавило героїв харківської вистави щастя. Глядачу дається можливість пофантазувати на задану тему. Але до справжньої суті цієї крадіжки докопатися нелегко. Можна константувати, що ніхто з учасників розіграної театром людської драми навіть на схилі життя щастя так і не зазнав, хоча на початку, звичайно, вважав, ніби уявляє собі його виразно. Кожного з героїв природа обдарувала лише примарою – обіцянкою щастя, але склеїти обіцянки в щось прийнятне не навчила.

Тільки у фіналі цієї вистави знедолений, понівечений стражданням Задорожний, аби покласти край бридкій історії, що відбувається на очах жителів села, сокирою ранить Михайла, що переступає невидиму межу й свідомо провокує Миколу на цей вчинок. Зацькований коханцями агнець Микола виходить у фінальній сцені за межі християнських канонів, ніби виконуючи жорстокий вирок соціуму. Вирок людині, що глузує над усіма без винятку суспільними засадами й установами. Індивідуаліст Михайло, що зазнав життєвого фіаско, провину за скоєне бере на себе, доводячи цим і своє давнє пристрастне кохання й неповну детермінованість свого характеру службою в жандармерії. У хвилину остаточного примирення зі світом Михайло Гурман ніби натякає на інший спосіб щастя, протилежний його гордому бунтарському темпераменту. Спосіб, що його можна інтерпретувати як шлях жертовності, ніби підтверджуючи цим відому теологічну цитату, що людина створена не для щастя, а для призначення. Анна ж у цій виставі є лише каталізатором, ніби уособлюючи вислів: «Куди, каже, хилить доля, туди й треба гнуться».

Таким чином, темою цієї постановки стає неусвідомлена підміна щастя, трагічна вина й неодмінна відповідальність кожного з героїв за спрощеність бажань і підміну. У фіналі вони доходять думки, що пошуки щастя марні за межами соціуму, хоча любовна пристрасть можлива і в індивідуально-приватному вимірі. Власне, тотожність цих понять заперечувалась і логікою народної «Пісні про шандаря». Конфлікт щастя й сильної, але спрощеної пристрасті – головний рушій драматичної дії у цій виставі. З усвідомлення «різниці» слабкість персонажів переходить у їх силу. Ця цікава метаморфоза дає змогу назвати їх героями у буквальному розумінні цього слова.

У виставі театру «Нова сцена» «Любов з видом на озеро» за п’єсою Чехова «Чайка» (була створена у ті ж часи, що й п’єса Івана Франка) героїзм головних персонажів полягає в іншому. Автор, як відомо, під час перебування в рідному Таганрозі з притаманною йому іронією писав про раболіпну покірність мешканців міста випадковій долі. Справді, здається, не було до Чехова в російській літературі письменника, уся поведінка героїв якого формувалася б кліматичними умовами – в прямому й метафоричному сенсі.

Ще в ранньому оповіданні «Студент», долаючи шлях підмороженим нічним лугом, студент духовної семінарії роздумує про апостола Петра, який у ту рокову ніч, можливо, й не відрікся б від Христа, якби не було Петрові тоді так холодно й самотньо... Буття – первинне, дух – вторинний – хіба не підсумок парадоксальних нічних міркувань задубілого від холоду студента духовної семінарії? Схожим чином вирішує Автор усі проблеми, пов’язані з буденною поведінкою героїв негероїчного часу й у багатьох інших своїх творах.

Буття духу в спектаклі «Любов з видом на озеро» теж базується на кліматичному бутті тіла. І на схожих «цінностях». Безглуздому марнославстві й жадібності до слави провінційної актриси Любові Аркадіної (Юлія Савкіна), яка ніколи не грала в поганих п’єсах (і яку так добре приймали в Харкові). Такому ж дріб’язковому марнославстві майбутньої «зірки» Ніни Зарічної (Ольга Солонецька). Істеричному бажанні творити «не як усі» літератора Кості Треплєва (Олег Сафонов). Не позбавленій практичного інтелекту ситій утомі «відомого» письменника Бориса Тригоріна (Тимур Громико).

Клімат, у якому відбувається дія, у виставі в основному створюють літо й чаклунське озеро. Багато драматичних подій не відбулося б, якби не обставини, в яких природа необережно розчинила «три пуди любові». Ніякої любові Кості до Ніни, Ніни до Бориса, Маші до Кості поза озером не могло би бути. Макет симбіозу «літа» й «озера» присутній на сцені. У цей образ чудового клімату, після втішної розмови з Тригоріним, стрибає від щастя невиправна провінціалка Ніна. Біля нього рішуче вбиває свою Чайку розпалений любовною й творчою невдачею Костя. У нім весь час діловито-тихо вудить рибу Борис, наочно демонструючи переваги вудіння жінок перед полюванням на них. Жінки, з точки зору Тригоріна, – більше риби, ніж птахи, а чоловіки (успішні) – більше рибалки, ніж мисливці. Цю «універсальну» життєву й художню думку послідовно втілює актор протягом дії.

На тому березі бутафорського озера до часу невидимі сільські жителі вечорами водять хороводи, заспівуючи такі пісні «про головне», що іноді ніяково стає від їх надзвичайної ясності. Приміром, знятий з ноги чобіт милого (щоб зачерпнути води з Дону), виступає тут у ролі милого лукавого символу. На контрасті з таким символом усі метання головних чеховських персонажів стають украй тривіальними й комічними. Коли ж сільські жителі з’являться на сцені, то їхній хоровод нагадуватиме давньогрецький Хор, що кепкує з інтелігентів. Цей Хор тільки коментуватиме вчинки головних персонажів, на відміну від суспільного оточення героїв в «Украденому щасті». Це оточення в спектаклі за Іваном Франком чітко спонукає до дії нерішучого Миколу, який у фіналі стає послідовним провідником важливого інтересу соціуму. Інтерес цей, як пам’ятаємо, полягає в помсті «цинічному» бунтареві Михайлу. У постановці ж «Нової сцени» герметичність дії й відсторонення народу від чаклунського озера цілковиті.

В останній третині вистави режисер Микола Осипов поступово, але радикально переносить тонке, стримане, майже автентичне буття персонажів, що намагаються піднятися в діамантове небо, в нашу дійсність. Вульгарно-дуті космічні костюми відтінятимуть трагічний акт століття тому написаної людської комедії: втече в глуху ніч назустріч новим випробуванням вічно гнана пристрастю (неймовірно сучасна) Ніна; застрелиться від любові, тривіального безгрошів’я й елементарного нетерпіння непотрібний в усі часи смішний ідеаліст Костя; компанія ж тертих життям, однак від того не щасливіших персонажів безтурботно базікатиме під наливку на березі осінньо прозорого озера. З побляклою любов’ю, що неабияк прохолонула від сезонного зниження температури.

Останній красивий і бездоганно світлий стоп-кадр спогаду поверне героїв у час, коли у них ще залишався шанс, але вони не зуміли ним скористатися. Тому що, як і апостолові Петру, їм було вельми холодно. І тому, що в них, як мовив би доктор Чехов, спостерігалася вегето-судинна дистонія. Зважаючи на відсутність кохання. Не чаклунського. Що виникає на березі не тільки однієї вкритої дрібними брижами звичайнісінької водойми. Загалом можна константувати: «Любов з видом на озеро» у виконанні театру «Нова сцена» – то «правильний вираз оригінальних прикмет» сучасної інтелігенції.

На перший погляд, між цими двома світами – сніговою аурою карпатської глибинки й спробами інтелігентів прагматично існувати на березі теплого озера – прірва, інший конфлікт, несхожа атмосфера. Але існує в цих скромних виставах щось дивовижно активне, героїчне, що переплавляє архаїчне в авангардистське й не зводиться до «компенсації гендерної нерівності» та «недостатності любові для повноцінного щастя».