У цих словах феї Берилюни – одна з основних iдей філософської п’єси-казки «Синій птах» лауреата Нобелівської премії Моріса Метерлінка (1862–1949). П’єсу написано 1908 року, невдовзі її поставив ​​у МХАТі Костянтин Станіславський. Театральний світ нещодавно відзначив 150-річчя великого режисера, і в Луганську, в театрі ляльок, з цієї нагоди відбулася прем’єра «Синього птаха». Художник-постановник – Віра Задорожня, балетмейстер – заслужений артист України Володимир Онищенко, композитор – Катерина Карпенко. Розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук, який чимало літ присвятив театру імені Леся Курбаса у Львові, створив кілька неординарних постановок у луганських театрах, а з недавнього часу працює головним режисером Луганського академічного обласного театру ляльок.

– Олексію Анатолійовичу, як вам працюється на посаді головного режисера?

– Поступово увійти в живий організм театру і уникнути революційних дій – для мене це і урок, і честь, і відповідальність. За внутрішнім, душевним станом мені тут комфортно. Можливо, це пов’язано з тим, що театр – для дітей. Я вважаю, що стан дитини важливий для нас, дорослих.

– У Театрі юного глядача у Львові йдуть ваші вистави для дітей та юнацтва. А в театрі ляльок щось ставили раніше?

– Ні, це вперше в житті. Щось я знаю і вмію, та багатьох речей, звісно ж, не знаю в специфіці театру ляльок, тож мені всі допомагають їх освоювати. Все-таки архетип театру ляльок давніший, ніж, скажімо, драматичного театру. Його джерела ледь не з первіснообщинного ладу, коли люди, творячи заклинання, спілкувалися через форму, знак, символ...

– Чи можете сказати, чим відрізняється для вас робота з ляльками від того театру, до якого ви звикли?

– Тут величезну роль грає форма. Я граю як актор драматичного театру і як режисер ставлю вистави, але робота з формою – це дуже складно. Ми не бачимо актора, ми сприймаємо ляльку, і якщо це талановито, на це реагують і діти, і дорослі. Моя мрія – зробити «Івасика-Телесика» у східному колориті, щоб можна було бачити різні традиції театру ляльок, скажімо, японський театр.

– Японський театр ляльок?

– Так, театр ляльок перекочував до Європи зі Сходу, хоча є він і в слов’янських традиціях (ми можемо відстежити появу того ж Петрушки). Але якщо поглянути на театр ляльок у цілому, він знаковий. Він символічний. Така традиція сприйняття світу більше притаманна народам Сходу. Візьмімо китайську писемність: бачиш ієрогліф, де намальовані дерево, призахідне сонце і серце, і раптом розумієш, що це: «Зустріньмося, моя кохана, на заході сонця в прекрасному саду». Такі символи дуже цікаво розгадувати. І ця традиція, хочемо ми того чи ні, передається в театрі ляльок. Актори мислять образами, а образ – це теж знак, символ, у театрі ляльок він просто очевидніший. Діти сприймають образи, а не логіку, і потрібно шукати ці образи живим, парадоксальним моментом.

– Будь ласка, кілька слів про символіку «Синього птаха».

– Образ птаха пов’язаний зі стародавньою традицією. В Індії в давні часи люди ворожили, спостерігаючи за польотом птаха. Політ – це подорож, і динаміка щастя, напевно, полягає в самій подорожі, в дорозі.

Метерлінк будує п’єсу абсолютно не за канонами європейської драматургії, яка бере початок від Давньої Греції. Мені здається, він іде від містерії, де існують різні картини. Наприклад, першу картину він називає «Дивна кімната» – тобто місце, де діти, для непосвячених, засинають, а для посвячених – прокидаються. Так само, як наступна картина – «Країна спогадів». Що це за спогади? Напевно, щось важливе, що ми забули. Або Палац Ночі – велика містифікація, палац ілюзій. Метерлінк вибудовує драматургію за окремими маленькими виставами, кожна картина – це окрема вистава. І коли людина проходить крізь усі ці кола, вона удостоюється певного посвячення. Оскільки містерія завжди служила для того, щоб людина отримала посвячення, Метерлінк, мені здається, писав п’єсу саме з такою метою.

– Можливо, ви закладаєте в спектакль свою ідею, в чомусь відмінну від ідеї автора?

– Мені дуже подобається саме його ідея, про те, що синій птах – це якийсь горизонт у житті, за яким треба йти. Коли ми зупиняємося, то не спіймаємо синього птаха: він або помре, або почорніє, або зникне. А коли ми рухаємося, в нас завжди є горизонт, якого не досягти, але до нього завжди треба прагнути. І в цьому русі відбувається диво життя, диво любові, диво відкриття. Синій птах – у самих нас, це насамперед подорож усередину себе. Але треба пройти тридев’ять земель, щоб зрозуміти, що нікуди ходити не потрібно. Навіть не зрозуміти, а відчути...

– А як з’явилася ідея постановки?

– Це моя давня мрія. Перша спроба відбулася в 2002 році у Львові, в Театрі юного глядача, але вона не втілилась через брак коштів. Було створено чудові ескізи, написано гарну музику, ми навіть почали репетиції, та грошей не вистачило. Вистава у драматичному театрі коштує значно дорожче, ніж у театрі ляльок, хоча, я думаю, в театр ляльок, навпаки, потрібно вкладати більше коштів... А рік тому, коли ми були в Луганську на фестивалі ім. П. Б. Луспекаєва, якраз у приміщенні театру ляльок грали «Чекаючи на Ґодо», і нам воно дуже сподобалося. Після цього я познайомився з Сергієм Терновим (директор театру, заслужений діяч мистецтв України), і він сказав: а може, щось зробите і в нас? Я відповідаю: із задоволенням... Постановка була запланована рік тому, а потім доля так повернулася, що я прийшов у театр головним режисером, і ми змогли здійснити цю роботу.

– Як відбувалася робота над виставою?

– Ми довго аналізували матеріал з акторами, це пов’язано значною мірою з тим, що «Синій птах» – не психологічна драма, а містерія, що не зовсім звично. Багато працювали зі світлом. Цікаве сценографічне вирішення знайшла Віра Задорожня, головний художник Київського муніципального театру ляльок. Усе відбувається у хмарах, де нема нічого і водночас є все. Найбільше навантаження взяли на себе актори Євген та Тетяна Мерзлякови (Тіль-Тіль та Мітіль), також велика роль провідного майстра сцени Валерія Середи, асистента режисера. Він посвячував мене в таємниці, яких я досі не знав.

– Які художні засоби використали?

– Тут і живий план, і план театру ляльок, і мультиплікація. До речі, пластичне рішення живого плану вимагало провести чимало тренінгів з акторами. Ляльки ж у нас і тростинні, і планшетні, і рукавичкові, майже всі типи, окрім маріонеток. У виставі – 22 персонажі, вісім акторів.

– Чим хочете здивувати юного глядача?

– Напевно, треба не дивувати, а шукати діалог з юним глядачем. Це діалог для дітей 8–12 років, а може бути, навіть і для дорослих. З дітьми треба грати чесно і відкрито, бо вони сприймають світ не так, як ми у своєму дитинстві. Вони сприймають його точно так само, як і ми нині, з тією різницею, що вони відкритіші. Вся робота будується на пошуку форм, образів, прийомів, методів подачі сцени, тексту. Я помітив: якщо у виставі спираються тільки на сюжетну канву, то виникає питання: а чому російською? Чи навпаки: чому українською? Як тільки беремо тему об’ємно, не має значення, якою мовою, хоч грузинською. Головне – глядач тему відчує, адже в театр приходять почувати, переживати, відчувати. В цьому його дивовижна, рідкісна функція у світі, який став занадто динамічним, занадто інформаційним.

– Вистава для глядачів 8–12 років?

– Мені хотілось би, щоб для сімейного перегляду. Щоб дорослі приводили дітей, діти приводили дорослих, і навіть щоби дорослі самі приходили. Можливо, є ще на світі диваки, в кращому розумінні цього слова, романтики, які вірять у казки.

– Є у виставі якась виховна функція?

– Мабуть, але вона більше зі сфери естетичного виховання. А діти вже самі можуть винести якусь мораль. Наприклад, маленька дівчинка сказала після відкритого показу: «Я зрозуміла, що кожне дерево, кожен предмет, все, що нас оточує, має душу». До речі, кожен театр Луганська теж має свою душу.

– Що у планах після «Синього птаха»?

– Дитячий спектакль «Руда команда», для наймолодших. У планах є і пригоди Карлсона, хотілось би поставити і «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко для дорослих. А взагалі, прагну, щоб театр ляльок став великим театральним сімейним домом. Він і тепер такий дім, просто ці традиції треба підтримувати і розвивати.

Ми говорили з Сергієм Вікторовичем про те, що потрібно вишукувати можливості для поїздок на фестивалі. А може, з часом і тут зародиться фестиваль? Було б добре, щоб Луганськ став театральним містом. Та він таким і стає. Я дивився рейтинги Луганської та Львівської областей, і тенденція, яка є на Луганщині, мені подобається. Тут гуманітарні проекти виходять на провідне місце в Україні. То відкривається «Українська книгарня», то виникають цікаві пропозиції до ювілею Тараса Шевченка, то Іван Довгий створює молодіжне театральне об’єднання. Не втомлююся дивуватися фестивалю ім. П. Б. Луспекаєва, многая літа йому! Коли з’являються ці тенденції, люди виходять із соціальної боротьби і переходять до творчої співпраці. Наближається ювілей Луганської області, і потрібно думати, як заявити про себе як про театральну одиницю.

Я порівнював луганські події з тими, що відбуваються у Львові. Чимало аналітиків заявляють, що настає пора, коли треба приділяти увагу мистецьким проектам. Свого часу у Львові дуже добре спрацював такий формат, як свята кави, пива, виникли Книжковий форум, театральні фестивалі «Золотий Лев», «Метод і практика», «Івасик-Телесик» – те, що вбирає в себе і поширює навколо творчу енергію. А в цих степах відчуваєш себе як удома, можна працювати, репетирувати, спілкуватися з людьми. Коли це творче начало буде згенеровано, тут виникнуть зовсім інші енергії. Ви, луганчани, за своєю натурою дуже відкриті, темпераментні, і в той же час, якщо вирішили щось робити, то робите. Це здорово.

Луганськ. Квітень, 2013