Александер Ґранах.

Ось іде людина / Переклад з нім. Г. Петросаняк. – К.: Видавництво Жупанського, 2012.

Іще півроку тому ім’я Александра Ґранаха мало що говорило більшості українських читачів. Хтось із дослідників історії європейського театру, звісно, міг би пов’язати це прізвище з Максом Рейнгардтом (а саме там, у Берліні 1910-х, і саме під керівництвом світової слави театрального режисера й починав свою акторську кар’єру Єсая Ґронах: таким є його справжнє ім’я). Або ж хтось із дослідників Великого Німого міг би пригадати Ґранахів титул «одного з найвиразніших акторів німецького кіноекспресіонізму» (дебютувавши у фільмі Ганса Штауфена 1920 року «Кохання прийшло від циган…», він зіграв і в низці інших стрічок, зокрема в значно відоміших «Носферату» Фрідріха Мурнау та «Лукреції Борджії» Ріхарда Освальда). І врешті хтось би міг згадати про цього актора в контексті голлівудського кіно першої половини ХХ століття (чи не найвідоміша його роль цього періоду – агент КДБ Копальський у фільмі Ернста Любича «Ніночка» (1939), де партнеркою Ґранаха була Ґрета Ґарбо). Та підозрюю, що навіть ті нечисленні українські читачі та глядачі, яким ім’я Александра Ґранаха було відоме й раніше, зазвичай жодним чином не пов’язували його з Україною. А саме тут 1890 року, в селі Вербівка теперішнього Городенківського району Івано-Франківської області, в багатодітній єврейській родині й народився Єсая Ґронах – особа, якій судилося стати відомою постаттю в історії світового кіно й театру.

«Ось іде людина» – це роман. І роман у найкращому значенні цього слова: з харизматичним і яскравим головним персонажем, із майстерно вибудуваною інтригою, цікаво й захопливо написаний. Та водночас – це роман документальний і, крім того, автобіографічний. Александр Ґранах уже в дорослому віці писав про своє життя до 1918 року (момент повернення до Берліна після Першої світової війни, в яку він служив у лавах австрійської армії), і, хоч робив це зі справжнім письменницьким хистом, усіляко намагався триматися якнайближче до фактів і подалі від умовностей літературних жанрів (принаймні на цьому він неодноразово наголошує). Інша справа, що несподіваних подій, карколомних пригод і змін обставин у біографії Ґранаха могло би вистачити на кілька людських життів.

Хлопець, який уже дванадцятилітнім почав самостійне життя (пішовши з дому, працював пекарчуком у Заліщиках, а згодом у Станіславові); у 14 років уперше побував у єврейському театрі Львова, після чого й почав мріяти про акторську кар’єру; в шістнадцять зумів утекти до Берліна, де працював пекарем і лакувальником домовин, а у вільний час грав у єврейському театрі. Заради акторської кар’єри він досконало вивчив німецьку мову; неймовірним чином зумів потрапити в театральну школу до Рейнгардта, а потім і стати актором його театру); зважився на небезпечну й неймовірно болючу операцію на ногах (щоб ті не виглядали кривими). Коли ж акторська кар’єра з мрії нарешті почала ставати реальністю – почалася Перша світова війна, і Ґранах, повернувшись до Галичини, змушений був іти на фронт. Італійський полон, де актор організував аматорський театр і поставив не одну постановку; втеча з полону; повернення через Швейцарію «додому» в Берлін, – це далеко не всі події в житті Ґранаха, про які йдеться в книжці.

Власне, і український сюжет тут – зовсім не другорядний чи побіжний. Він – один із центральних. І те, як і що Ґранах пише про життя галицьких сіл, містечок і міст кінця ХІХ – початку ХХ століття, становить справжній історичний інтерес (зокрема, чимало цікавих авторських спостережень стосуються співжиття різних національностей, побуту єврейської, польської та української громад Галичини тощо).

Та чи не найдокладніше і з найбільшим інтересом пише Ґранах про період свого «входження» в акторський світ, дуже реалістично і яскраво описує атмосферу тодішніх театрів, дещо розповідає і про Рейнгардтів підхід до режисури та його вимоги до акторів.

На жаль, поза книжкою залишилося чимало інших, не менш цікавих, сторінок Ґранахової біографії, і деякі з них пов’язані з Україною. Скажімо, 1930-го він, уже відомий німецький актор, знову побував у Галичині, яку завжди вважав своєю батьківщиною; а з 1934 по 1936 рік провів у СРСР, зігравши дві ролі в радянському кіно (головна роль у фільмі Мойсея Ґолдблата «Останній табір» і роль Георгія Дімітрова у німецько-радянській стрічці Ґустава фон Ванґенгайма «Борці»). В той же період він грав у Київському єврейському театрі. 1937 року, звинувачений у шпигунстві, був арештований і 18 діб провів в ув’язненні. Від сталінських таборів його врятувало лише втручання Леона Фейхтванґера, який клопотав про Ґранахове помилування особисто в Й. Сталіна. Після цього, виїхавши до Швейцарії, а згодом до США, актор уже більше не повертався на свою батьківщину, й помер 1945 року в Нью-Йорку через невдалу операцію на апендиксі.

Звісно, в історії світового кіно й театру є чимало видатних митців із цікавими біографіями. І, мабуть, іще більше є книжок, де більш або менш майстерно описано життя відомих акторів. Та все ж для автобіографічного роману Александра Ґранаха знайдеться місце і серед найкращих книжок цього жанру: дуже вже цікавим (навіть із суто літературної точки зору) є роман. Важко не пог одитися з перекладачкою Галиною Петросаняк: «Ось іде людина…» – це книжка, до якої після першого прочитання схочеться неодноразово повертатися.