Статтю цю написав відомий знавець українського мистецтва професор В. Кричевський, що тепер працює на одеській кіно-фабриці над художнім оформленням українських фільмів. За короткий час своєї праці на фабриці професор В. Кричевський художньо оформив чимало картин і в першу чергу великий фільм «Тарас Шевченко». Той надзвичайний і незрівнянний успіх, який мав фільм «Тарас Шевченко», доводить, що широкі громадські кола України цікавляться кінематографією і особливо нашим національним кіновиробництвом. Виходячи з цього ми й містимо статтю професора В. Кричевського про його роботу над фільмом «Тарас Шевченко».

* Авторську орфографію збережено

Приступаючи до праці над фільмом «Життя й творчість Тараса Шевченка», я поставив собі стати на рівень художньої, історичної й побутової правди.

Треба було поринути в економічний і етнографічний побут України за 100 літ назад.

З’ясувати собі весь соціяльно-економічний уклад життя кріпацької доби.

Панщина…

Неволя…

Для кріпака – не святочний побут, а буденний, повний важкої праці.

Жодних машин для помочі. Все – своїми руками: і хліб, і хата, і одежа, і посуд, і начиння… і на себе, і на пана.

Спосіб сполучення – первобутний – на конях і волах.

Замість жвавого меткого купця і комісіонера – повільний чумак, що віз солі добуває кілька місяців.

Контраст між побутом селян-кріпаків та панів.

Ніякої поетизації побуту, але й ніякої фальші і безграмотного нехтування подробицями.

От завдання, яке я собі поставив.

Щоб досягти, по можливості, історичної достотності, треба було вишукати відповідний матеріал.

Для цього я почав студіювати не романтично-побутову літературу українську й не кустарні склади з мереживом і густою різьбою, – а історичні документи і побутові дані по архівах, бібліотеках, художньо-етнографічних музеях.

Коли я згодився стати до праці над фільмом – був уже травень – час експедицій. Треба було зараз-же давати матеріял для експедицій. Гаяти його на старанну підготовку було ніколи.

Прийшлось користуватись раніш надбаними спостереженнями й опертися на свій досвід.

Випровадивши знімальну експедицію на Кавказ, я весь поринув у підготовчу роботу.

Щодня я обходив базари, крамниці, ятки, вишукуючи селянську одіж та матерію.

Цілими днями рився по музеях, архівах, бібліотеках, книгарнях, букіністах.

Оглядав приватні збірки й колекції.

Крім Шевченкових малюнків етнографічного характеру, я обслідував картини, рисунки і фотографії Шевченкової доби для тіпажа, interieu’ів, вбрання і т. ін.

З Одеси приїхав адміністратор Лугвенєв і от почався гарячковий підготовчий період; купування справжніх меблів, одежі і побутових речей 18-го та 19-го віків.

Такі речі, які цілком уже зникли з сучасного побуту, було особливо трудно знайти. Але вони були необхідні по сценарію.

Я мусив їх знайти і знайшов.

Так, чумацькі мажі ми дістали в етнографічному музеї Академії Наук, а старий майстер з-під Радомисля зробив нам ще кілька таких-же для чумацької валки.

Стару бричку попівську найшли у каретника в Києві (від лаврських монахів).

Диліжанс 40-х років дістали в Броварах, де він стояв замкнутий на поштовій станції.

Зразок Миколаївських кандалів – в музеї Бупр’а (Київ). Тут-же в Бупрі нам і зробили 20 пар таких кандалів (для рекрутів).

Грошові асигнації (1819 і 1838 р.) я випадково надибав на базарі. Взимку, з дозволу Одеського Д.П.У., ми видрукували потрібну кількість їх (для Брюловського аукціону, для хабаря за рекрута і т. ін.).

Форму «відпускної» грамоти відшукав мені в центральному архіві тов. Міяковський.

Потім екстрені експедиції літні за справжнім реквізитом і старою селянською одежею.

Під лютим сонцем і курявою, під буйними дощами тряслися ми на драбинчастому возі в надії вишукати потрібні нам речі.

Скрізь по селах приходилось з’ясовувати мету нашої подорожі і скрізь ми зустрічали зневір’я.

Видно було, що дядьки, слухаючи нас і потакуючи, думають: – «Щось тут не так! Оце нібито вам і справді потрібна та свитка драна, що Марія під дитину стеле!»

– «Щось то ви друге виглядаєте, та не признаєтесь!» не хотіли нічого показувати та продавати.

Багато нам сприяли своєю прихильністю виконкоми. Що-ж до кооператорів, то наші надії на них не справдились, і вказівки, які вони нам давали, – були ні до чого.

Дістали партію драних з вищиреними зубами чобіт, потрібних мені по сценарію для школярів.

Тов. Лугвенєв (адміністратор групи) неприхильно дивився і запевнив мене, що латання їх дорого обійдеться.

Я зауважив йому, що мені якраз такі драні шкарбани й потрібні.

Взимку вже при павільйонних роботах, в момент зйомки, коли крупним планом мали йти ноги школярів в драних чоботях – всі школярі вистроїлися в чепурненько полатаних чобітках.

Уявіть собі здивування моє і гнів режисера Чардиніна…

Виявилося, що тов. Лугвенєв, очевидно зі страху перед дирекцією, потихеньку від мене віддав їх полатати. Щоб я не знав.

І весь ефект чобітний пропав – завдяки цьому «усердію».

Вернусь до експедиції. Нам пощастило.

Попривозили ми такі речі, що їх не можна було внести в хату і ми склали їх в сараї, щоб потім віддати на селі одіпрати.

По музеях і архівах праця моя теж ішла повним ходом. Для панських костюмів я випадково дістав журнали мод 1818–1860 р. і звіряв їх з місцевими модами на літографіях з краєвидами Києва 40–50-х років. Виявлялись деякі риси провінціалізму і особливі місцеві ознаки, – наприклад, довге волосся, довгі запущені вуса у льокая.

З типажем діло ішло гаразд. Але деякі історичні персонажі, необхідні по сценарію, рішуче ховались од мене.

Так, портрета жандармського полковника Дубельта, який був начальником ІІІ-го відділу і допитував Шевченка, не було ні в музеях, ні в архівах, ні в спеціальних виданнях, і вже в серпні я знайшов його у проф. Макаренка в Києві.

Так само було і з «мочемордою» Закревським.

Проф. Щербаківський щойно навесні купив у Ленінграді невідомий досі малюнок Шевченка – портрет Закревського.

Інтересна постать «мочеморди» – розжирілого пана в халаті і шапочці з китичкою.

Фотографію будинку цього ж Закревського (де по сценарію пиячать мочеморди) я випадково дістав од учителя під час експедиції до Пирятина.

Жандармську форму одежі мені розшукали у Ленінградських архівах т.т. Потоцький та Нелідов.

Праця моя ускладнилась тепер тим, що я мусив найти місцевість, подібну до Кирилівки і обов’язково з панським палацом, близько од залізниці.

Справа в тім, що весною експедиція ВУФКУ з Чардиніним і т. Бузьком виїздила до Кирилівки і повернулась з сумним висновком: ніяк не можна здіймати сцен з дитинства Шевченка на його батьківщині. Кирилівка розрослася і зіллялась з Моринцями. Могила, що біля неї заблудився малий Тарас, шукаючи залізних стовпів – опинилась тепер серед села і на ній збудовано хату. Село перетворилось в містечко, багато хат вкрито залізом. Подвір’я Шевченка змінилось. Хата нова.

Простудіювавши в музеї Кирилівські пейзажі (Дядченка) і фотографії, та порадившись з акад. Єфремовим і проф. Щербаківським, знавцями краю, ми рішили спинитися на м. Верховні на Сквирщині. Прекрасна хвиляста розлога місцевість. Ліси, гаї, ставок і річка… Цілі кутки стародавньої забудови. Палац, будований італійцем в 1812 році (витриманий ампір) в руках сельгос. комбіната. Старий панський маєток, що належав колись графам Ржевуським та Ганським і викликав захоплення Бальзака, жонатого з верховенською дідичкою Евеліною Ганською.

Експедиція з Кавказу перекинулась на Україну, і ми на початок жнив, з кошами повними одежі й реквізиту, з допоміжною бричкою й возами, з крикливим автомобілем, вторглись в сонне село. Тут в Верховні-Кирилівці повинні були ми зняти багато сцен з дитинства Тараса, рекрутський набір, роботу на панщині, сцени з повороту Тараса на батьківщину і багато інших.

Мені довелося їздить по околицях, вишукувати відповідні місця для епізодів, діставать гарні воли для чумаків, слідить за одежею артистів і доглядати на зйомках за оформленням побутових звичаїв.

Селянська одежа, пошита в майстернях, була, що називається, «з голки»: чиста, чепурна, новенька.

Натурщики, одягнені в ню, були-б театральними «пейзанами», а не косарями й женцями з важкої панщини. Довелося спеціально оброблять одежу: бризкать водою, волочити по землі, викладати на сонце.

Почалися зйомки.

Бідаки селяни, що завдяки торішньому неврожаю, здорово голодували – старалися наперебій «попасти в артисти». Ще до сходу сонця їх юрби тинялись під костюмерною, змішуючись з артистами, навербованими нами в Київському Соробмисі.

Між цими селянами особливо виділився цікавий дід восьмидесятилітній, чепкий і жвавий Мусій Джура, взятий режисером на ролю Тарасового діда. Він ще пам’ятав, як недолітком за панщини сам ходив за матір робити.

Він не грав, а жив і почував по сценарію. Потім ми його возили до Одеси закінчувати ролю в хаті. Цей дід, що ніколи не виїздив з Верховні, живо пристосувався до культурного життя. Їздив по залізниці, на авто, на трамваю, грав в павільйонах під юпітерами і ніде не виявляв ні розгубленості, ні здивування.

Почалися жнива.

Заснували по селі панські прикажчики в високих кашкетах і особливих жилетах кріпацького крою (по Мартиновичу), по викройці, зробленій мені дідом-кравцем з-під Золотоноші (село Білоусівка).

Піп і попадя – за музейними портретами, жінки в старосвітських очіпках і плахтах, дядьки в штанях, з широкою матнею і в сорочках.

Дядькам дуже вподобалась одежа – «саме для жнив! Вільно в полі робити з широкими рукавами, ніж в теперішньому вузькому».

З чумацькою валкою було особливо багато мороки. Сонця не було видно. Переодягнені чумаками дядьки з волами сиділи вже другу добу і лаялись.

Вдома кипіла робота і їх пекла нетерплячка скоріше вернутись на жнива, а тут не пускають! Небо хмарилось, і т. Завелєв – оператор, рішуче заявляє, що знімати не можна.

Великі важкі воли, запрягані в незграбні мажі, кремезні дядьки в довгих чумацьких кереях – все це розташувалось на вузькій уличці в повній «боєвій готовності».

Нарешті – сонце!..

Дядьки підбадьорились.

Вася Людвінський – малий Тарас, перестав пустувати.

Помрежі заметушились, встановлюючи цеп.

Чумацька валка посунулась на зустріч з малим Тарасом. Апарат метр за метром зафіксовує дію.

В Києві мали пройти сцени з приїздом Шевченка на Україну, з похоронами і т.д.

Тепер мені уже доводилось повсякчас пильно слідкувати, щоб ні одна дрібниця з сучасного життя – ні вивіска, ні електричний ліхтар, ні провода, ні нова будова, ніщо під час зйомки не вийшло в поле кадру і не зіпсувало картини.

В сцені повороту Шевченка з Петербургу – диліжанс повинен був спинитися перед поштовою станцією. Взятий нами в Броварах старинний диліжанс був занадто обдертий і дощами злитий. Треба було, не змиваючи слідів потертості, надати йому вигляд гідного вжитку: підправити й підфарбувати де-не-де.

Дістали з Сорабіса художників, яким я пояснив, що саме треба підмалювати.

Уявіть собі мій жах, коли я, навідавшись потім до диліжанса, побачив його матово-чорним, цілком замальованим. І колеса й шпиці, що повинні були з далекої дороги вкритись курявою, і навіть мідна ручка од дверець, – все було рівненько замальовано чорною фарбою. Треба було найняти нових робітників, щоб змити ці сліди «усердія не по разуму».

Згори на диліжанс ми навантажили старовинні чемодани. Перед будинком почти, що зберігся без зміни від 40-х років, не було в часи Тараса брукованої дороги, і ми засипали брук піском.

Проводів зняти нам не дозволили і ми, на жаль, не змогли зняти почтову станцію цілком, а обмежились тільки ґанком її.

В сцені з виносом труни Шевченка з церкви Різдва на Подолі довелось набратися немало клопоту. Сама церква лишилась без архітектурних змін. Тільки середні двері, через які треба було виносити труну, давно були забиті, закладені і з середини заставлені іконами. Прийшлось за день до зйомки розмурувати їх.

Зранку почалась зйомка.

На руках студентів Шевченкова труна.

Чоловік 500 натурщиків, одягнутих в костюми 60-х років. Приятелі поета – Лазаревський, Честахівський, родичі, прихильники, діти, хор і… поліція та кінні жандарми…

Все це запрудило вулицю перед старою церквою. Трамвайний рух припинено. Почалася неприємна метушня.

Знизу і зверху напирали трамваї, візники, публіка. Зацікавлена публіка нікого не слухала, змішувалась з костюмованими натурщиками і лізла просто на апарат. На щастя в форму поліції й жандармів були одягнуті міліціонери. Вони, нарешті, примусили публіку слухатися і навели порядок.

Для сцени зустрічі киянами труни з тілом Тараса за Дніпром, всю цю переодягнуту трупу чоловіків в 500 треба було перекинути на той бік Дніпра на Чернігівщину. Ні трамваїв, ні авто, ні човнів не вистачало. З великими труднощами нарешті перебралися до місця, де я впорядив чернігівську заставу, поставивши пасастого шлагбаума з вартовим москалем. Погода була неможлива. То дощ, то сонце. Нарешті ринула злива. Жінки в рясних довгих убраннях, мужчини в сюртуках і циліндрах або шляпах, поліцаї, всі обмокли, задрипались, чоботи порозкисали. Порозбігались ховатись от зливи хто куди міг.

Для сцени з могилою Шевченка ми найшли місце біля Лаври, на одкосах. Робити зйомки на самій могилі поета під Каневом не можна було, бо могила перероблена по новому, і замість хреста стоїть новий пам’ятник. Ми відшукали відповідне місце: той же схил, як і на могилі під Каневом, той-же задніпрянський краєвид. Насипали могилу. Але по той бік Дніпра, якраз на фоні задніпрянського пейзажу, стояв док з під’ємними кранами. Весь дикий, блідий пейзаж характерного Лівобережжя псувався. Док треба було усунути і за це взявся Лугвенєв. На моменти зйомок док було одведено далеко вбік – до Цепного мосту.

Хрест на могилу ми точно зкопіювали по фотографії і за зламками старого хреста Шевченкового (в музеї ім. Шевченка).

В павільйонних роботах я весь час пам’ятав, що все несправжнє в історичному фільмі завжди бреше і примушує відчувати брехню. В фільмі «Тарас Шевченко», де дія зв’язана з певними історичними місцями і особами, в умовинах побуту близької нам доби – особливо треба було остерігатись ляпсусів.

Оформлення павільйонів повинно бути просте – без фальшивих конструкцій, відповідати духу того часу з передачею всіх типових відтінків стилю.

Точно продуманий реквізит, по можливості справжній (автентичність завжди має свою ціну).

Для цього я брав меблі і реквізит, коли можна було, по музеях, купував у антикварів. Коли треба було – копіював музейні зразки, або робив по рисунках з картин. Павільйонів по сценарію треба було багато: кімнат, коридорів, куточків і т.д. щось коло 60-ти.

Деякі з них імітували казенні історичні кімнати: тюремну камеру, коридор і канцелярію Петропавлівської фортеці, канцелярію і казарму в Орську, майстерні Петербурзької Акад. Мистецтв, кімнати Шевченка в Акад. Мист. і т.д. Селянських хат було не багато: хата батьків Шевченка, дяківська хата й школа, хата, де малий Тарас читає над мерцем, хата маляра. Панських кімнат багато: Енгельгардта (в Вільні, в Петербурзі, на селі), Якобі, Квітки, Гребінки, Закревського, Гулака, Брюлова, Венеціянова, губернатора Фундуклея, майстерня Ширяєва (Петербург), майстерня Шевченка і т.д.

Крім цього будинок школи, де жив дяк, сільська дзвіниця і частина церкви Василя Блаженного в Москві.

Хату Тарасових батьків, дяківську й інші, я будував по відомим мені старим зразкам і матеріялам, взятим з різних музеїв.

Прості хати я особливо старанно деталізував. Стіни обробляв так, щоб вони були вимащені глиною і почувався зруб, а не дихт. Дерево на лавах, дверях, миснику, вікнах я спеціально обробив під старе, многолітнє, а не крашене, як досі робили для кіно.

В добу Шевченка доживав свій вік стиль Empire з його спокійними сухуватими лініями.

Його я й уживав здебільшого, надаючи йому де треба відтінків українського провінціалізму, користуючись фотографіями старих панських маєтків. Так для спальні Енгельгардта я використав interieur в строгому empire Строганівського будинку з села Хотінь, Сумського повіту на Харківщині. Для Віленського будинку Енгельгардта, маючи на увазі, що в старому небагатому місті переважно були або безтільні, або ренесансові будинки – я вжив ренесансу і в архітектурі і в меблях, які дістав в одеському музею.

Для кімнат старого Енгельгардта на селі я вжив змішаний стиль невловимого переходу від ренесансу до empire, пам’ятаючи, що тут і архітектура і реквізит могли бути давнішого стилю, а не новішого. Тут я використав архітектуру Козелецького будинку Розумовського (середина 18-го віку). Мебель – ранній empire. Килими справжні (музей Акад. Наук); один датований 1812 р., другий 18-го віку. Портрети, люстри, книжки, чорнильні прибори, піч в ніші кахляна і т.д. – все одповідало стилю й добі.

Так робився «Тарас Шевченко».

Друкується за: Кричевський В. Про роботу над фільмом «Тарас Шевченко» // Кіно. – 1926. – №12. – груд. – С. 13–15.