Від часу світової прем’єри нового фільму Кіри Муратової на сьомому Римському МКФ минув рік,

і от довгоочікувана українська стрічка від режисерки-«важковаговика» вийшла у вітчизняний прокат

«Одвічне повернення»

Режисер, сценарист – Кіра Муратова

Оператор – Володимир Панков

Художники – Євген Голубенко, Руслан Хвастов

У ролях: Олег Табаков, Алла Демидова, Наталя Бузько,

Віталій Лінецький, Рената Литвинова, Сергій Маковецький та ін.

Україна, Sota Cinema Group. 2012

Муратова зібрала у новому фільмі чи не весь свій зірковий букет: Аллу Демидову та Олега Табакова, Ренату Литвинову та Сергія Маковецького, Георгія Делієва, Філіпа Панова та Наталю Бузько. А ще тут з’являється Віталій Лінецький, на чию «симпатичну мордашку», згадує актор, Кіра Муратова вже давно звернула увагу, та який раніше з’являвся в неї лише в епізодичній ролі в «Чеховських мотивах». Тут же Лінецькому дісталося чи не найбільше екранного часу: він виконує головні ролі у двох новелах-епізодах стрічки. Ролі, що, як і всі чоловічі ролі в цьому незвично веселому для режисерки фільмі, є повторенням одного й того ж. Чи то пак поверненням.

Банальна до абсурду ситуація, що нагадує зачин до анекдота: в гості до самотньої жінки приходить чоловік, який виявляється давно забутим однокурсником (чи, може, його братом-близнюком із паралельного курсу?), і ледь не з порога вивалює на здивовану господиню дилему свого життя, яку не може вирішити: він, давно і щасливо одружений, раптом закохався в іншу, без якої тепер не може жити. Але й дружину покинути не може, адже її теж любить. Що робити? Нав’язливий і марудний гість, що ніяк не відчепиться, дезорієнтована господиня, котра пропонує можливі варіанти відповідей, жодна з яких не є «правильною» і достатньою. І мотузка в руках, яку жінка ніяк не може розплутати. Наступний епізод: інші чоловік і жінка, інші декорації, а діалоги майже ті самі. І щоразу заплутана мотузка. І сюжет, який рухається по колу мікроскопічними кроками, хоча розв’язка так і не настає.

Не досить сказати, що в Кіри Муратової є свій упізнаваний стиль. Муратова сама стала в свідомості багатьох окремим кіностилем, яким або захоплюються та який наслідують, або ж, навпаки, якого не приймають. Але мало хто зважиться заперечувати, що йдеться про кіноявище надто помітне, аби заплющувати на нього очі, й водночас надто дискомфортне для поблажливо-узагальненого «подобається».

Та якщо попередня стрічка – «Мелодія для шарманки» – була передусім гостро соціально-критичною, то в «Одвічному поверненні» режисерка повертається до формату камерної психологічної драми (чи то драматичної комедії). Формату, який, щоправда, сама ж і руйнує десь посередині фільму вже класичним піранделлівським методом – виводячи на сцену постать «зовнішнього» автора. Точніше, тут – померлого режисера, що від нього, як дізнаємося з діалогу продюсера і потенційного інвестора, залишилися тільки кінопроби з різними акторами. Ось і неймовірно просте пояснення ідеї «одвічного повернення» (алюзії ж на Ніцше в назві є лише нагодою злегка покпити з освіченого глядача).

Муратова, повторюся, зняла незвично легке для себе і майже розважальне кіно. Хоча фінальна сцена, розіграна реальним продюсером фільму Олегом Коханом та ще одним (безіменним) колегою перед не дуже кмітливим потенційним інвестором, і покликана додати стрічці особливої реалістичності (адже саме так, за словами творців фільму, і виглядає нині типова ситуація «вибивання» грошей для кінопроектів), почасти переносить її в сатирично-«злободенну» площину.

Водночас фільм, по суті, є тріумфом акторської майстерності. Кіра Муратова, яка завжди працює з яскравими або по-своєму харизматичними акторами, зібрала всіх своїх «улюбленців» разом, до того ж, поставивши їх у незвичну ситуацію конкуренції: вони розігрують один і той же епізод і, за винятком незначних змін, проговорюють майже ідентичний текст, граючи у схожих – хоч і не однакових – інтер’єрах. Аскетизм обставин сюжету підкреслено ще й чорно-білим зображенням. Тож і справді залишається акторська майстерність у чистому вигляді: особиста харизма, сила жесту, слова, погляду, – все те, про що нині глядачі (як, до речі, й режисери) забувають під впливом дедалі видовищніших динамічних жанрів і реалістично переконливіших кінотехнологій.

Та хоч Муратова й знімає «актороцентричне» кіно, не варто надто довірливо ставитися до «вбивства» режисера, вчиненого нею у власному фільмі. Дещо раніше мас-медія розтиражували слова Ренати Литвинової, що «Одвічне повернення» може стати останньою стрічкою Муратової, – чутки, які сама режисерка, втім, досі і не спростувала, і не підтвердила. Поки що безсумнівним залишається одне: доки Кіра Муратова знімає кіно, вона залишається у своїх фільмах головним – або і єдиним – Автором. Автором, який із власної волі не покине своїх акторів напризволяще.