«Ломбард»

Сценарист, режисер – Любомир Левицький

Оператор – Олексій Хорошко

У ролях: Денис Никифоров, Павло Піскун, Василіса Фролова, Валерій Легін, Георгій Делієв, Сергій Романюк

Україна, «Кінофабрика», 2013

Любомир Левицький (постановник «Штольні», 2006) завершив цього року аж два повнометражних фільми: «Ломбард» вийшов у прокат 19 вересня, а «Тіні незабутих предків» з’являться у листопаді. Режисер намагається зайняти порожню в українському кіно нішу жанрових фільмів для масової аудиторії, аби повернути бодай дещицю вкладеного бюджету. Крім того, якась частина цієї аудиторії має запит на фільми саме українського виробництва, бо воліє підтримувати розвиток вітчизняної кіногалузі (принаймні, про це свідчать читацькі коментарі в соціальних мас-медіа). Вибір жанру цілком вдалий: «чорні» гангстерські комедії в стилі Квентіна Тарантіно та Гая Річі полюбляють люди різного віку, рівня освіти та соціального статусу. Комусь смакує чорний гумор, хтось слідкує за карколомними сюжетними поворотами, хтось угадує інтертекстуальні переклики з іншими популярними фільмами чи оцінює кмітливість режисера у його спробах експериментувати з жанровими канонами, хтось задовольняється самим видовищем.

В одному з інтерв’ю Левицький заявив, що дотримувався канонів гангстерської комедії, щоб не відштовхнути шанувальників цього жанру. Втім, склалося враження, що він наслідував прийоми конкретного режисера – Гая Річі (множинність сюжетних ліній, ознайомлення з новими персонажами через закадрову оповідь, відкритий кінець тощо). Справедливості ради варто зазначити, що Левицький не приховує свого епігонства і визнає, що надихався фільмами Річі «Карти, гроші, два стволи» (1999) та «Великий куш» (2000). Він побудував аналогічну за структурою історію довкола крадіжки золота з банку, в яку втягуються різноманітні персонажі з кримінального світу, від великих босів до невдах-гопників. Час від часу золото виявляється фальшивим, що дає імпульс до нових махінацій, гонитв і перестрілок.

Для багатолінійного сюжету вкрай необхідними є правдоподібність і ясність. У фільмах Річі найнепередбачуваніші сюжетні збіги залишаються в межах вірогідності, історія зберігає чіткість, послідовність і прозорість. «Ломбард» же розпадається на окремі сюжетні лінії, які самі по собі цікаві, одначе сполучні ланки між ними штучні та вимушені через брак логіки і вмотивованості дій персонажів. Окрім того, в діалогах зустрічається чимало вимучених дотепів, бездарних каламбурів і пафосу. До недоліків належать і проблеми із зображенням: іноді розмиваються навіть крупні плани облич. Монтаж динамічних сцен часом виглядає натягнуто, здається, ще трохи – і кадри зліпляться в мерехтливий безлад, як під час пришвидшеного перемотування. З іншого боку, деякі вдалі сюжетні повороти та смішні жарти наводять на думку, що сценарист Любомир Левицький здатний на більше.

У головних ролях (братів Марка та Яші) знялися російський актор Денис Никифоров та український – Павло Піскун. На жаль, їхні персонажі чи то погано були прописані в сценарії, чи то акторам не вистачило вміння їх зіграти. Що Марк – це типаж «благородного бандита» (як заявлено в анотації), хоча й дуже схематичний, ще можна здогадатися, а от «інтелектуальний» типаж Яші (Павло Піскун) чомусь не переконує. Яша тремтить і плазує перед грізним босом, що вельми дивно для «інтелектуального злочинця». І очевидно: йому просто пощастило уникнути провалу химерних стратегій, бо раціональністю вони не відзначалися.

Значно переконливішими є жанрові типажі в ролях другого плану, що їх виконують професійні актори і впізнавані медійники (телеведучі, учасники телешоу). Їм вдалося створити фактурні образи: головний бос мафії (Валерій Легін) відсилає нас до аналогічних персонажів гангстерських фільмів, того ж «Хрещеного батька» Копполи, але при цьому залишається самобутнім. Телеведуча Василіса Фролова, схожа на Уму Турман, пасує до фільму а-ля Тарантіно, а доля її героїні дуже нагадує долю героїні Мелані Лоран у «Безславних виродках». Костянтин Корецький успішно впорався з роллю дрібного невдахи Васі, якому постійно дістається від більш агресивних гопників.

Запрошення не лише професійних акторів, а й ведучих телебачення – вдалий маркетинговий хід. Постановник також залучив до роботи українські музичні гурти, зокрема, головну тему написала популярна група С.К.А.Й.

Оскільки у фільмі грає чимало російських акторів, знімався він російською, а потім був дубльований українською. З одного боку, це свідчить, що співпраця з російськими кінематографістами може відбуватися на рівноправних засадах для створення україномовних фільмів. З другого – український дубляж видається не зовсім виграшним за виразністю та стилістикою. Дивним чином україномовна кримінальна комедія обійшлася без вуличного сленгу, приклади якого легко можна було відшукати в сучасній українській літературі, не кажучи вже про вуличні розмови.

З огляду на акторський склад «Ломбард» міг би стати прикметним фільмом у своєму жанрі навіть за невисокого рівня сценарію та наявних операторських недоліків, якби Левицький більш творчо і вдумливо поставився до кінострічок Річі, які намагався наслідувати. Персонажі Річі значною мірою відтворюють реальні типажі лондонського вуличного життя. В Україні, з її сучасними кримінальними обертонами у політичному дискурсі, легко було б знайти власні колоритні типажі. Натомість із реальних персонажів українського соціуму до фільму потрапила лише трійка гопників, і саме вони викликають найбільшу симпатію, бо, на відміну від решти героїв, це комічно зображені реальні люди, з якими ми іноді стикаємося на вулиці. Якби дія фільму відбувалася не в «абстрактному місті Лемберг», а в реальному Львові чи реальному Донецьку з їх реальними вуличними персонажами: ультраправими навколофутбольними групами (невдаха Вася в шарфі «Динамо» не тягне навіть на карикатуру футбольного хулігана), розповсюджувачами наркотиків, бізнес-олігархами та продажними політиками, – цей фільм був би значно самобутнішим і цікавішим як українській, так і західній аудиторії. Левицький же, схоже, вирішив, що український любитель західних комедій не сприйме таких нововведень, а західні глядачі не зрозуміють української специфіки. В результаті фільм вийшов ні нашим ні вашим – такий собі невибагливий витвір, що відтворює не дух жанру, а лише його букву, та й то технічно незадовільно. Втім, і так, за 11 днів прокату «Ломбард» зібрав 47 тис. доларів. Гнітюча цифра з огляду на бюджет 1,7 млн (частково за фінансування «Держкіно»), але, порівняно зі «Звичайною справою» Васяновича та «Істальгією» Онищенко, це – успіх.