Автор сценарію і режисер – Ігор Савченко

Оператори: Аркадій Кольцатий, Данило Демуцький, І. Шеккер

Композитор – Борис Лятошинський

У ролях: Сергій Бондарчук (Шевченко), В. Честноков (Чернишевський), Н. Тимофєєв (Добролюбов), Гнат Юра (Щепкін), А. Консовський (Курочкін), Іван Переверзєв (Сєраковський), Наталя Ужвій (Ярина Шевченко), Євген Самойлов (Спешнєв), Михайло Кузнецов (Скобелєв), Марк Бернес (Косарєв), Дмитро Мілютенко (Усков), М. Бебутова (Ускова), Л. Масоха (Костомаров), П. Шпрінгфельд (Куліш), М. Трояновський (шеф жандармів), М. Названов (Цар), А. Хвиля (пан Барабаш), М. Висоцький (Лукашевич), Г. Юдін (провокатор), Л. Кміт (Обрядін), А. Баранов (Потапов), К. Сорокін (рудий єфрейтор).

Київська кіностудія художніх фільмів, 1951. Чорно-білий, тривалість 108 хв.

Сталінська премія І ступеня 1951 року. Особливий почесний диплом за режисуру (І. Савченку) і премія за чоловічу роль (С. Бондарчуку) на МКФ у Карлових Варах, 1952.

«Долю солдатів хлопці переживали, як власну»

Ніяк не сподівалася, що, читаючи «Зекамерон ХХ» Петера Деманта і вболіваючи за стражденних і упосліджених в’язнів ГУЛАГу, в цій правдивій, глибоко людяній розповіді натраплю на щось близьке моєму фаху, тобто кіно. І раптом… «Найвищу оцінку отримав у таборі «Тарас Шевченко». Долю солдатів, приречених на двадцятип’ятирічну службу, хлопці переживали, як власну. Під час сеансу в останніх рядах почулося раптом голосне ридання: плакав Болов, суворий черкес, відомий крутим норовом, залізним характером і довгим списком злочинів – він убив за своє життя трьох міліціонерів.

– Дуже переживальний фільм, – зніяковіло пояснював він наступного дня свою несподівану реакцію.

Кіно було у нас єдиною розвагою і так міцно увійшло в наш побут, що – попри три-чотири щоденні сеанси для обох змін – до зали іноді неможливо було потрапити»(1).

Фільм Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» не належить до пріоритетних для сучасних дослідників кіно. Чесно кажучи, я також вважала його типовим продуктом тоталітарної доби. Власне, він таким і є, але, натрапивши на згадку про нього у книзі австрійця Петера Деманта (псевдонім – Кресс Вернон), поглянула на цей фільм іншими очима. А сприйняття фільму, як відомо, залежить від того, якими очима на нього дивитися. Присуджуючи 1952 року Ігореві Савченку Сталінську премію, тодішня влада в СРСР не брала до уваги той факт, що в’язні ГУЛАГу можуть ототожнювати свою долю з Шевченковою.

Акцентуючи увагу на трагічному знущанні над солдатами, в тому числі й над Шевченком, у пустелі на берегах Каспію, автор, очевидно, не усвідомлював, скільки у його країні, якій він служив вірою і правдою, безневинно покараних, в тому числі поетів і художників,.

Сьогодні, пов’язуючи фільм з реальним життям доби тоталітаризму, можемо говорити про інтуїцію митця, яка допомогла створити кіно прийнятне і для диктатора, і для його жертв. Вислови Тараса Шевченка на зразок такого: «Горе народу стискує кулаки й гострить ніж. Хай знає народ, що ярмо можна не тільки нести, але можна й треба скинути його»(2) можна було сприймати і на рахунок «найсправедливішої» влади країни Рад, бо становище народу через сто років після кріпаччини не поліпшилося, радше навпаки. До речі, епізоди заслання Шевченка визнали найсильнішими у фільмі не тільки глядачі: по-справжньому прекрасними їх вважав і кінорежисер Михайло Ромм. Та й ніхто з критиків, які писали про фільм, не оминув згадок про муштру на розпеченому плацу і покарання шпіцрутенами непокірного солдата Скобелєва – епізодів трагедійного напруження.

У період «малокартиння» було тільки два хороших фільми – «Мічурін» і «Тарас Шевченко»

«Тарас Шевченко» Ігоря Савченка з’явився у період «малокартиння». Влада, якою рухало прагнення «краще менше, та краще», насильно скоротила кількість фільмів (у 1951 році їх вийшло всього дев’ять на весь Радянський Союз). Припинився приплив у кіно молоді. З драматургії зник живий конфлікт, його замінили «безпечним» конфліктом «хорошого з іще кращим». Склався «безликий стиль» помпезних кінострічок. Еталоном став фільм «Падіння Берліна» Михайла Чіаурелі, який утверджував апологію і міфологізацію Сталіна. В такому ж епічно-патетичному стилі В. Петров зняв «Сталінградську битву», а Юлій Райзман – «Кавалера Золотої Зірки». Епоха «холодної війни» нав’язувала кінематографу прямолінійне трактування теми Заходу. Пов’язана з «холодною війною» ідея національної зверхності породила жанр біографічного фільму. У фільмах-біографіях російські діячі науки і культури минулого долали не тільки «тяготи царизму», а й чужі «віяння Заходу». Рішення про збільшення виробництва фільмів ухвалюють на ХІХ з’їзді КПРС (жовтень, 1952), але його реалізація почнеться тільки після смерті Сталіна, з початком «відлиги».(3)

Історія фільму «Тарас Шевченко» бере початок іще в другій половині 1940-х. Він згадується, зокрема, в Постанові Політбюро ЦК ВКП (б) «О плане производства художественных, документальных и видовых кинофильмов на 1948 год»: з плану художніх фільмів виробництва 1948-го його перенесли на 1949-й.(4)

Михайло Ромм оцінював період «малокартиння» як найстрашніший у радянському кіно, а причину бачив у відході від марксизму: «Ми всі живемо в країні, яка вважає вчення Маркса правильним у всіх галузях, окрім мистецтва та історії, де ми городили чортзна-що». Серед фільмів того часу хорошими він назвав тільки «Мічуріна» Олександра Довженка і «Тараса Шевченка» Ігоря Савченка.(5)

Ігор Савченко, незважаючи на хворе серце, працював над фільмом до останнього. Помер 14 грудня 1950 року. Завершили роботу його учні Олександр Алов і Володимир Наумов. І цим, очевидно, пояснюються відходи від сценарію, зокрема, зникнення такого важливого персонажа, як графиня Анастасія Іванівна Толстая, яка 1857 року найактивніше турбувалася про звільнення Шевченка, та акцент на постатях Чернишевського й Добролюбова.

«Він три години розповідав мені історію Момбеллі…»

Ігор Савченко мав чималий режисерський досвід, а також літературний хист. Він не став замовляти сценарій і написав його сам. Ба більше, почав писати роман про Тараса Шевченка, але не встиг завершити. Літературний, архівний, життєвий матеріал вивчав скрупульозно. Про це згадувала Суламіф Цибульник, яка працювала помічником режисера у цьому фільмі: «Працюючи над сценарієм “Тараса Шевченка”, Ігор Андрійович підняв величезний матеріал, у тому числі невідомий до нього навіть спеціалістам-шевченкознавцям»(6). Латіф Файзієв, учень Савченка, якого той зняв в одному з епізодів, наголошуючи на досконалому вивченні матеріалу, не без гумору навів такий епізод: побачивши оператора Аркадія Кольцатого похмурим, поцікавився, що трапилось: «Замучив мене Савченко! Чорт смикнув мене за язик, запитав я його, що це за роль в «Тарасі Шевченку» – Момбеллі? То Ігор Андрійович три години розповідав мені історію Момбеллі – від прабабусь до правнуків…»(7).

Ігор Вєтров (знімався у фільмі) зафіксував атмосферу ентузіазму, широкої творчої віддачі, яка панувала в роботі: «Вражали масштабністю натурні зйомки в Києво-Печерській лаврі, «Ніч на Івана Купала» з величезними масовками на схилах Дніпра, велич інтер’єрів Ермітажу й Академії мистецтв у Ленінграді, контрастуюча гнітючою монотонністю натурна декорація випаленого сонцем «Новопетровського форту» у Вишгороді і паралельні зйомки в пустелях Середньої Азії, на Аралі й Каспії». Це були «складні експедиції і натурні об’єкти з тисячними масовками»(8).

Надмірність інформації митцю іноді заважає: матеріал не підкоряється, складно вибудувати концепцію. У фільмі «Тарас Шевченко» остаточна концепція окреслилася у готовому фільмі, до якого увійшло далеко не все зі сценарію: довелося обирати між правдою історичного джерела і вимислом на догоду концепції.

Небезпечні думки революціонера-демократа (сценарій)

Кожен радянський фільм виконував чітке завдання. У цьому випадку критики визначили його так: «…показати значення української культури. Її нерозривний зв’язок з російською культурою, її революційний пафос, її чарівливу самобутність»(9). А ще треба було викрити українське панство, яке трактувалося як «класовий ворог».

Сценарій Ігоря Савченка «Тарас Шевченко»(10) відповідає цим вимогам. Слова з творів чи «Щоденника» Шевченка про любов до України повністю проігноровано, натомість наголошено на його ненависті до панів, на нерозривному його зв’язку з російською культурою. На самому початку фільму Шевченко переживає стрес: до Академії мистецтв, де він працює над полотном, прапорщик лейб-гвардії Московського полку Микола Момбеллі приносить звістку про загибель на дуелі молодого Михайла Лермонтова(11).

Спешнєв, який навідується до Михайла Щепкіна попрощатись, переказує йому вітання від Герцена. Спешнєв – друг Момбеллі (а обидва – змовники проти панівного ладу), тож, налаштований радикально, він прагне одного: «дворян-господ на веревочки»… Шевченко, який разом з ним їде в екіпажі до Петербурга, йому не заперечує.

Після закінчення Академії Шевченко вирушає в Україну, де серед освічених людей завдяки «Кобзарю» 1840 року вже добре відоме його ім’я. Представники привілейованого стану запрошують його до своїх маєтків гостювати. В сценарії це родина Барабашів, до них учащає їхній сусід, «маленький, гладкий» пан Лукашевич, якого зображено як невігласа й жорстокого експлуататора. У сценарії Тарас Шевченко розмовляє з Барабашем, у якого 25 тисяч кріпаків і який «писав государю-імператору у всепідданішій записці про зміну стану малоросійських селян (…)

– А чому ясновельможний пан сам не звільнить селян? (…)

– Припустимо, я звільню їх, а що далі? Вони потраплять в рабство до поляків, підуть у найми до шинкарів. Що ж, це краще?»

Після колізії, що трапилася в домі Лукашевича (той ударив сонного козачка), розгніваний Шевченко покидає товариство. Навздогін Лукашевич говорить: «Подумаєш, Кобзар! У мене ж п’ятсот душ таких кобзарів, я ж таких кобзарів на конюшні шмагаю»(12). Згодом вірний собі Лукашевич дає і характеристику творів Шевченка: «Його поезія, так би мовити, зануряє уми в баговиння нігілізму, пробачте за вираз, безбожжя та політичного розтління. Він може скінчити свою літературну діяльність Сибіром…»(13).

Отож не дивно, що Шевченко у трактуванні Савченка сприймає поміщиків не інакше, як «собачниками, душовласниками, ненажерами, тупоголовими». Загострюючи до краю соціальний конфлікт, режисер підкреслює, що як демократ поет спілкується і знаходить порозуміння лише з селянами, а як революціонер на їхнє розпачливе «що робити?» відповідає: «…не в кожній хаті є хліб, а сокири та вила всюди знайдуться».

Насправді це погляд прямолінійний, данина вульгарно-соціологічним догмам доби тоталітаризму. Хоча б тому, що не всі поміщики були такими, як показано у сценарії. Шевченко подовгу гостював у маєтках: князя Василя Миколайовича Рєпніна, в родинах Закревських, Тарнавських, Лизогубів і залишив чудові портрети, які виконував на їхні замовлення. Радянська ж наука та ідеологія трактувала Шевченка виключно як «революціонера-демократа»: це відповідало догмам класової боротьби, що безроздільно панували в СРСР. Саме в такому прокрустовому ложі його і подає Ігор Савченко.

Фанатичний революціонер він і в середовищі кирило-мефодіївців. Якщо Костомаров, Куліш, Білозерський і Гулак помірковані: прагнуть поширення федеративної ідеї, організації шкіл, то Шевченко повторює: «Треба так говорити, щоб люди для початку взяли сокиру. (…) імператора треба знищити, вбити…» і, зрештою, називає кирило-мефодіївців «вірнопідданими бунтівниками».

Куліш настрої Шевченка пояснює тим, що його озлобив Петербург. Але поет заперечує, говорить, що прозрів саме в Україні. У фільмі це прозріння відбувається під час зустрічі з сестрою Яриною в її хаті, коли в нього народжуються рядки про свою родину: про матір, яку «молодую у могилу нужда та праця положила», про сестер («ви в наймах виросли…»).

Контрастом цього стану душі постає свято, яке на честь Шевченка влаштувала родина Барабашів у своєму палаці. Тарас читає там поему «Сон» («У всякого своя доля…»), яка, зрозуміло, обурила присутніх. Шевченко покидає їх і на прохання селян закінчує читати твір на подвір’ї в їхньому колі.

«Щоденник» – основне джерело сценарію

У сценарії чимало висловлювань Шевченка взято безпосередньо з його творів. Ігор Савченко уважно читав «Щоденник» Тараса Шевченка (14)– твір йому прислужився, багато фактів він узяв саме звідти. Водночас фільм Ігоря Савченка є прикладом того, як переінакшуються факти. Візьмімо один із кульмінаційних моментів – справді приголомшливу історію солдата Скобелєва. Як засвідчує «Щоденник», 8 червня Шевченко зустрівся з унтер-офіцером Кулихом (той привіз йому з Уральська «Естетику» Лібельта). Розмовляли вони про другу роту, яка два роки тому покинула Новопетровське укріплення і знову повернулась. Починаючи з колишнього ротного командира Обрядіна, вони перебрали всю роту й дійшли до рядового Скобелєва. Шевченко спілкувався з цим чоловіком – земляком, родом з Херсонської губернії, любив слухати, як той співав українських пісень, які переносили поета на береги Дніпра, на його любу батьківщину. «Он был, как он мне говорил по секрету, беглый крепостной крестьянин. Попался в бродяжничестве, сказался непомнящим родины и семейства и был зачислен в солдаты, где и дали ему прозвище Скобелева в честь известного балагура – Русского Инвалида, Скобелева»(15). Обрядін зробив його лакеєм своєї коханки. Не минуло й півроку, як незграбний лакей так само незумисне став коханцем коханки свого повелителя. Якось підступна зрадниця відкрила Скобелєву, що його командир одержав надіслані Скобелєву з Москви 10 карбованців сріблом від якогось колишнього товариша. Обрядіна, який був батальйонним казначеєм, давно підозрювали у крадіжці таких переказів, але той якось умів ховати кінці у воду. Скобелєв почав вимагати свої гроші. Той дав йому ляпаса, а Скобелєв йому відповів тим самим. Сцена відбулася при свідках – інших офіцерах, тож Обрядін арештував солдата і подав рапорт командиру батальйону про те, що сталося. Обрядіна позбавили посади, а Скобелєва судили, і він пройшов через 2000 шпіцрутенів, після чого його заслали в Омськ в арештантські роти.

У сценарії ця історія подається трохи інакше: Скобелєв розповів Шевченку історію з 10 карбованцями, але той вмовляв його забути про ці гроші. Однак сталося те, що сталося. Скобелєв загинув під час екзекуції, але перед тим, як пройти через стрій, він благає командира забрати з плацу Тараса. Сцена одна з найсильніших. Зрештою, у цьому випадку відхід від джерела не змінює суті події.

Ще приклад: комендант Новопетровського укріплення Іраклій Олександрович Усков неодноразово розповідав Шевченкові історію про свого друга полковника Кирієвського. То був птах високого польоту. Шевченко робить висновок з факту, що служив він чиновником особливих доручень у графа В. Перовського, вельможі, наближеного до царя. Савченко ж чомусь пише, що сам Усков служив у графа В. Перовського.

Та у фільмі не бракує прикладів радикального викривлення фактів, і вони переінакшуються на догоду ідеології.

«Они единственные виновники моего избавления»

Прикро, що немало гніву Савченко спрямував проти Пантелеймона Куліша, зобразивши його у спотвореному вигляді. У «Щоденнику» Шевченко не раз згадує Куліша, вдячний тому за «Записки о Южной Руси», які, як він пише, скоро напам’ять знатиме, бо нагадали вони «мою прекрасну, бідну Україну». У сценарії читаємо, що Пантелеймон Куліш відрікся від Шевченка як від неблагонадійного.

Значну увагу Савченко приділив визволенню Шевченка з десятирічної солдатчини. Помилування засланих стало можливим завдяки смерті імператора Миколи І і вступу на престол Олександра ІІ. Савченко пише: Олександр не захотів давати свободу Шевченкові, бо той, мовляв, образив царську родину, але долею Шевченка опікувалися впливові люди, тож його звільнили. У «Щоденнику» Тарас Григорович неодноразово згадує своїх благодійників: графиню Анастасію Іванівну Толстую та її чоловіка, графа Толстого, тодішнього ректора Петербурзької Академії мистецтв, навіть записує чернетку листа подяки йому.

Шевченко на засланні зблизився з поляками, зокрема Сєраковським, який потрапив у солдати через участь у польському повстанні У сценарії будучи сумлінним солдатом, той зробив офіцерську кар’єру і його дострокового звільнили. Саме йому сценарист віддав місію визволення Шевченка. Сєраковський, супроводжуючи по Невському проспекту графиню Толстую, інструктує її, як просити у вищих колах про помилування Шевченка, що є абсурдом.

Записи в «Щоденнику» свідчать, яку спрагу Шевченко мав до читання. «Естетика» Лібельта стала йому в нагоді. У сценарії Савченко подає міркування Шевченка про мистецтво в розмові з Агатою Омелянівною Усковою, дружиною коменданта: їй Шевченко розповідає, як колись, в роки навчання в Академії, Жуковський показував йому і Штернбергу роботи світил Мюнхенської школи і як вони не сприйняли «довгих, позбавлених життя мадонн, оточених готичними худими херувимами». Та цей епізод до фільму не увійшов.

Фінал фільму – урочиста зустріч у Петербурзі, яку влаштували Шевченкові Чернишевський і Добролюбов. Майбутнє за ними, а не за салоном, де Шевченка також люблять і вшановують, але де панує розкіш.

Тоді як насправді «Щоденник» рясніє записами: «Работал в Эрмитаже до трех часов. Обедал с Желяновским у Белозерского (…) Вечером с Семеном оправились к графине А. И. Толстой и возвратились в четыре часа утра. К великой радости хазяйки, последний весенний вечер был оживлен, как обыкновенно, и необыкновенно весел. Семен и мадемуазель Гринберг(16) были душою общей радости»(17).

Брати Лазаревські, Білозерський, графиня Анастасія Толстая, Семен Гулак-Артемовський, М. Остроградський, численні земляки і землячки, польські товариші по засланню – ось коло спілкування, зафіксоване в «Щоденнику».

«Грайте в міру почуттів Шевченка…»

Ігор Савченко, маючи чималий режисерський досвід у зображенні усіляких ворогів, не шкодував барв, показуючи в сценарії «Тарас Шевченко» жорстоку, антигуманну суть царизму й персонально Миколи ІІ з його «нерухомим олов’яним поглядом монарха». Справедливо вважається, що персонажі з негативним іміджем виходять цікавішими, та у фільмі «Тарас Шевченко» сталося навпаки: жорстокі слуги царизму – поміщики, жандарми, армійські чини – виглядають знаками, що несуть хрестоматійну суть свого історичного сенсу, а не живими людьми. Більшість персонажів нагадують кліше, такі собі умовні знаки, які виголошують обов’язкові для тогочасної ідеології сентенції.

А от Тарас Шевченко інакший: у виконанні Сергія Бондарчука, навіть виголошуючи радикальні гасла про збройну боротьбу з гнобителями (автор фільму протиставляє його поміркованому й прихильному до панів Пантелеймонові Кулішу), він зберігає внутрішнє благородство, спокій людини, яка розуміє, що іншого шляху для його народу немає. Ясна річ, кривди і гноблення у фільмі також окреслені умовно, навіть в епізоді зустрічі Тараса з сестрою Яриною глядачі повинні сприйняти на віру, що управитель вимагає від неї гроші (за що?), а вона жалібно відповідає, що не має ні шеляга. А оскільки революція і боротьба з експлуататорами як класовим ворогом – факт історичний, то постановник не потребував якихось розгорнутих аргументів. Тому представникам кожного класу чи прошарку відведено роль статистів: з одного боку ледве не гротескно зображені українські пани, родина Барабашів, Лукашевич і наближений до них Куліш, з другого – революціонери, які відкрито говорять про потребу повалення існуючого ладу, і нарешті селяни-кріпаки, які, послухавши вірші Шевченка, хапають вила і біжать палити панський палац. У такому схематизованому середовищі Шевченко – людина, яка гідно тримається в будь-якому соціальному колі. Читаючи «У всякого своя доля…» знаті в маєтку Барабашів, уже з перших рядків підкреслює, що він не їхній поет. З великою гідністю дає урок п’яним і знудьгованим офіцерам Новопетровського укріплення, які хотіли з нього познущатися.

Звичайно, цей образ у фільмі також зазнав спрощення. Шевченко, що незаперечно, є бунтарем, болісно переживає пануючу несправедливість, заглиблюється в причини і бачить їх у пануванні одних людей над іншими. Він не приймає чиношанування, не визнає ієрархії – саме тому таким нестерпним для нього було армійське середовище. Розглядаючи твори Шевченка, Іван Дзюба пише про «незрівнянний зверхній тон мови про царя, який зустрінемо ще хіба в Беранже і в Петефі (…) Шевченкова огида до царів раз у раз обертається прикрим подивом або й гнівом на тих, хто їх терпить і хто їм молиться, – на людей, на рід людський»(18).

Актор Сергій Бондарчук зумів подолати схематизм тоталітарного кіно. Українська душа актора відгукнулась на поезію Шевченка, на його гірку долю. «В моїй рідній Білозірці,(19) – писав актор, – читали і співали Шевченка і старий і молодий. У нашій хаті, як і в інших, висів у рушнику портрет Тараса. Його вірші увійшли в моє життя з найпершими враженнями дитинства – з запахами степу, м’якими українськими вечорами. Пізніше, читаючи автобіографію поета, я здивувався. Здавалося, це розповідалося про нас, сільських хлопчаків. Адже це ми тікали до курганів, мріючи розгледіти за ними край світу»(20). Бондарчук із вдячністю згадує Ігоря Савченка, який повірив йому, тоді молодому актору, якому ще не вистачало життєвого досвіду і професійної майстерності. «Мій “поєдинок” з Ігорем Андрійовичем, – згадував він, – почався на першій же знімальній пробі. І я виявився битим.

З усією добросовісністю, не зраджуючи, як здавалося, почуттю правди, я прочитав шевченківські вірші зі сценарію.

І відразу ж викликав різке зауваження режисера:

– Граєте собі в кишеню…

– Я граю в міру своїх почуттів.

– Грайте в міру почуттів Шевченка! – прозвучала вимога»(21).

За роль Тараса Шевченка 32-річному Сергію Бондарчуку вручили нагороду за найкращу чоловічу роль на МКФ у Карлових Варах, присвоїли звання народного артиста СРСР.

Робота над цим образом залишилась для нього не просто частиною творчої біографії. Там були закладені принципи, яким він залишався вірним усе своє творче життя.

***

Кожна доба ліпить екранний образ генія за власними образом і подобою. І за ним можна судити не так про генія, як про час, коли цей образ творився. Особливо показовим у цьому сенсі є геній Шевченка, якого українське кіно впродовж ХХ століття втілювало чотири рази – 1926 року, 1951-го, 1964-го і в 1990-х роках. І щоразу він поставав інакшим. І не тільки через різну міру таланту того чи іншого актора та режисера, а через вимір і характер часу. Незважаючи на всі ідеологічні навантаження, фільм Ігоря Савченка зберігає значення і нині, оскільки стимулює глядача до пізнання істинних фактів біографії Тараса Шевченка, його трагічної долі.

Щодо теперішньої кінематографічної дійсності початку ХХІ століття можна сказати: поки що кінематографісти не готові осмислити ні біографію, ні творчість Тараса Шевченка, найщирішого генія України. Тих, хто це робив раніше, уже немає з нами. А ті, хто знімає сьогодні, зосереджені на власній примарній значимості.

1. Кресс Вернон. Зекамерон ХХ: документальний роман / Перекл. з рос. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2013. – С. 456–457.

2. Савченко І. Тарас Шевченко. Сценарій. – К., 1954. – С. 230

3. История отечественного кино. Хрестоматия. – М.: Канон+, 2011. – С. 372-373.

4. Там само. – С. 406.

5. Ромм М. «Это период, который нельзя считать типичным для советской кинематографии». Из лекции на курсах кинорежиссеров «Мосфильма». 17 февраля 1957 года // История отечественного… – С. 425.

6. Цибульник С. Возвращение в молодость // Игорь Савченко. Сборник статей и воспоминаний. – К.: Мистецтво, 1980. – С. 107.

7. Файзиев Л. Полноводная река // Игорь Савченко. Сборник статей… – С. 33. (Микола Момбеллі – поручик лейб-гвардії Московського полку, один із найактивніших петрашевців. Залишив спогади про Тараса Шевченка. Див.:Шевченківський словник. – Т. 2. – К.: Головна редакція УРЕ. – 1977. – С. 5.)

8. Вертов И. Профессионализм и дружелюбие // Игорь Савченко. Сборник статей… – С. 123–124.

9. Юренев Р. Игорь Андреевич Савченко // Игорь Савченко. Сборник статей… – С. 14.

10. Опублікований двічі – в Росії та в Україні. В Москві у 1951 році. В Києві у збірнику кіносценаріїв.

11. Шевченко згадує в «Щоденнику» поезію Лермонтова, зокрема, 28 липня 1957 року записує: «Ночь лунная, тихая, волшебная ночь. Как прекрасно верно гармонировала эта очаровательная пустынная картина с очаровательными стихами Лермонтова, которые я невольно прочитал несколько раз, как лучшую молитву создателю этой гармонии в своем бесконечном мироздании: Выхожу один я на дорогу…»

12. Савченко І. Тарас Шевченко. Сценарій… – С. 239–240.

13. Там само. – С. 249.

14. 1957 року Шевченко з листа Лазаревського уже знає про своє звільнення, але змушений ждати офіційного наказу. Щоб якось заповнити нестерпно довге очікування, він спілкується з людьми, з 12 червня починає вести «Щоденник».

15. Шевченко Тарас. Щоденник // Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах. – Т. 5. Автобіографія. Щоденник. Вибрані листи. – К.: Дніпро, 1979. – С. 53.

16. Ізабелла Грінберг – російська співачка, учениця М. Глинки, письменниця.

17. Шевченко Тарас. Щоденник… – С. 228.

18. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2008. – С. 570–571.

19. Білозерка – село Херсонської області.

20. Бондарчук С. Желание чуда. – М.: Молодая гвардия, 1981. – С. 68.

21. Там само. – С. 68–69.