Довідка про батька:

Анатолій Мефодійович Хорунжий (1915-1991) – учасник Великої Вітчизняної війни, до 1945 року фронтовий кореспондент газети «Крила Перемоги» Другої повітряної армії І Українського фронту.

У своїх мемуарах «Життя в авіації» маршал авіації С. Красовський пише: «1 травня 1945 року о 12 годині з аеродрому Альтене знялися в повітря літаки-винищувачі… До Берліна першою підійшла група, яку очолював Герой Радянського Союзу В. К. Іщенко. В ній летіли командир першого винищувального полку І. А. Малиновський та інші. Прапор був на борту літака Малиновського. У другій кабіні Як-9 перебував спеціальний кореспондент армійської газети капітан А. М. Хорунжий. За наказом льотчика Хорунжий розгорнув червоного шестиметрового прапора з надписом «Перемога» і пустив його за борт над рейхстагом…»

А. Хорунжий – автор книжок нарисів, повістей, оповідань: «На цілинних землях», «Незабутні весни», «Сильніше океану». У співавторстві з М. Дев’ятаєвим написав документальну повість «Втеча з острова Узедом». Йому належить літературний запис спогадів повітряних асів «Небо війни» О. Покришкіна, «Повернення в небо» В. Лавриненкова, «Ескадрильї летять за горизонт» В. Єфремова.

– Пане Володимире, розкажіть, як усе починалося? Ви народилися в Києві? Так зазначено в енциклопедії Вікіпедія…

– Ні, насправді я народився у Кіровограді, та в два з половиною роки батьки привезли мене до Києва. Отож виростав я справді в Києві.

– Ви чудово володієте українською мовою.

– Дякую. Часто можна почути: «Ніхто не домінував, ніхто не насаджував російську мову, українських шкіл було достатньо». Це велика облуда. Їх, українських шкіл, було дуже мало, особливо в провінції, та навіть і в Києві не було де навчатися українською. Я всім розповідаю, що навчався в українській школі № 92, де викладали українську мову з першого класу, але таких шкіл було одна на десять. Справжню освіту тодішній українець міг отримати тільки в родині. Добре, що я вдома розмовляв українською, бо в нас була українська сім’я. Батько – український письменник. У нас часто збиралась українська творча інтелігенція – письменники, поети, критики, літературознавці. Перебувати в такому середовищі було дуже цікаво.

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про своїх батьків.

– Мій тато, Анатолій Мефодійович, був тоді головним редактором газети «Літературна Україна». Згадую саме той час, коли у нас вдома тільки й було мови про те, як поневіряється в ув’язненні Іван Дзюба, якого арештували на початку 1970-х. Ми його знали добре. Він бував у нас і вдома, і на дачі. Дуже культурна, інтелігентна людина, дуже cтриманий, і мова чудова українська. Я читав його працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Саме за неї він і попав до КДБ. Я пам’ятаю, як тато повернувся додому, довідавшись про це, надзвичайно схвильованим. Батько невгамовним був, не міг залишатися осторонь.

Усе закінчилось тим, що він домовився про зустріч і пішов до КДБ на Володимирській: вимагати, щоб Дзюбу відпустили. Батькова кар’єра через такий вчинок повисла на волосині. Могли вигнати з роботи, існувала загроза виключення з партії. Хто жив у ті часи, знає, що це було своєрідним вироком, «вовчим квитком» навіть для простого робітника, а тим більше для головного редактора письменницької газети. Під керівництвом мого тата газета з консервативної стала більш сучасною, більш ліберальною. Але батько не зрікся Івана Михайловича…

Мабуть, саме бойові заслуги та підтримка генералітету повітряних сил сприяли тому, що Анатолій Мефодійович після своїх клопотань не лише сам вийшов з будинку на вулиці Володимирській, а й незабаром зміг обійняти побратима на волі. Коли Дзюбу відпустили, він приїхав на нашу дачу в Ірпені. Пам’ятаю, як ми разом ходили до річки, вони з батьком говорили про тогочасну політику, проблеми української культури, мови. Пам’ятаю щирі слова вдячності Івана Михайловича. На жаль, поки що я не зміг з ним зустрітися, але чекаю цієї зустрічі з нетерпінням.

Моя мама, Єлизавета Борисівна, була журналісткою, але основна її посада – головний редактор… творів мого батька. Він вельми цінував її думку. Вже після його смерті видавала свої твори про життя в місті Шаргороді Вінницької області, де минуло її дитинство. В Шаргороді ж під час війни мамина родина перебувала два з половиною роки у ґетто. Згодом вона написала спогади про ті страшні роки. Моя мама дуже цінує мову свого дитинства – ідиш. Вже в похилому віці, у 82 роки, вона написала дванадцять пісень на ідиші, часом виступає з ними перед земляками-пенсіонерами. Нині їй 89 років, вона пережила багато жахливого у своєму житті. Одна з найбільших трагедій сталася в жовтні минулого року – смерть мого молодшого брата. Це підірвало її оптимізм, бажання жити. Але в неї є двоє онуків-підлітків – син мого брата Микита і моя доця Ніколь. Їм тепер по 12 років, тож мамі є з ким проводити час.

– Ви відомий джазист, композитор, аранжувальник. Розкажіть про свій музичний шлях.

– Я отримав усе, що міг, у Києві. Спочатку у восьмирічній музичній школі імені М. Лисенка, потім у школі-студії при консерваторії. Левко Колодуб та Іван Карабиць дуже хотіли затягнути мене до консерваторії навчатися композиції. Правдами і неправдами мені вдалося відкараскатись від цієї халепи, я не міг там вивчати предмети, які мені подобались, – сучасне аранжування, композиторську майстерність. Довелося зосередитися на самоосвіті, вивчати джаз через «Голос Америки», вони щовечора о 23.15 передавали «Годину джазу»… Не раз ми з батьком дискутували з цього приводу і, часом, досить гостро відстоювали кожен свої позиції. Ці «ворожі голоси» давали можливість хоч трохи дізнатися про те, що відбувається на Заході. Так з часом народилася любов до джазу. Почав писати музику, грати джаз. Виступав на джазових фестивалях у Донецьку, Талліні, Москві. У 1971–1973 роках почав писати музику для кіно, зокрема до мультфільму «Весела компанія». З 1975-го керував естрадно-симфонічним оркестром Держтелерадіо України. Аранжував пісні для Софії Ротару, Володимира Івасюка, Давида Тухманова.

– Як ви потрапили на еміграцію? Коли покинули СРСР?

– Поїхав я з України до Угорщини ще в 1977 році, бо моя тодішня дружина було мадяркою, і там швидко себе знайшов. Працював на телебаченні та радіо у складі джаз-бенду. Писав музику, виступав із концертами. Поїздив Європою: виступи, концерти, фестивалі. Динамічний був час.

– Вас, відомого композитора, аранжувальника, манив Голлівуд!

– Власне, тому вже 1981 року я переїхав у США, спершу до Нью-Йорка, а згодом до Лос- Анджелеса. Мої джазові мандрівки стали в пригоді, коли я почав працювати в Голлівуді як композитор. Спершу було дуже цікаво – інші реалії життя, багатоманіття жанрів. Допомогла мені робота під керівництвом відомого композитора і диригента Джеррі Ґолдсміта. Я чотири роки з ним працював. Зосередився на аранжуванні, записував його музику, потім почав писати власну. Написав музику до сорока фільмів: «Ланґольєри», «Повернення живих мерців» (2-а частина), «Діти кукурудзи 666» (всі за Стівеном Кінгом), телесеріал «Санта-Барбара» та ін. У 1991 році почав продюсувати власні фільми. Хотілося бути одним із керівників, засновників фільму, а не займатися лише його музичним оздобленням. На той час уже мав неабиякий практичний досвід, адже багато співпрацював з відомими режисерами, продюсерами, сценаристами. У Лос- Анджелесі в 1991 році продюсував кінокомедію «Нерви на межі» (за участю Джима Керрі, Кірстен Данст, Стіва Одекерка). Був продюсером фільмів «Священний вантаж», «Гаряче місто», «Лорд Захисник», телесеріалу «Майк, Лу і Оґ», анімаційних фільмів.

– Тобто були досить успішним музичним діячем і продюсером американської фабрики мрій. Та раптом вирішили докорінно все змінити і повернутися в Україну?

– Аж доки не побачив, що відбувається в Україні з цими помаранчевими подіями, розголос про які ширився світом. Вони мене захопили. 2006 року я приїхав робити ігровий фільм «Оранжлав» (2007). Коли все закінчилось, вирішив віддячити рідній Україні – адже я тут народився, тут жив, здобув освіту. Є бажання віддати борг країні, яку вважаю єдиною, найдивовижнішою. Нині потрібно це диво відбудовувати, повернути те, що було занехаяно… До того ж, я зустрів тут своє кохання – мою любов, мою музу, мою дружину, мого друга.

Немає нічого більш національного, ніж те, що сьогодні відбувається на українській землі. Ми чудово знаємо, що Параджанов творив, не будучи українцем, але він почувався тут абсолютно вдома. Мені здається, коли людина живе в Україні і творить щось таке, що становить спадщину України, – вона справжній творець українського мистецтва.

Після «Оранжлав» (Алан Бадоєв), були «Тринадцять місяців» (2008, Ілля Ноябрьов), «Чоловік моєї вдови» (2010, Леонід Горовець). Фільми, якими я пишаюсь, це – альманах «Закохані в Київ» (2011, Валерій Бебко, Олег Борщевський, Денис Гамзинов, Ольга Гібелинда, Наталія Клименко, Артем Семакін, Тарас Ткаченко, Ілля Власов) – короткометражки молодих українських сценаристів і режисерів. Мій обов’язок як продюсера – дати їм можливість відчути, як летіти далі. Останній наш фільм «Синевір» (2011, Олександр та В’ячеслав Альошечкіни) – це містика, жахи, кохання – те, що хвилює молодь, що може затягнути глядача до кінотеатру. У фільмі про озеро Синевір 75 відсотків видатків – мої кошти. Я звернувся до цього проекту, щоб довести, що українське кіно не тільки може, а й має бути. Це стосується і креативу, і знімальної групи, і майданчика. Тут, в Україні, все можна зробити від першого кадру до останнього, а фільм зроблено в технології 3D. Тобто на майданчику все знімалося двома камерами, в стереокартинці, хоч багато людей казали, що таке неможливо. 2012 року ми послали фільм на ІІІ Московський міжнародний кінофестиваль 3D-фільмів, де серед вісімнадцяти фільмів він здобув Ґран-прі!

Фільми, які я продюсував, вийшли у прокат у СНД та за кордоном. Усі є в онлайні. «Закохані в Київ» є на диску. «Оранжлав» усе ще продається за кордоном. Цифри реалізації далеко не рекордні, бо знімав останні фільми на власні кошти: ні Чміль, ні Копилова не виділяють грошей на розкрутку, а без неї вийти у прокат із гарною перспективою нереально. Але десь у нулі ми все ж виходимо.

Серпень, 2013