Якщо не брати до уваги урочисто-помпезних церемоній закриття й відкриття, що традиційно існують у паралельному вимірі до тижня кінопоказів, 43-й МКФ «Молодість» пройшов на рівному диханні: без спадів, але й без особливих піднесень.

З одного боку, цьогоріч було менше зірваних показів, несподіваних змін у розкладі або інших організаційних проколів, які вельми часто траплялися 2012-го. Що, звісно, тішить. З іншого боку, позаконкурсна програма не так рясніла цікавими ретроспективами чи допрем’єрними показами з категорії «must see» (за винятком хіба що «Дотику гріха» вже уславленого китайця Цзя Чжанке та «Бездомних псів» тайванського режисера Цай Мін Ляна, раніше, втім, уже показаних на головних світових МКФ). Тож увагу публіки в перші дні було прикуто до гостя – австрійського режисера Ульріха Зайдля. Організатори вшанували його внесок у кінематограф особливою відзнакою, хоч показати його фільми в рамках ретроспективи у добрій якості таки не спромоглися (за що сам режисер вибачався перед глядачами).

Конкурсна ж добірка в трьох головних номінаціях – студентські фільми, короткий та повний метр – була на загалом непоганому рівні. Хоча трапилася й несподіванка: вперше за чимало років найголовнішу нагороду – ґран-прі фестивалю – отримав студентський фільм, який журі, за їх словами, обрало одноголосно. Це – британський фільм «Людська маса» Ґабріеля Ґоше (н. 1978) – француза за походженням, нині лондонця, який, крім кіноосвіти в Кельнській академії медіа-мистецтв, вивчав африканські студії в Німеччині та Африці, а першу стрічку зняв ще 2002 року. «Людська маса», що вже встигла зібрати низку престижних міжнародних відзнак, – це лаконічна й дуже виразна драматична історія про спробу «маленької» людини постати проти приниження власної гідності.

Врешті й український учасник повнометражного конкурсу – «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва – хоч і не удостоївся жодної відзнаки, принаймні не змусив українських глядачів червоніти за рішення відбіркової комісії та за свій кінематограф, як це не раз траплялося на «Молодості». Ба більше, були й ті, кому фільм сподобався: красивим зображенням, «вічністю» сюжету, врешті доволі професійною режисерською роботою. Але про це – далі.

Також і один із двох наших учасників короткометражного конкурсу, фільм про пам’ять і повернення до власних коренів, «Помин» молодої режисерки та письменниці Ірини Цілик (про який «Кіно-Театр» уже писав), здобув кілька відзнак: нагороду екуменічного журі та спеціальну відзнаку національного конкурсу.

Українська ж програма була традиційно «вінегретною»: документальне кіно тут змагалося з ігровим, напівліричні замальовки – зі спробами «повносюжетних» фільмів у короткому форматі, а, головне, цікаві режисерські спроби, до яких належать і документальна «Красна Маланка» Дмитра Сухолиткого-Собчука, і «Дорога» Максима Кcьонди (і, може, ще кілька робіт) – із тривіальними навіть для ТБ-формату «історійками» (як-от «18+» Романа Бровка про пошуки першого сексуального досвіду).

Іншими словами, до цієї програми вже традиційно включають усе, що тільки можна, сподіваючись вразити глядача кількістю (як завжди, більше 20). Цікаво, до речі, що така політика національного конкурсу збігається і з уявленням про молоде українське кіно Катерини Копилової, котра перед показом фільму Дмитра Мойсеєва зізналася, що вірить: кількість фільмів рано чи пізно переросте в якість. Звучить не надто переконливо, але, як-то кажуть, поживемо – побачимо.

З іншого боку, інтерес публіки до свого кіно таки існує, адже на всіх показах національного конкурсу були повні зали. Незалежно від якості показуваного. Хоч і сумніваюся, що багато з тих фільмів запам’ятаються навіть прихильному глядачеві.

А далі – кілька фестивальних узагальнень і окремих спостережень.

Не тільки соціальне

Конкурсній програмі «Молодості» постійно закидають не молодечий песимізм і гостро-соціальну спрямованість. Утім цього року програма була на диво «збалансована»: фільми про соціальні катаклізми та несправедливість у різних частинах світу врівноважувалися кількома справді цікавими психологічними стрічками або й драмами зі складнішим жанровим визначенням. Саме такими були новозеландсько-дансько-шведська «Вага слонів» Деніела Джозефа Борґмана (про вразливість, самотність і дружбу дітей в малопривабливому світлі дорослих), канадська «Сара воліє бігти» Хлої Робішо (про дівчину, що, всупереч обставинам, мріє стати професійною бігункою) і нарешті безшабашна французько-бельгійська комедія Ґійома Ґальєна «Хлопці, Ґійоме, до столу», що заслужено отримала приз глядацьких симпатій (про молодого чоловіка, який шукає власну сексуальну ідентичність).

Також і згадувана стрічка Дмитра Мойсеєва, хоч і не підпадає під категорію психологічного кіно, далека від соціальної проблематики і переймається виключно універсальними людськими станами й проблемами – самотністю, любов’ю, прощенням тощо. «Такі красиві люди» ледь не з перших кадрів заворожують візуальним рядом: умовний степовий південь (десь поблизу моря), вигоріла трава, самотнє дерево і дерев’яна будка посеред дороги, синє, аж до болю в очах, небо, зеленаве неспокійне море і дві умовні хатини (чи то хижі) на березі. Дуже нетиповий для українського півдня і злегка середземноморський інтер’єр домівок з нальотом артистизму (тут тобі й напівантикварні меблі, й фортепіано, й гірлянди сушених рибин на ґанку). Персонажі з колоритною зовнішністю та не завжди психологічно вмотивованою поведінкою (головні актори – Поліна Войневич, Костянтин Данилюк, Алла Бінеєва). В одному домі мешкає щасливе подружжя з сином-підлітком: чоловік майструє і рибалить, читає японських класиків, вчить із сином вірші (Драча!) і ставить вистави для дружини й сусідки, тимчасом як дружина просто любить свого чоловіка. В другому ж домі живе не менш умовна самотня молода жінка Марта, котра ловить рибу на великому човні, яку потім продає ресторанам, а в інший час грає на фортепіано і сумує... за коханням. Вона та її сусіди – єдині люди довкіл. Від початку глядача переслідує враження, що щось схоже в кіно – й не так давно – вже було. І мова не про сюжетні повороти чи антураж, а, так би мовити, про сам спосіб кіномислення. Й нарешті аналогія виринає: Звяґінцев. Це той же умовний хронотоп (байдуже, де й коли все відбувається, байдуже, що реалії не надто «наші»), умовні персонажі (нема значення, що в них нетипові біографії, нестандартний вигляд і ще незвичніший спосіб життя) й при цьому глобальні та водночас звичайні проблеми: любов, самотність, порозуміння, страх, зрада тощо. Всі ці теми актуалізуються в момент, коли до Марти забрів самотній мандрівник, який із першого погляду закохується в жінку і відразу оселяється в неї. Та й вона поводиться так, наче все життя тільки й чекала на нього. В якийсь момент сюжет робить ще один несподіваний поворот, і чоловік їде геть, а закохана й знову самотня Марта спершу страждає, а тоді вирушає слідом за ним, сподіваючись повернути…

Загалом фільм справляє нейтрально-позитивне враження, а гарна операторська робота (Сергій Тартишніков) дає глядачеві змогу естетично насолоджуватися ледь не кожним другим кадром. Урешті й сама історія, хоч наприкінці й надміру закручується в умовному Івано-Франківську, не залишає по собі враження банальної мелодрами. Втім, якщо вже порівнювати зі Звяґінцевим, то фільм Мойсеєва, на жаль, до його рівня не дотягує. Може, справа в надто пласких і злегка штучних діалогах, які не дають відчуття філософської глибини, а радше ковзають по «поверхні»; може, в обтяженому всілякими «зайвими» мікросюжетами сценарії; і вже точно в мові персонажів (здається, всіх акторів тут переозвучено, і говорять вони винятково українською літературною).

До речі, останнє – знаковий симптом сучасного українського кіно (особливо молодих режисерів), яке не раз зазнавало провалів саме через мовну штучність. Байдуже врешті, як саме спілкуватимуться персонажі, важливо, щоб це було природно й адекватно в обраному режисером форматі та в рамках конкретної ролі. І справа тут як у психологічній достовірності й життєвості реалій (як повірити рибалці, чия мова нагадує дикторську?), так і в можливостях кожного окремо взятого актора.

Якщо ж говорити про соціальний «блок» фестивалю, то неважко виокремити одну тематичну домінанту, що свідчить не так про тенденції фестивального кіно, як про реальні проблеми глобалізованого світу, де вже існує більшість людства. Маю тут на увазі еміґрацію та пов’язані з нею складні процеси: зіткнення культур і світоглядів, боротьба за матеріальні ресурси і простір, у подальшій же перспективі стирання культурних відмінностей і розмивання національних ідентичностей (або ж, навпаки, їх гостра боротьба). Втім, попри розмаїтість проявів, еміґрація має спільну головну причину – бажання людей поліпшити своє існування.

Про виживання йдеться в «Перед снігопадом» Гішама Замана – стрічці німецько-норвезько-курдського виробництва, що зачіпає актуальну навіть у ХХІ столітті для курдів проблему – родової помсти(1). Молодий хлопець Сіяр, якому по смерті батьків доводиться взяти на себе функції глави багатодітної родини (хоч сам він за європейськими мірками – підліток), мусить помститися рідній сестрі (читай: убити її), яка, відмовившись від небажаного шлюбу, тікає з села напередодні весілля. Переслідуючи її, Сіяр опиняється спершу в Стамбулі (режисер яскраво змальовує світ тамтешніх заробітчан, нелегалів, бездомних дітей), а далі рушає слідами сестри через Грецію та Німеччину, аж доки не знайде її в засніженій Норвегії. Типово для жанру road-movie, головний герой у процесі руху та знайомств із новими людьми й сам зазнаватиме змін, тож початкова мета й кінцеві результати виявляться різними. Але фінал таки буде трагічним, хоч уже для самого хлопця. Особливо моторошно-реалістичними видаються сцени нелегального перетину «євросоюзного» кордону, що відчутно підважують усталений погляд на «дикий» Схід і «цивілізований» Захід. Адже, з одного боку, є ті, хто заради уявного «краще» готові ризикувати життям; з другого – є контрабандисти, які, теж ризикуючи життям, заробляють на тих-таки нелегалах (але при цьому мають власний кодекс честі); а з третього – є прикордонні поліцаї, які, попри все, мають виконувати покладені на них функції (хоч інколи й готові на «компроміс»).

Зовсім інша частина світу та дуже близька проблематика – в мексикансько-іспанській «Золотій клітці» Дієґо Кемада-Дієса, фільмі про спробу трьох латиноамериканських підлітків нелегально потрапити до Штатів. Додатковий елемент фабульного конфлікту пов’язаний із тим, що один із хлопців, підібраний дорогою в Мексиці індіанець Чаук, не знає іспанської (а саме нею спілкуються хлопець і дівчина з Ґватемали). Порозуміння і дружба, які народжуються попри мову та культуру, переїзди на дахах поїздів із сотнями таких самих «шукачів мрій», важкі фізичні роботи, несподівані наскоки озброєних контрабандистів, які відбирають останнє, а дівчат просто забирають для власних розваг: режисер уміло розподіляє напругу по всьому сюжету, десь від середини поступово «ліквідуючи» головних персонажів. Ледь не до останніх кадрів глядач не знає, кому ж вдасться – і чи вдасться – перетнути омріяний американський кордон. І все лише для того, щоби в останньому кадрі глядач укотре спитав себе: і заради чого все це? Адже мрія лишається такою ж недосяжною, як і лінія горизонту.

Й нарешті третя стрічка, почасти теж пов’язана з еміґраційною тематикою, отримала нагороду як найкращий повнометражний фільм (і справді заслужено), – «Іло Іло» синґапурського режисера Ентоні Чена, вже неодноразового гостя й лауреата «Молодості» (він приїздив сюди зі студентськими й короткометражними роботами). Новий фільм продовжує збирати фестивальні нагороди, і найпомітніша з них – «Золота камера» за режисерський дебют у Каннах.

Назва стрічки – це провінція у Філіппінах, звідки родом головна героїня Тереза. Вона, як і чимало її співвітчизників, приїхала до багатшого й перспективного Синґапуру на заробітки, залишивши вдома крихітну доньку. Тут же вона влаштовується покоївкою в цілком звичайну родину Лімів, середнього матеріального рівня: чоловік саме втратив нудну, але надійну роботу в компанії, хоч на початку й намагається створювати видимість фінансової стабільності; жінка чекає другу дитину, прагне кращого добробуту й переживає власні емоційні кризи, мріє заробити швидкі гроші й злегка ревнує до Терези, котра поступово завоювала серце її десятилітнього сина; сам же хлопець росте, долає типові для свого віку виклики й уперше вчиться про когось піклуватися. Й нарешті Тереза, яка щовечора надзвонює з вуличного автомата додому, порядкує в квартирі своїх працедавців, поступово знаходить з ними спільну мову й, хоч намагається ще потай підзаробляти в перукарні, в усьому іншому їм довіряє і стає ледь не членом родини. Аж доки через фінансові труднощі Ліми її не звільняють.

Дія фільму відбувається в середині 1990-х, якраз напередодні великої азійської фінансової кризи, від якої постраждали мільйони людей. Саме тоді в Азії був сплеск самогубств, і про це у фільмі також згадано: майже на початку з собою покінчує хтось із сусідів Лімів, стрибнувши з даху височезного будинку. Але у великому місті, в кварталі висоток, де люди між собою майже не знайомі, ця смерть втручається хіба що занадто голосними звуками традиційної поминальної церемонії. Режисер любовно реконструює всі матеріальні реалії 1990-х: від типових для того часу дитячих іграшок, марок машин, техніки, телевізійних програм, до одягу, захоплень, шкільних правил тощо.

Власне, фільм не вражає несподіваними поворотами сюжету, надмірним драматизмом. Натомість заворожує своєю ненав’язливістю та вмінням цікаво «говорити» про найбуденніше. Це дуже мила й навіть спокійна історія, знята з любов’ю до того часу і людей у ньому (як зізнався Ентоні Чен, стрічка багато в чому автобіографічна), і водночас така, що звертає увагу на чимало важливих тем, як регіонального чи світового, так і суто індивідуального масштабів.

І саме цим найпозитивнішим враженням від «Молодості»-2013 і хотілося б завершити огляд.

1) Про жорстокі традиції, що збереглися в курдів, йдеться зокрема і в блискучій книжці репортажів польського журналіста Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів», перекладеній нещодавно українською (К.: Темпора, 2012).