З 25 травня по 1 червня 2010 року в Києві відбувся ІІ Київський Міжнародний кінофестиваль.У його програмі було показано близько 100 фільмів із 40 країн.

Окрім стрічок, особливу увагу шанувальників кіно привернули майстер-класи фесту

Мієко Ха­ра­да – кіно­а­к­т­ри­са (Японія). 15-річна Мієко де­бю­ту­ва­ла у фільмі «Ко­хан­ня в зе­леній до­лині» (1974); 1976-го зня­ла­ся в кар­ти­нах «Ко­ли­с­ко­ва Землі» та «Мо­ло­дий убив­ця». У 18 років от­ри­ма­ла дев’ять на­го­род як кра­ща ак­т­ри­са й відкрит­тя ро­ку, вклю­ча­ю­чи премії: Kinema Jumpo Award, Blue Ribbon Award, Hochi Film Award, Golden Arrow Award. Світо­ву по­пу­лярність їй при­нес­ли ролі у фільмах А. Ку­ро­са­ви «Ран» (1985) і «Сни» (1990).

Ав­то­ри­тет Ку­ро­са­ви:

За кор­до­ном май­ст­ра по­ва­жа­ють більше, ніж у Японії. Наші те­ле­ка­на­ли, на жаль, не­ча­с­то де­мон­ст­ру­ють фільми Ку­ро­са­ви. Цьо­го ро­ку з на­го­ди 100-річчя ре­жи­се­ра ре­т­ро­спек­ти­ву йо­го фільмів та­ки по­ка­жуть.

Го­ту­ю­чись до зйо­мок фільму «Ран», Ку­ро­са­ва за­про­сив на про­би кілька де­сятків жінок. Тоді я ма­ла 25 років і пе­ре­бу­ва­ла на життєво­му роз­доріжжі (ва­га­ла­ся, чи вар­то й на­далі йти ак­торсь­ким шля­хом), то­му виріши­ла: як­що після проб він відбе­ре ме­не, «ви­кла­дусь» на всі сто! Ре­жи­сер за­про­сив зніма­ти­ся, до то­го ж, за­про­по­ну­вав об­ра­ти од­ну з двох ро­лей. Я виріши­ла, що гра­ти­му імпуль­сив­ну дру­жи­ну То­ри (стар­шо­го си­на воєна­чаль­ни­ка). Для ролі я му­си­ла по­го­ли­ти бро­ви… Тож раз-у-раз, підійшов­ши до дзер­ка­ла й за­крив­ши бро­ви ру­ка­ми, ди­ви­ла­ся на се­бе…

Кульмінаційну сце­ну стрічки «Ран» (ко­ли моя ге­роїня вби­ває най­мо­лод­шо­го з трьох синів Хіде­то­ра – Са­бу­ро) ми з ак­то­ра­ми і ре­жи­се­ром відпраць­о­ву­ва­ли впро­довж чо­ти­рь­ох місяців! Зре­ш­тою, без неї фільм не відбув­ся б, ад­же в ній по­ка­за­но, як жінка пе­ре­ма­гає чо­ловіка. За­га­лом усі ре­пе­тиційні й підго­товчі ро­бо­ти три­ва­ли півро­ку, а зйом­ки – сім місяців. Ко­ш­ти ж на цю кар­ти­ну Ку­ро­са­ва зби­рав уп­ро­довж п’яти років.

За­вдя­ки цьо­му ре­жи­се­рові я відчу­ла і склад­нощі, і ра­дощі ак­торсь­кої ро­бо­ти. З ним бу­ло лег­ко пра­цю­ва­ти: він доз­во­ляв по­дов­гу ек­с­пе­ри­мен­ту­ва­ти. Ку­ро­са­ва на­вчив ніко­ли не зда­ва­ти­ся: втілю­ю­чи влас­ний за­дум, він до­лав усі пе­ре­по­ни на шля­ху до йо­го ре­алізації, по­всяк­час ішов до пе­ре­мо­ги. То­му після ро­бо­ти з ним мені бу­ло важ­ко пра­цю­ва­ти з інши­ми ре­жи­се­ра­ми.

Не мо­жу не по­вто­ри­ти сло­ва Ку­ро­са­ви: «Знайдіть у житті щось та­ке, що вам по­до­бається ро­би­ти. І ру­хай­те­ся в на­прям­ку до ньо­го».

«Шко­ла» в про­фесії:

З 15-річно­го віку я пра­цюю ме­то­дом спроб і по­ми­лок. «Шко­ла» ма­ло до­по­ма­гає, досвід – го­ло­вне. Ба­га­то ва­жать ті перші відчут­тя, які на­ро­д­жу­ють­ся після про­чи­тан­ня сце­нарію. Зніма­ю­чись у фільмах, серіалах, зрідка пра­цю­ю­чи в те­атрі, вва­жаю, що шко­лою є без­по­се­ред­ня ро­бо­та з ре­жи­се­ром.

За­пи­туєте, чи не мрію зня­ти­ся у фільмах Та­кесі Кіта­но? Я знаю три йо­го фільми. При­га­дую, як, пе­ре­гля­нув­ши їх, од­ра­зу відчу­ла ба­жан­ня пра­цю­ва­ти з ним. Ко­ли ж тра­пи­ла­ся на­го­да поспілку­ва­ти­ся, я підійшла до Кіта­но (йо­го знімаль­ний май­дан­чик був по­ряд із тим, де тру­ди­ла­ся ко­ман­да мо­го фільму) і за­яви­ла, що хо­чу зніма­ти­ся... Він відповів: «Так!», про­те відтоді ми більше не зустріли­ся.

Мар­цель Ло­зинсь­кий – до­ку­мен­таліст (Поль­ща). Член журі ІІ КМКФ. Один із провідних до­ку­мен­талістів польсь­кого кіно: у до­ку­мен­тальній ре­жи­сурі – по­над 40 років. З 1995 ро­ку – член AMPAS (Аме­ри­кансь­кої ака­демії кіне­ма­то­графічних ми­с­тецтв і на­ук, яка виз­на­чає ла­у­ре­атів премії «Ос­кар»). Чи­тав лекції в кінош­колі FEMIS (Па­риж) і школі Польсь­кої куль­ту­ри при Вар­шавсь­ко­му універ­си­теті. Ви­кла­дає в кінош­колі Ан­д­жея Вай­ди, ве­де май­стер-кла­си на Dragon Forum. Візит­на карт­ка – стрічка «89 мм від Євро­пи» (1993), номіно­ва­на в 1990-х на «Ос­кар» як «Кра­щий до­ку­мен­таль­ний ко­рот­ко­ме­т­раж­ний фільм».

Історія ство­рен­ня фільму «Все мо­же ста­ти­ся»:

Ко­жен ре­жи­сер, зніма­ю­чи до­ку­мен­таль­ний фільм, за­мис­люється, як по­ста­ви­ти гля­да­чам най­простіші за­пи­тан­ня: про смерть, лю­бов, сенс жит­тя… Мені бра­кує на­леж­ної від­ва­ги, щоб відвер­то за­пи­ту­ва­ти про такі речі в інших лю­дей (як, зре­ш­тою, і в се­бе). У фільмі ви по­ба­чи­ли, як замість ме­не це зро­бив мій син То­мек. 1995-го йо­му ви­пов­ни­ло­ся шість років: вік ро­зу­му і щи­рих емоцій (ди­ти­на ще не об­тя­же­на шкільни­ми обов’яз­ка­ми). «За­вдя­ки» То­ме­ковій лю­бові кон­так­ту­ва­ти з людь­ми в ті ро­ки все місто зна­ло, що діється в нашій ро­дині, я ж знав, які події відбу­ва­ють­ся в житті тієї чи іншої сусідки, про­дав­щиці... Я вирішив ско­ри­с­та­ти­ся хи­с­том си­на. Уп­ро­довж де­ся­ти днів ми при­хо­ди­ли з ним до пар­ку, і опе­ра­тор знімав йо­го спілку­ван­ня з різни­ми людь­ми. То­мек підхо­див до чо­ловіків, жінок (пе­ре­важ­но по­хи­ло­го віку) і ціка­вив­ся, чи по­чу­ва­ють­ся во­ни са­мотніми, чо­му пла­чуть, роз­повіда­ю­чи про своє жит­тя... Він щи­ро вдив­ляв­ся в очі тих, з ким го­во­рив, то­му лю­ди, за­був­ши про ка­ме­ру, роз­кри­ва­ли­ся, діли­ли­ся з ним згас­лою надією на ща­с­тя. За­га­лом ми зня­ли близь­ко 60 ге­роїв, у фільмі ж їх – близь­ко 15.

(Упер­ше То­мек пра­цю­вав пе­ред ка­ме­рою як го­ло­вний ге­рой «89 мм від Євро­пи»: у фільмі чо­ти­рирічний хлоп­чик спо­с­терігає, як по­тя­ги, які пря­му­ють з Польщі до Росії, пе­ре­став­ля­ють на рей­ки іншої ши­ри­ни. – Л. Б.).

Я дов­го мон­тую свої стрічки, от і цю мон­ту­вав май­же півро­ку: зберіг усі 25 версій.

Який пер­ший кадр фільму? Радісний То­мек в’їжджає на са­мо­каті в парк. Про­те з кож­ною но­вою роз­мо­вою йо­го са­мо­кат ко­тить­ся де­далі повільніше. На­зва стрічки: «Все мо­же ста­ти­ся», од­нак усе мо­же й не ста­ти­ся…

Едріан Бро­уді – кіно­ак­тор (США). Освіту здо­був у Вищій школі сценічно­го ми­с­тецтва та Аме­ри­канській ака­демії дра­ма­тич­но­го ми­с­тецтва. Де­бю­ту­вав у фільмі (спільній ро­боті ре­жи­серів Вуді Ал­ле­на, Френсіса Фор­да Коп­по­ли та Мартіна Скор­се­зе) – «Нью-Йоркські історії» (1989). Упер­ше по­туж­но при­вер­нув ува­гу гля­дачів і кіно­к­ри­тиків, зіграв­ши роль Ле­с­те­ра Силь­вер­сто­уна в драмі Стіве­на Со­дер­бер­га «Цар го­ри» (1993). Світо­ве виз­нан­ня («Ос­кар» у номінації «Кра­щий ак­тор») при­нес­ла стрічка Ро­ма­на По­лянсь­ко­го «Піаніст» (2002).

Про се­бе, ро­бо­ту з Р. По­лянсь­ким і П. Джек­со­ном:

Я виріс у Нью-Йорку і вва­жаю, що зро­с­тан­ня в цьо­му місті – го­ло­вний чин­ник, який сфор­му­вав ме­не як ак­то­ра (хо­ча я закінчив ак­торсь­ку шко­лу, здо­був му­зич­ну освіту).

З-поміж зігра­них ро­лей найбільше мені при­па­ла до душі роль у фільмі «Піаніст» (я був єди­ний аме­ри­кансь­кий ак­тор у групі). Зйом­ки по­чи­на­ли «з фіна­лу»: я мав схуд­ну­ти і, зре­ш­тою, 12 кіло­г­рамів та­ки втра­тив.

Якось біля ста­рез­них ба­раків Ро­ман По­лянсь­кий ок­рес­лив за­вдан­ня:

– Ти по­ви­нен залізти ось на цей підму­рок, за­че­пив­шись за дах, ви­д­ря­па­ти­ся на­го­ру, потім, ко­ли по тобі стріля­ти­муть, – впа­с­ти…

– До ме­не це хтось уже ро­бив? – за­пи­тав я, вхо­пив­ши се­бе за чу­при­ну.

– Ой, ці голлівудські ак­то­ри! Чо­му во­ни такі тендітні?

67-річний По­лянсь­кий заліз на підму­рок, потім – ви­д­ря­пав­ся на дах, стриб­нув до­до­лу і, стру­шу­ю­чи із се­бе по­рох, до­дав: «Ба­чиш, хтось до те­бе це вже зро­бив».

Із на­стан­ням кри­зи кіно­ви­роб­ни­ки по­ча­ли зніма­ти де­далі більше фільмів з універ­саль­ни­ми пер­со­на­жа­ми, роз­ра­хо­ву­ю­чи в та­кий спосіб по­ка­за­ти кар­ти­ни яко­мо­га більшій кількості гля­дачів.

Зйом­ки в сик­велі фільму «Хи­жа­ки» (ре­жи­сер – Ро­берт Родрігес) – на­разі моя ос­тан­ня кіно­ро­бо­та. Я пра­цю­вав над рол­лю, яку в «Хи­жа­ках» зіграв Ар­нольд Шварце­нег­ер. Тож для ме­не ба­га­то ва­жи­ло за­ре­ко­мен­ду­ва­ти се­бе. За­для цієї ролі я на­брав ва­гу, на­тре­ну­вав м’язи.

Утім, мені більше по­до­ба­ють­ся не­за­лежні кіно­ви­роб­ни­ки – ті, котрі про­по­ну­ють ролі, гра­ю­чи в яких, ак­тор мо­же по­ка­за­ти пев­ну гли­би­ну. Влітку цьо­го ро­ку в США у про­кат ви­хо­дить фільм «Хи­ме­ра» (Splice; 2010; ре­жи­сер – Вінчен­цо На­талі). Це – не­за­леж­ний про­ект, кар­ти­на, яка по­ка­зує, що ме­жа між те­перішнім світом і на­уко­вою фан­та­с­ти­кою над­зви­чай­но хи­ст­ка.

За­пи­туєте про ро­бо­ту з Піте­ром Джек­со­ном (стрічка «Кінг-Конг»)? Пітер – та­ла­но­ви­та лю­ди­на, зі своєрідним підхо­дом до зйо­мок. Йо­го фільм – мій пер­ший досвід зйо­мок на тлі зе­ле­но­го ек­ра­на. Я ви­хо­див на май­дан­чик і на­ма­гав­ся знай­ти об­раз (об’єкт), спро­мож­ний ме­не на­дих­ну­ти, про­те скон­цен­т­ру­ва­ти­ся бу­ло над­зви­чай­но важ­ко, ад­же на май­дан­чи­ку нічо­го не бу­ло.

Станіслав Го­во­рухін – ак­тор, кіно­ре­жи­сер (Росія). Дип­лом­на ре­жи­серсь­ка ро­бо­та – фільм «Вер­ти­каль» (1966). З 1966 по 1988 – ре­жи­сер Одесь­кої студії ху­дожніх фільмів, 1988–1993 – «Мосфільму». Ре­жи­сер серіалу «Місце зустрі­чі зміни­ти не мож­на» (1979), ав­тор сце­нарію фільмів «Піра­ти ХХ століття» (1979), «Вторг­нен­ня» (1980); ав­тор сце­нарію і ре­жи­сер ху­дож­ньо-до­ку­мен­таль­ної три­логії «Так жи­ти не мож­на» (1990; «Ніка» за кра­щий фільм 1990 ро­ку), «Росія, яку ми втра­ти­ли» (1992), «Ве­ли­ка криміна­ль­на ре­во­люція» (1994), «Во­ро­ши­ловсь­кий стрілець». Нині – ху­дожній керівник кіно­с­тудії «Вер­ти­каль» кіно­кон­цер­ну «Мосфільм».

Спе­цифіка ро­бо­ти ре­жи­се­ра:

Ме­не ба­га­то разів вмов­ля­ли по­ча­ти ви­кла­да­ти у ВДІКу, про­те я що­ра­зу відмов­ляв­ся. Не ду­маю, що ре­жи­сурі мож­на й потрібно на­вча­ти.

За­пи­туєте, чи вар­то ви­пу­ск­ни­кові ви­шу по­го­д­жу­ва­ти­ся зніма­ти серіали? Ко­ли Ва­лен­тин Ге­ду­лян, ху­д­рук Одесь­кої кіно­с­тудії, сво­го ча­су вик­ли­кав ме­не і ска­зав: «Ось сце­нарій. Нікудишній. Про­те ми по­винні зда­ти фільм. Зні­май! Ти ж – альпініст!», я по­го­ди­вся, бо то бу­ла на­го­да бо­дай спро­бу­ва­ти ство­ри­ти фільм. При­га­дую, як спер­шу ми з Во­ло­дею Мак­си­мо­вим по­ча­ли пи­са­ти свій сце­нарій і не­вдовзі за­ува­жи­ли, що ви­хо­дить інше, але теж нікудишнє. Зре­ш­тою, поїха­ли в го­ри – зніма­ти. Знаєте, Тар­ковсь­кий роз­кри­ти­ку­вав нас. Він був ре­цен­зен­том і за­явив: «Я не за­хи­ща­ти­му цей фільм. Ви по­винні бу­ли по­бо­ро­ти слаб­кості сце­нарію». І ми з Во­ло­дею знай­ш­ли іншо­го ре­цен­зен­та… Утім, Тар­ковсь­кий мав рацію: брак серй­оз­но­го дра­ма­тич­но­го ма­теріалу, са­ма тільки низ­ка пей­зажів у поєднанні з чу­до­ви­ми пісня­ми Во­ло­ди­ми­ра Ви­соць­ко­го... По­ема про го­ри з хо­дуль­ни­ми ге­ро­я­ми! Але скільки лю­дей після «Вер­ти­калі» за­пи­са­ло­ся в альпіністські гру­пи!

Ко­жен фільм «ро­бить­ся» до зйо­мок: у про­цесі зйо­мок ре­жи­сер чи­ма­ло втра­чає. Як­що на 50 відсотків вда­ло­ся ре­алізу­ва­ти за­дум – це вже уда­ча. Осо­би­с­то для ме­не ба­га­то ва­жить не тільки мож­ливість зня­ти кіно, а ще й на­го­да відкри­ти то­го чи іншо­го ак­то­ра. Ма­ша Ми­ро­но­ва, Світла­на Ход­чен­ко­ва…

Ба­га­тослів’я – ва­да всіх ре­жи­серів. Усе жит­тя на­ма­га­ю­ся ство­ри­ти кар­ти­ну, хро­но­ме­т­раж якої – 1 го­ди­на 20 хви­лин. Досі не спромігся: ос­тан­ня стрічка – 1 го­ди­на 30 хви­лин… По­над півто­ри го­ди­ни мож­на ди­ви­ти­ся тільки справжній де­тек­тив (яких нині ніхто не знімає). «Де­сять не­гре­нят» я знімав для са­мо­го се­бе. При­га­дую, як не міг до­че­ка­ти­ся, ко­ли на­решті зроб­лять копію, і я, здри­га­ю­чись, пе­ре­гля­ну від по­чат­ку й до фіна­ль­них титрів увесь фільм.

Нічо­го я так не хотів ек­ранізу­ва­ти, як ро­ман Володими­ра Бо­го­мо­ло­ва «У серпні 1944 ро­ку». На жаль, ме­не ви­пе­ре­ди­ли…

Пла­ную зня­ти фільм за ро­ма­ном Но­е­ля Ка­ле­фа «Ліфт на еша­фот». Сво­го ча­су фран­цузь­кий ре­жи­сер Луї Маль ек­ранізу­вав цей твір, од­нак я волію пе­ре­не­с­ти події ро­ма­ну в сьо­го­ден­ня.

Так, мені про­по­ну­ва­ли зніма­ти сик­ве­ли, та, як на ме­не, будь-яке «про­дов­жен­ня» – нісенітни­ця. Досі жод­не з «про­дов­жень» не ви­я­ви­ло­ся кра­щим за го­ло­вну стрічку.

Фільмом усіх часів і на­родів вва­жаю «Ле­тять жу­равлі» Ми­хай­ла Ка­ла­то­зо­ва, а Чарлі Чапліна – ре­жи­се­ром, який пе­ре­бу­ває на не­до­сяжній ви­соті. Вод­но­час мені стра­шен­но по­до­ба­ють­ся стрічки «Брат» і «Брат-2» Олексія Ба­ла­ба­но­ва.

Те­а­т­ри ж я більше не відвідую: мені там нуд­но. Відо­мий російський ак­тор Бо­рис Фе­до­ро­вич Андрєєв якось за­зна­чив: «Про­чи­та­ти п’єсу по-своєму – зна­чить знех­ту­ва­ти тим, що на­пи­са­не для всіх».

Отар Іоселіані – кіно­ре­жи­сер (Франція); го­ло­ва журі ос­нов­ної кон­курс­ної про­гра­ми ІІ КМКФ. Закінчив ме­ханіко-ма­те­ма­тич­ний фа­куль­тет МДУ і ВДІК (май­стер­ня О. До­вжен­ка). У кіно де­бю­ту­вав 1966 ро­ку фільмом «Ли­с­то­пад» (приз ФІПРЕССІ; Кан­ни). З 1982-го меш­кає у Франції. На по­чат­ку 2000-х по­вер­нув­ся в Грузію, про­те знімає кіно в Європі. Ос­танній фільм – «Шан­т­ра­па» (2010).

Уро­ки:

Жод­но­го уро­ку ніко­му ­да­ти я не мо­жу: ми всі по­ми­ляємо­ся. Про­те тоді, ко­ли ви знаєте, що волієте зро­би­ти, вам чо­мусь вірять і до­по­ма­га­ють. Вар­то пам’ята­ти і про від­повідальність пе­ред ти­ми, для ко­го ство­рюєш кар­ти­ну.

Ду­же не ра­д­жу зніма­ти не­ав­торсь­ке кіно. Ек­ранізації за Бул­га­ко­вим, Го­го­лем… – це зло­чин! Навіщо гань­би­ти гарні тво­ри?

Відповіда­ю­чи на за­пи­тан­ня про співав­тор­ст­во в ре­жи­сурі, ска­жу, що співав­тор­ст­во більшою мірою при­та­ман­не на­пи­сан­ню текстів: у кож­но­му разі ліпше ма­ти текст на­пи­са­ний жи­вою лю­ди­ною, яка пра­цює по­руч із ва­ми.