Антоніна Лефтій – актриса кіно, заслужена артистка України (1978). Закінчила ВДІК (1967). З 1967-го – на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Знялась у фільмах «Та, що входить у море», «Хто повернеться – долюбить», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Дід лівого крайнього», «Тривожний місяць вересень», «Море» (всі сім – режисер Леонід Осика), «Як гартувалася сталь» (режисер Микола Мащенко), «Острів вовчий» (Микола Ільїнський), «Ой не ходи, Грицю», «Камінний Господар» (Мирослав Джинджиристий), «Біле коло» (Юрій Лисенко), «Схованка біля Червоного каменя» (Григорій Кохан), «Така вона, гра» (Микола Малецький, Володимир Попков), «Ніжність до ревучого звіра» (Володимир Попков, Станіслав Третяков), «Розколоте небо» (Анатолій Іванов) та інших. Грала також у стрічці студії ім. М. Горького «Любити» (М. Калик); стрічках студії «Молдова-фільм»: «Осінні грози», «Не вір крику нічного птаха» (Я. Бургіу); Свердловської студії: «Гармонія» (В. Живолуб). Уже більше двадцяти років мешкає в Австралії. Раз на два роки відвідує Київ, де живе її старший син Дмитро Осика. Мені довелося виявити наполегливість, аби Антоніна Володимирівна змогла викроїти час для нашої зустрічі й згадати своє акторське минуле.

– Ви знімалися у фільмах, які стали класикою українського кіно, зокрема, у «Та, що входить у море», «Хто повернеться – долюбить», «Камінний хрест», «Захар Беркут». Ці фільми продовжують жити, ними захоплюється молодь. Щоб не бути голослівною, наведу відгук моїх студентів про «Камінний хрест»: «Через трагедійну тональність зображено важкість тогочасного буття. Іван Дідух стане своїм серед чужих, від безвиході він вічно поневірятиметься на чужих землях, та ніколи вони не стануть йому рідними. Сумна музика, мовчазні герої лише підвищують внутрішню напругу». Скажіть, будь ласка, що ви сьогодні думаєте про той час, про ті зйомки? Вони вам сняться?

– Два роки тому, коли була в Києві, мені подарували диски з цими фільмами. У мене їх не було. Я почала дивитися. І тепер зрозуміла їх по-іншому. Це – шедеври. Тоді я цього не розуміла. «Хто повернеться – долюбить» – просто геніальна картина! І «Камінний хрест», звичайно ж. А згадую… Таке враження, що це було інше життя, на іншій планеті, а тепер – зовсім інше. Я щаслива, що знала Льоню Осику. Через нього мала змогу спілкуватися з чудовими людьми, цвітом української нації. Звісно, вони не розуміли, що були цвітом, ми просто насолоджувалися присутністю одне одного. Майже кожен день ми проводили разом (тоді в нас були інші пріоритети).

Як кажуть, велике бачиться на відстані. І нині розумієш, які унікальні люди перебували поруч: першокласний оператор Валерій Квас, геніальний композитор Володимир Губа, неповторний художник Георгій Якутович, великий поет і цікава людина Дмитро Павличко, талановиті актори Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Іван Гаврилюк, Борис Брондуков, Василь Симчич… Ми дружили з чудовою актрисою Ларисою Кадочниковою та її чоловіком, видатним режисером Юрієм Іллєнком.

На «Камінному хресті», «Захарі Беркуті» ми зранку до вечора працювали пліч-о-пліч, і ніхто не говорив, що він працює для вічності. У спілкуванні на першому плані був гумор. Льоня – людина з неабияким почуттям гумору. Він був талановитим режисером, але найперше – прекрасною людиною. Іншого такого не знаю: безкорисливий, щедрий, дарував ідеї, допомагав багатьом людям. Якщо його про щось просили, він ніколи не казав, мовляв, подумаю, або що це важко. Треба було, міг – він робив… Це дуже цінна риса. Його всі любили, він завжди був душею товариства зі своїм влучним, дотепним словом. Може, це його і згубило. Навіть коли його залишити без копійки грошей, завжди знаходились люди, які його запрошували до товариства.

– Так, у Леоніда Михайловича був магнетизм. Я це також відчула, хоч і не так багато з ним спілкувалась. Шкодую тепер, що небагато…

– І найголовніше (це також дуже рідко зустрічається в людях): він був сильною людиною, завжди говорив те, що думав. Чи з трибуни, чи в кабінетах, чи віч-на- віч. Його думку поважали. З тієї миті, коли ми познайомились, і за всі шістнадцять років спільного життя я не чула, щоб він говорив погане за чиєюсь спиною, при потребі не вагався висловитись прямо. Якщо йому хтось або щось не подобалось, кількома гострими дотепними словами міг поставити людину на місце. При тому він взагалі намагався бачити у людях тільки найкраще і допомогти цим рисам розкритися. Бо в нас усіх є гарне й погане – коли що переважить. Актори його обожнювали, бо він був режисером, який не натаскує, не намагається, щоб зробили досконалу інтонацію, тільки так, як він бачить. Якщо вже обирав актора, то не мучив його пробами, відразу приймав рішення і довіряв йому цілком. Актори це відчували, а якщо актору довіряють, тоді він робить усе можливе і робить правильно, в нього з’являється впевненість, свобода. Можу сказати, що за час спільного життя у нас і натяку не було на якісь побутові проблеми. І я думала, що це нормально, що так у всіх. На жаль, виникла інша проблема, з алкоголем, і згодом через неї прийшла мить, коли наше спільне життя стало неможливим: я вже нічого з цим не могла вдіяти. Після нашого розлучення в його життя увійшла Світлана Князєва, вона народила йому двох синів, грала в його фільмах. Світлана була з ним і в роки його важкої хвороби, до останнього. Що ж, напевне, так воно мало бути...

– Є накреслення долі… Розкажіть, будь ласка, про себе. Як обрали професію, як потрапили в кіно? Чи визначила цей вибір ваша зовнішність? Чи, може, щось інше сприяло?

– Народилася я в Молдавії, близько до України, на території сучасного Придністров’я. Мій батько Володимир Лефтій був поетом, автором деяких відомих тоді офіційних «комуністичних» пісень, мати – вчителька молодших класів. Ми переїхали до Києва, коли мені було три роки, але часто влітку їздили до бабусі.

Я не мріяла стати актрисою, була дуже скромна. Але любила літературу, не пропускала жодної радіопередачі «Театр біля мікрофона», багато читала. У школі вчителька російської літератури, вже літнього віку, викликала мене, і я читала програмні твори вголос, а вона казала школярам: «Ви хоча б у класі щось послухайте, бо знаю, що вдома не будете читати». Після закінчення школи не знала, куди вступати, навіть не уявляла, ким хочу бути. Рік після школи працювала в інституті геофізики лаборанткою. Якось зустріла Тоню Плаксіну (вона мешкала в сусідньому будинку) і розказала їй, що нікуди не хочеться, а вона порадила вступати в театральний, бо там недобір. Сказала вивчити вірш, байку. Я так і зробила. Було 25 вступників на двоє місць. Коля Плахотнюк, який також вступав, сказав: «Приймуть тебе і мене». Так і вийшло. Вів курс Володимир Павлович Небера. Я закінчила три курси, а потім перевелась на другий курс у ВДІК. Там наш курс вів Свердлін, а потім Бєлокуров. На третьому курсі в мене народився Дмитро, тож четвертий, останній, рік провела в поїзді між Києвом і Москвою. Й тому не дуже добре захистила диплом, невелику роль зіграла.

Під час навчання Еміль Лотяну запросив зніматися у фільмі «Червоні галявини», але мені сказали у ВДІКу, що я не можу зніматись, бо щойно перевелась. Тепер я розумію, що то було обов’язком викладачів так казати студентам, а я сприйняла вказівку буквально і відмовилась. А потім ми поїхали влітку з Леонідом знімати «Та, що входить у море».

– Як ви познайомились з Леонідом Осикою?

– Кінофакультет містився у Лаврі. Ми працювали в танцкласі, вікна були відчинені. Нагодився Віталій Дорошенко з Льонею і нас познайомив. Ми всі спілкувалися. У мене був інший хлопець з театрального інституту. Поїхала я до ВДІКу за порадою Леоніда. Він приїжджав, ми спілкувалися, і він не залишив мене в спокої – так воно вийшло.

– Леонід Михайлович – людина тендітна, ніжна й водночас владна, без цього не може бути режисера. Чим він полонив вас?

– Своїм розумом, дотепністю, з ним було цікаво. Мешкала я в гуртожитку. Ми жили на 33 стипендіальних карбованців. Дівчата якось розтягували цю суму, а хлопці пропивали її за кілька днів, а потім ходили до дівчат позичити щось поїсти. Льоня поїхав з дому в чотирнадцять років – спершу в Одесу, в художнє училище, а потім до Москви, де вчився у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Проживав там у гуртожитках. Завжди знаходився привід щось відзначити: хтось поїхав, хтось приїхав, у когось затвердили сценарій і т. ін. На жаль, таке постійне спілкування з молодих років поклало початок його проблемам з алкоголем. Коли він уже був у такому стані, що не міг зупинитися, траплялося, що місяць міг не пити зовсім. Навіть лікарі, коли я вмовляла його піти до них, не вірили, що в нього проблеми, настільки Льоня був розумний і дотепний. Дивилися на мене з докором, мовляв, що я вигадую? То була біда. (Пізніше лікар Довженко з Феодосії йому допоміг.)

– У стрічці «Та, що входить у море» сюжету як такого не було. А кому належала ідея?

– Не пам’ятаю. Це алегорії, образи. Льоня тоді пробував використовувати мову кіно, a не просто зняти сюжет, який можна переповісти.

– Коли ви навчались в інституті, вже велися розмови про «Тіні забутих предків» Параджанова?

– Уперше я подивилась цей фільм у Москві, в кінотеатрі біля ВДНГ, у напівпорожній залі. Не знаю, може, район такий, але люди були неготові сприймати цей фільм, виходили, грюкали, кричали: «Режисера повісити!»

– 1965 року Сергій Параджанов знімав вас у пробах до фільму «Київські фрески». Розкажіть, як це відбувалося?

– Сценарію не було. Він одягнув, сказав, що робити – і все.

– Не пояснював, хто ваша героїня?

– Ні. Знаєте, бувають актори, які повинні знати все про свою роль, виговорити це. Є інші, які довіряють режисерові (не кожному, звичайно). Наприклад, Фелліні – хіба він міг пояснити кожному актору, що він має на увазі і що буде наприкінці? Так і з Параджановим. Пам’ятаю у ВДІК привезли ці проби і показали. Студенти бігали за мною, питали: що це означає? Кажу: «В режисера спитайте». Ми з Параджановим зовсім не обговорювали, що він бачить, що він хоче. Зняли це досить швидко, за один день.

– Ви там дуже красива, та ще й у сорочці із щедро вишитими рукавами, яка вам надзвичайно пасує. Очевидно, ви зображали музу героя. Чи було ще якесь спілкування з Параджановим? Які спогади про Сергія Йосиповича залишились?

– Коли бували в нього вдома, я сиділа і тільки слухала. Пригадую, ще в старому Будинку кіно був якийсь вечір і прийшов Параджанов. Весь вечір ніхто нічого не міг сказати: він не змовкав ні на хвилину… Думаю, що він не у свій час прийшов. Сьогодні він був би першою людиною на телебаченні, адже співав, танцював, розповідав. Справжній шоумен. Був би нині мільйонером. Пригадую, я ще вчилась на останньому курсі, статків не мали, в мене не було зимового одягу. Я запропонувала Льоні піти подивитись у комісійний магазин. Дорогою чомусь зайшли до Параджанова, і він супроводжував нас. Ще якісь люди потім приєдналися, і ми йшли, як на демонстрацію. Він у тій крамниці також влаштував шоу. Я тихенько подивилась ціни, вибрала шубку із шматочків, пристойна ціна, але трохи не вистачало грошей. Ми відклали і домовились, що наступного дня заберемо. Ця шуба мені запам’яталася тим колективним походом. Параджанов потім говорив, що подарував мені шубку. Справді, це був наче подарунок від нього, бо, одягаючи її, я згадувала його.

– Розкажіть, як працювалося у фільмах Леоніда Осики? Як він ставився до вас: поблажливо чи, навпаки, суворіше, ніж до інших?

– Так само, як і до інших.

– А складні умови в «Захарі Беркуті»? Писали тоді, що Антоніна Лефтій сама, без дублерів, усе зіграла й дуже гарно трималася в сідлі.

– Так, ми з Іваном Гаврилюком ходили на іподром, вчилися їздити верхи на конях. Я дуже це любила. Кольчуги по 12 кілограмів… Ніяких особливих поблажок не було. Я людина спартанська і не потребую до себе особливого ставлення, ніколи не поводилася як дружина режисера. Режисер є режисер, жінка є жінка, актриса є актриса.

– В Осики знімальна група – як одна сім’я, всі були однодумці.

– Леонід любив працювати з одними й тими ж людьми. Це зрозуміло: не треба було з нуля будувати стосунки. Вже була спільна і кіномова, і мова в житті. І можна було йти далі, а не щоразу починати спочатку.

– Чи вдома ви говорили про фільм, над яким працювали? Чи ділився він якимись проблемами? Чи були в нього задуми, які він дуже хотів зняти, а йому не дозволили?

– Усе було між іншим. Він ніколи не навантажував мене якимись подробицями, ніколи не скидав свій тягар на когось. Я знала все, що відбувалося, але цей тягар він ні на кого не перекладав. Він виступав на з’їздах Спілки кінематографістів не раз, говорив гостро, називав прізвища. Його не пускали за кордон і офіційно заявляли, що не пускають через те, що він п’є. Задуми були, він ними ділився, розповідав друзям. Про Врубеля, наприклад. Пізніше він його таки зняв. Міг би зняти більше... Він був творчою людиною.

– Театр-студія кіноактора – це теж частина творчої біографії Леоніда Михайловича. Ви також були задіяні в його виставах?

– Він поставив «Езопа» Фіґейредо. Грали: Кость Степанков – Ксанфа, Юрій Дубровін – Езопa, Лариса Кадочникова – Клею, а я – служницю Мелісу. Відбувалося це в Щорсівському павільйоні, але тривало недовго: вистава йшла всього кілька разів. Було багато глядачів. Після цього для театру-студії виділили приміщення на площі Перемоги, там уже був штат.

– Паралельно ви знімалися і в інших режисерів. Не було складно поєднувати?

– Може, колись це і накладалося одне на одне. Я знімалася в Білорусі, в Молдові і в Свердловську; грала у фільмах-виставах на «Укртелефільмі»: «Ой не ходи, Грицю», (сьогодні я по-іншому це зіграла б), «Камінний господар» Лесі Українки (Богдан Ступка грав Дон Жуана, Ада Роговцева – Донну Анну, я – Долорес).

– Коли ви покинули Україну, то покинули і кіно? Чи хотілося зніматися?

– Хотілося, але я відключилася. Життя поставило мене в інші обставини, я повинна була грати іншу роль. Після Льоні мені хотілося якоїсь стабільності, і чоловік, з яким я одружилася, був саме такий. У мене народився син Андрій. Йому було чотири з половиною роки, коли ми поїхали до Австралії, куди чоловіка послали на роботу. Я була тоді рада вивезти його подалі від Чорнобиля (весь час з моменту аварії ми були в Києві). Там син пішов до школи, захопився музикою. Я його в школу возила на уроки музики, репетиції, концерти – з ранку до вечора, а ще й господарство. Та згодом виявилося, що ми з чоловіком зовсім різні. У ньому було багато хорошого, але виникли інші проблеми, про які я, коли була з Льонею, і не підозрювала. Ми прожили з ним 17 років. Через два роки після нашого розлучення він раптово помер у віці 63 роки. То був тяжкий удар для нас із сином.

Сьогодні Андрієві вже 27 років, він закінчив консерваторію, музикант-органіст. Я задоволена, він робить те, що йому подобається. З раннього дитинства для нього існувала тільки музика, а так буває рідко. Два роки стажувався в Англії, зокрема в Лондоні, у Вестмінстерському абатстві. Він поки що проживає зі мною.

Мій старший син Дмитро з дружиною Тетяною та дітьми мешкають у Києві, у них туристична фірма. Для мене це дуже важко – перебувати так далеко від них, від моїх онуків Михайла та Максима.

Отак я і живу: половина моєї душі – в Києві, в Україні, а половина – в Австралії...

Далеко не всі запитання я поставила Антоніні Володимирівні, хотілося б детальніше розпитати про кіноролі, та до неї завітали її колишні колеги, і ми попрощались. А через два дні вона вже мала повертатися в Австралію. Прочитавши запис цієї бесіди, шанувальники її таланту і таланту Леоніда Осики зможуть повернутися в благодатні часи розквіту українського кіно.

19 вересня 2013 року. Київ