Ксенія Баша-Довженко – акторка Національного театру ім. І. Франка. 2004 року закінчила Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Ролі: Мотря («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, режисер П. Ільченко), Джульєтта («Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, режисер В. Козьменко-Делінде), Пустельниця («Шякунтала» Калідаси, режисер Андрій Приходько), Санітарка («Посеред раю на майдані» Кліма, режисер В. Кучинський), Груше («Кавказьке крейдяне коло» Б. Брехта, режисер Л. Зайкаускас), Божевільна («Цар Едіп» Софокла, режисер Р. Стуруа), Фаншетта, Сюзанна («Весілля Фігаро» Бомарше), Марта («Гімн демократичної молоді» С. Жадана, обидві – режисер Ю. Одинокий), Симона («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій, режисер І. Афанасьєв), Анна Дембі («Кін IV» Г. Горіна, режисер С. Данченко), Дівчина, Бабуся («Morituri te salutant» за новелами В. Стефаника, режисер Д. Богомазов), Квітка («Квітка Будяк» Н. Ворожбит, режисер С. Мойсеєв). Ксенія Баша-Довженко називає себе чесною артисткою, і це не викликає сумнівів. Їй хочеться вірити. У своїх ролях вона правдива та позбавлена зайвого акторського лоску й самозамилування, у роботі – відповідальна, наполеглива та готова прислухатися до порад, у житті – щира людина та щаслива мама, яка називає театр не високим словом «покликання», а «роботою», звісно ж, улюбленою.

– Ксеніє, ви виросли в акторській сім’ї. Мабуть, бачили себе актрисою ще з дитинства?

– Справді, мої тато та мама – актори, вони разом починали у Львівському ТЮЗі. Там навіть відбувся мій дебют у виставі Сергія Проскурні про Тараса Шевченка «І золотої, й дорогої…», де тато грав Шевченка, мама – маму Шевченка, моя сестра – молодого Тараса, а я – сестричку. В епізоді, і було мені всього п’ять років. Потім, коли батьки розлучилися, тато поїхав до Києва, вступив ще на режисуру і почав працювати в театрі ім. І. Франка. А мама по сьогодні працює в ТЮЗі. Мрії ж мої мінялися: то я хотіла бути вихователькою, то вчителькою. Переломним моментом став перегляд вистави Андрія Жолдака «Кармен». Мені було 14 років, і саме тоді я зрозуміла, що все-таки стану актрисою. Згодом поїхала до Києва, де навчалася в прекрасного, улюбленого педагога, актора театру ім. І. Франка Олега Микитовича Шаварського. Потім, ясна річ, хотіла потрапити в театр ім. І. Франка. Але розуміла, якщо не візьмуть, то піду ще кудись – мені і в ТЮГ хотілося. Зрештою, Олег Микитович запросив Богдана Сильвестровича на нашу дипломну виставу «Чикаго», яка тоді заявила про себе, я там грала Роксі Хард. Богдан Ступка відібрав шістьох, запросив на прослуховування і всіх взяв до театру: мене і моїх однокурсників – Олександра Форманчука, Олександра Печерицю, Анастасію Добриніну, Олену Медведєву, Наталю Ненужну.

– У театрі ім. І. Франка працює ваш батько Василь Баша, та, певне, там є ще в кого повчитися?

– Є, і з цим мені теж дуже поталанило. Є старші актори, яких я страшенно люблю, в них можу попросити поради, вони подивляться і підкажуть. Вельми тішуся, що маю таку можливість.

– Моя перша творча зустріч з вами відбулася на «Кавказькому крейдяному колі». Цієї вистави вже немає в репертуарі, але я досі пам’ятаю ту драматичну атмосферу і вашу Груше.

– Це справді особлива та знакова для мене вистава. Незважаючи на те, що на той момент я вже працювала в театрі чотири роки і в моєму доробку були ролі Джульєтти, Мелашки, Фаншетти, пам’ятаю, після вистави до мене підійшов мій чоловік (актор і режисер В’ячеслав Довженко – О.В.) і привітав з початком. Саме в цій роботі я відкрилася насамперед сама для себе, зрозуміла, що можу спробувати щось складніше. Йшлося, як пам’ятаєте, про складну виставу на три дії, з двома антрактами з дуже драматичним сюжетом та характерами: тут тобі й війна, і сцена зґвалтування, як і в «Квітці Будяк», і дитина… Я спробувала свої сили, і для мене це було свого роду відкриттям.

– Розкажіть про роботу з Дмитром Богомазовим у виставі «Morituri te salutant».

– То був дуже важкий період. Я вже давно мріяла попрацювати з Дмитром Богомазовим. Завжди дивилася його вистави в театрі на Лівому березі. І ось він прийшов до нас ставити виставу за Василем Стефаником. У нього зовсім інший підхід до роботи: читок як таких не було, замість них – етюди, підготовка тіла, внутрішнього стану, емоцій. Він назвав новели, які обрав, і сказав, що було б добре, якби хтось із нас взявся зіграти бабусю або дідуся. От я і ризикнула. Як зараз згадую, було непросто, тому що не клеїлося зовсім: ніби я й розумію, що говорить режисер, яке завдання дає, але в той же час і не розумію, ми ніби існуємо в різних світах і не можемо почути одне одного. І тільки за два тижні до прем’єри режисер вирішив залишити мою новелу. А до того була важка і майже безрезультатна робота – просто руки опускалися. Дмитро Михайлович навіть сказав мені шукати іншу новелу, де персонажем вже є не бабуся, а молода дівчина. Я прийшла додому, поридала, знайшла нову новелу, вивчила її за ніч, а коли зранку прийшла на репетицію, почула від режисера, що ми повертаємося до бабусі. Закінчилося тим, що, як ви пам’ятаєте, у виставі є чорна велика тканина. Як тільки він одягнув на мене цю тканину – все відбулося, і це якась загадка. За два тижні до прем’єри режисер повертає до вистави цю новелу. Тієї миті я переконалася: якщо ти докладаєш багато зусиль, мучишся, і все-таки маєш результат, то це найбільша насолода. Як я обожнюю нині цю роботу! Це надзвичайно важко, але й цікаво: ти розумієш, що робиш щось зовсім інше, не притаманне для твого віку, твоєї психофізики, разом із цією тканиною вдягаєш на себе інше життя, інше покоління, інший час…

– А як вам працювати на малій сцені?

– Це, до речі, було моє давнє бажання – спробувати себе на малій сцені. Мені дуже сподобалося. З одного боку, це екстремально: ти говориш монолог, а хтось перед тобою може поправляти зачіску, кашляти, там іде своє життя, і це трохи відволікає. З другого боку, це новий досвід для мене як для актриси.

– А як глядач реагує на виставу «Квітка Будяк»?

– По-різному, а так і має бути. Але мені дуже сподобалося, коли моя подруга після перегляду «Квітки Будяк» дуже обурено сказала мені: «Ксеню, чому ти не попередила, що мені сьогодні доведеться думати?» Ну нарешті, адже вистави не завжди мають розважати глядачів, добре було б, якби ми періодично задумувалися над певними речами і робили висновки. Тому я сподіваюся і вірю, що в цієї вистави буде свій глядач і хороше майбутнє.

– А ви одразу сприйняли матеріал? Богдан Бенюк, наприклад, на прес-конференції розповідав, що в нього спочатку визрівав внутрішній протест, а вже потім, у процесі, ставало цікаво…

– У мене протесту не було. Навпаки, тут все зійшлося: прекрасний акторський ансамбль на чолі з Богданом Бенюком, з яким я ніколи раніше не працювала, сценографія Андрія Александровича-Дочевського, блискуча хореографія Ольги Семьошкіної. Також мене тішило, що нарешті вдасться попрацювати зі Станіславом Мойсеєвим, я була щиро відкрита для роботи.

– Що ви взяли для себе від роботи з режисером Мойсеєвим?

– Від кожної роботи, кожної співпраці ми щось беремо. Це досвід, певний пройдений шлях. Для мене важливо, що Станіслав Анатолійович не затискає, він дає свободу актору, може лише трохи підкорегувати, порадити. Я жодного разу не почула крику на репетиціях, не відчула якогось нетактовного ставлення, як і в роботі з Дмитром Богомазовим. І за це їм велика дяка. Коли режисер створює такі творчі умови, тоді й ми, актори, не варимося в якихось амбіціях, плітках – ми переймаємося роботою.

– Наталка Ворожбит теж була на репетиціях? Як вона реагувала? Мені здається, для неї це теж стало свого роду викликом: усе-таки написати п’єсу за мотивами «Маклени Граси» для постановки на сцені національного театру, який живе зі своїми правилами та обмеженнями, – велика відповідальність.

– Вона приходила до нас на читки. Видно було, що хвилюється. Ми в неї могли уточнити певні моменти щодо своїх персонажів. А після прем’єри вона була задоволена: начебто бачення драматурга, режисера та акторів збіглося.

– Вистава важка в емоційному плані: авторка і режисер згущують фарби, аби показати несправедливість, а часом і нікчемність людського існування. Вас цей матеріал не пригнічує, як воно – бути всередині?

– Страшно. Лякає вся ця історія, умови, в яких змушена жити героїня. Але, дякувати Богу, з часом я навчилася відмежовувати роботу від життя. Знаю, що після вистави поїду додому, де мене чекають чоловік і діти, де я відключаюся від цього емоційного напруження. Я чесно викладаюся, чесно виконую завдання режисера, співпрацюю з партнерами, але це все відбувається на сцені. Додому не везу цього вантажу, все залишаю на роботі. Театр для мене – це робота. От зараз у розмовах зі своїм старшим сином Іваном про майбутню професію, я намагаюся йому пояснити, що він має обрати те, що йому до душі і до чого він має хист. Бо ж більшість людей ходять на роботу, яку не люблять, яка є мукою для них, і це страшно, я вважаю. Я дуже люблю свою роботу, але не більше. Хоча, звісно, надто драматичні моменти даються досить важко, на них іде багато сил.

– У Молодому театрі, до речі, теж скоро буде прем’єра, яка тематично тісно перегукується з «Квіткою Будяк». Це п’єса Оксани Савченко, в якій так само порушується «кредитне» питання, героїня так само перебуває у відчаї і шукає різних, навіть найрадикальніших, шляхів добути гроші. Це не випадково, як вважаєте?

– Напевне, ні. Мабуть, потреба назріла. Чомусь Станіслав Мойсеєв захотів поставити саме цей матеріал, незважаючи на безліч звинувачень, нерозуміння, мовляв, чим його могла зацікавити така «чорнуха», суцільний негатив. А він відчував цю потребу, зрозумів, що це актуально.

– У вас уже був досвід роботи з сучасними текстами. Маю на увазі «Гімн демократичної молоді» за Сергієм Жаданом. Мені здається, режисер Юрій Одинокий у цій виставі акцентував на любовній лінії, а всі інші події, гумористично-трагічні, слугують лише тлом.

– А я чула й протилежні думки. Напевне, кожен режисер порушує ту тему, яка його хвилює в даний момент.

– Яке життя має ця вистава сьогодні?

– Вона йде, має свого глядача, здебільшого це молоді люди. Наша адміністрація з огляду на цей факт навіть вирішила знизити вартість квитків, щоб молодь мала можливість піти на цю виставу. Мені здається, правильно зробила. Зал заповнюється дуже добре.

– Які ще ролі для вас є важливими чи улюбленими?

– Люблю різне: від маленької ролі характерної, смішної Фаншетти і до Квітки, де можна наплакатися, настраждатися. Я би дуже хотіла спробувати гострохарактерну роль. Хоча це десь межується у «Кін IV» (мене ввели в цю виставу на роль Анни Дембі). Люблю все різне, прагну спробувати себе у всьому, щоби зрозуміти, де зможу, а де ні.

– Стежите за театральним життям київським? Що подобається?

– Бачила чудову виставу «Войцек» Богомазова. Ще хочу піти в Молодий театр, там Стас Жирков поставив гарну виставу «Любов людей». До речі, в нас Жирков працює над «Лускунчиком». Звичайно, намагаюся стежити, якось вириватися між школами й дитсадочками. Вже казала, що дуже люблю свою професію, але театр ніколи не стане на перше місце перед дітьми. Що може бути краще, коли приходиш, а тобі дитина робить «тіштечко» з пластиліну. Театр – важка субстанція, тут непросто. Хоча я й не так давно зрозуміла, що сім’я і діти – на першому плані. Маємо вже двох козаків – Івана й Василя, і ще плануємо.

– Як у вас склалися стосунки з кіно?

– Перший досвід припав на 2004 рік: Олександр Кирієнко знімав «Помаранчеве небо». Потім надовго запала тиша, якісь серіали… І ось цього літа я знялася в Михайла Іллєнка в «Толоці». І така рада! Бо дуже мріяла про українське кіно. Взагалі мене рідко викликають на проби. Їх здебільшого російською мовою проводять, а я ж мислю українською, і завжди на пробах у мене якісь казуси трапляються, мабуть, тому й викликають тепер рідко. Коли мене того разу покликали, я дуже зраділа, тримала кулаки, мені була байдужа оплата, знала одне, що режисер – Іллєнко, що це – український фільм. І мене взяли! Тож я дуже щаслива, що знялася у Михайла Іллєнка.

– Про що мрієте сьогодні?

– Я мрію, щоб Іван добре закінчив четвертий клас, щоб Василько почав вимовляти букву «с» і щоб мої рідні були здорові.

Вересень, 2013