Наприклад, Електра» / «Par exemple, Electre»

Сценаристи і режисери –Жанна Балібар, П’єр Леон

Оператор – Себастьєн Бухман

У ролях: Жанна Балібар, П’єр Леон, Марлен Сальдана,

Еммануель Беар, Едіт Скоб та ін.

Франція, 2013

Цей фільм, знятий на дуже скромні, навіть за європейськими мірками, кошти не здобув гучних міжнародних відзнак (за винятком хіба спеціальної згадки журі премії імені Жана Віґо), та й на широких екранах ішов вибірково (його світова прем’єра відбулася в рамках Роттердамського МКФ). Але, попри це, наприкінці року він потрапив до приватних топ-списків фільмів 2013-го не одного кіномана. Не оминули його увагою й кінокритики різних країн, і більшість рецензій та відгуків, які доводилося читати, були прихильними.

Власне, сам інтерес до фільму не викликає подиву. Адже й П’єр Леон, і Жанна Балібар – помітні постаті в сучасному кінопроцесі Франції. Та якщо Леон (н. 1959) – уже режисер із досвідом (а крім того, актор, сценарист і викладач однієї з найпрестижніших кіношкіл країни – «La Fémis»)(1), то для Жанни Балібар (н. 1969) – знаної актриси, котра знімалася, зокрема, в Жака Ріветта та Рауля Руїса, а також співачки, на чиєму рахунку два музичних альбоми, – це перша режисерська спроба. Хоча й ідея, і початкова реалізація фільму належать саме Балібар.

«Наприклад, Електра» – кіно, яке поєднує (точніше, зшиває за принципом «зебри») два виміри: сучасний, вирішений в абсурдально-саркастичному ключі, й міфологічний – вимір однойменної давньогрецької трагедії Софокла про помсту Електри та її брата Ореста за смерть їхнього батька Агамемнона. При цьому, обидві реальності у фільмі не відтворено «життєподібно», а радше подано опосередковано: в сучасній лінії, з участю одних і тих же акторів (Балібар, Леон і Сальдана) розіграно низку ситуацій, у яких опиняються нині митці, намагаючися знайти кошти для втілення своїх задумів (за основу взято досвід самої Балібар, яка шукала підтримки для власного проекту – «Театру на винос»); античну ж драму в буквальному розумінні зачитують перед камерою відомі французькі актори (крім згаданих, Еммануель Беар, Едіт Скоб та ін.), маючи у своєму розпорядженні лише текст і власну акторську майстерність. Жодних стилізованих декорацій, костюмів, які б допомогли ідентифікуватися з персонажем, і навіть недотримання класичного принципу єдності місця й часу дії: Едіт Скоб, скажімо, зачитує текст і хору, й корифея у паризькому метрополітені, просто на очах у здивованих пасажирів; Балібар і Беар «розігрують» одну зі сцен на пляжі Довіля; а роль Ореста у фіналі взагалі дістається Марлен Сальдана, вдягненій у яскраво-червону вечірню сукню. Цілком у згоді з принципами Брехтового «епічного театру», всі персонажі постають перед глядачем максимально «очуженими», що, з одного боку, стає певним викликом (адже вимагає від публіки принаймні мінімального знання сюжету античної драми), а з іншого – повертає йому «чисту» насолоду акторською грою.

Власне, початковий задум Балібар стосувався лише драматичної лінії. Той-таки «Театр на винос» планувався як проект у вже доволі традиційному жанрі відеопостановок театральних п’єс (їх режисерка взяла з репертуару «Комеді Франсез»), хоч і в дещо зміненому форматі: постановки, за її задумом, мають бути реалізовані в доволі стислі терміни (а крім того, обов’язково за невеликі кошти); дія п’єси має відбуватися в незвичних декораціях (що й бачимо вже в цьому фільмі); й нарешті в постановці має фігурувати текст самої драми (актори не просто грають, а й зачитують свою роль). При цьому, реалізувати такий масштабний проект Балібар планує не сама, а з участю своїх улюблених режисерів, які почасти вже дали згоду, – від Апічатпонґа Вірасетакула до Педру Кошти й Матьє Амальріка(2).

Таке акцентування на тексті не випадкове. На думку Балібар, нині некомерційний кінематограф масово тяжіє до «німоти»: під впливом візуальних мистецтв фільми стають усе більш зображальними й майже «безсловесними». Тож у якийсь момент «брак діалогів» у кіно вона відчула вже як «діалектичну проблему», адже для неї особисто мова – «невід’ємна частина як людського існування загалом, так і акторської майстерності зокрема»(3). І саме у зверненні до класичного театру, в якому все побудовано на моно- та діалогах, Балібар і побачила те, що шукала, водночас скориставшись нагодою попрацювати з п’єсами та людьми, які є для неї важливими.

Сучасною ж лінією фільм «обріс» уже постфактум, коли режисерка почала шукати спонсорів для свого проекту й зіткнулася з новими, несподіваними для себе проблемами (саме тоді до неї і долучився П’єр Леон). Так «Електра» поступово переросла в такий собі кіно-театральний експеримент – фільм – клаптикову ковдру, зшиту з двох паралельних, ба й контрастних, вимірів, минулого та сучасного, трагедії та комедії (в усьому діапазоні комічного).

Та лише на перший погляд сучасна лінія не дотична до дійства драми: ці то дотепні, то безглузді, а насправді цілком реальні діалоги є безпосереднім авторським коментарем (у цьому випадку вже не зачитаним, а якраз розіграним) і до розуміння мистецтва в сучасному світі, й місця митця в ньому (коли доводиться, з одного боку, «вибивати» кошти для реалізації власних намірів, а з іншого, – конкурувати з багатою розважальною індустрією), й урешті до проблеми інтерпретації класичних текстів (не випадково у фільмі з’являється і цитата з «Безумного кохання» Жака Ріветта – сцени, в якій режисер Себастьян ламає голову над тим, як можна ставити Расіна в сучасному театрі).

Але врешті для сприйняття фільму, як і будь-якого твору мистецтва, важливо не тільки розуміти, «як» це зроблено, а й відчувати насолоду від його впливу на тебе. У випадку фільму Леона–Балібар важливо те, що він не просто експеримент, а експеримент вдалий: глядач насолоджується гумором, тонко нюансованою акторською грою і, звісно, тим, як це зроблено. За слушним висловом одного з критиків, «Наприклад, Електра» – «чудовий зразок багатого “бідного кіно”»(4).

1. Див., зокрема, інтерв’ю з П’єром Леоном про La Fémis: Борис Нелепо: «Главный недостаток La Fémis в том, что здесь учат быть авторами» // http://seance.ru/blog/femis/

2. Диалоги, которых не хватало. С Жанной Балибар и Пьером Леоном беседуют Дмитрий Мартов //

http://seance.ru/blog/interviews/balibar-leon/

3. Там само.

4. Лучшие фильмы 2013 года: списки редакции // http://cineticle.com/behind/994-all-tops-of-2013.html