Міжнародний тиждень кіно, який щорічно відбувається в місті Сервантеса і Колумба – Вальядоліді, незважаючи на економічну кризу, не тільки зберіг свою ідентичність як міжнародний кінофестиваль високого рівня, а й створив нову програму MINIMINCI для дітей та юнацтва. До логотипу фестивалю додалася ще назва «Авторське кіно», адже SEMINCI – один з найбільших МКФ авторського кіно Європи.

Усі кінозали, і насамперед Театр «Кальдерон» – епіцентр кінофестивалю, були майже вщерть заповнені. За вісім днів було показано понад 170 фільмів, які подивилось 65 тис. глядачів (на 6 тис. більше, ніж минулого року). До офіційної програми увійшло 17 повнометражних ігрових фільмів і три позаконкурсних. Серед шести членів міжнародного журі – і володар найвищої нагороди попереднього SEMINCI Набіль Аюш, 45-річний режисер з Марокко. Не в останню чергу завдяки цій перемозі на SEMINCI-58 відбулася ретроспектива марокканського кіно ХХІ ст. Кінофестиваль щороку знайомить своїх глядачів і гостей з кінематографом якоїсь країни.

Драматизм фільму-переможця SEMINCI-58 «Токійська родина» майже не виявлений назовні, проте стрічка справляє сильне враження. Вісімнадцята повнометражна робота 82-річного японського режисера Йодзі Ямади – це своєрідний remake «Оповідань про Токіо» його вчителя, класика японського кіно Ясудзіро Одзу, актуалізована версія старого сюжету. Тільки в «Оповіданнях про Токіо» дія відбувається після Другої світової війни, а герої «Токійської родини» живуть у сучасному суспільстві в час глобальної економічної кризи, до того ж їхнє соціальне становище ускладнюється трагедією, викликаною землетрусом і цунамі на Фукусімі в березні 2011 року.

Шукічі Хіраяма, вчитель у минулому, і його дружина Томіко – літнє подружжя, що мешкає на острові поблизу Хіросіми, вирушає до Токіо, аби відвідати своїх трьох дітей. Старший син завідує лікарнею, має власну сім’ю, середня донька – власниця косметологічного центру, теж заміжня, і молодший син, ще не одружений, живе окремо разом зі своєю нареченою і працює в одному з токійських театрів машиністом сцени. Всі вони занурені у свої всепоглинаючі турботи і проблеми, стресові ситуації, тож при всьому бажанні дітей створити найсприятливіші умови для батьків, ті дуже скоро починають відчувати себе зайвими і непотрібними. Ситуація загострюється, коли Томіко, стара мати, непритомніє в домі старшого сина-лікаря. «Токійська родина» перетворюється на загальнолюдську оповідь про розрив між поколіннями, про плин часу, про конфронтацію урбанізованого світу з селом. Саме ця майстерна кінооповідь удостоїлась «Золотого колоска» SEMINCI-58.

В Офіційній програмі, як завжди, поруч із майстрами змагалися молоді режисери. Одна з них – режисерка ірландського походження Стеф Грін, яка представила свою першу повнометражну роботу «Біжи й підстрибуй» виробництва Ірландії і Німеччини. Стеф Грін, крім того, виступила ще й співавторкою сценарію цього фільму з дещо незвичним і ексцентричним сюжетом.

Ванесія, молода дружина і мати двох дітей, намагається привести в норму сім’ю, повернутися до звичного життя після інсульту чоловіка-годувальника, який не тільки став непрацездатним, а й звихнувся розумом. Тед Філдінг, психолог зі США, приїздить до Ірландії з метою вивчення процесу реабілітації таких хворих і має перебувати в сім’ї Ванесії два місяці. Частину грошей, виділених на дослідження, Тед сплачує жінці за проживання в сім’ї, і це стає порятунком для оптимістичної домогосподарки. Вона є немовби рушійною силою родини, але опікуватися маленькою дочкою, сином-підлітком і двома чоловіками стає для неї все складніше, і цей тягар урешті-решт підкошує її сили, наче міна уповільненої дії, підриває її ентузіазм та оптимізм. Крім того, Ванесія має ще й витримувати об’єктив камери Теда, який намагається в такий спосіб реєструвати чи не кожний момент в їхньому житті. Проте цей чужинець водночас створює певну заспокійливу атмосферу, таку необхідну в складних ситуаціях. Тед поступово починає перебирати на себе роль батька родини, його всюдисущість призводить до того, що між ним і Ванесією виникає вельми своєрідний зв’язок...

За рішенням міжнародного журі «Біжи й підстрибуй» Стеф Грін став гідним другої за значенням премії – «Срібного колоска».

На відкритті показали фільм «Всі ми бажаємо найкращого для неї» Мар Колль, режисерки з Каталонії. Це вже друга її повнометражна робота. Досить вдалий дебют «Три дні в сім’ї», відзначений багатьма нагородами, викликав неабиякий інтерес до її другої роботи. Сама вона зазначила, що в кінорежисуру прийшла за збігом обставин і не вважає її для себе професією на все життя, хоча знімає кіно і вбачає в тому чи не найліпший спосіб заробляти на хліб насущний.

Головна героїня фільму «Всі ми бажаємо найкращого для неї», Жені, рік тому пережила жахливу автокатастрофу і готова знову повернутися до звичного життя після тривалого реабілітаційного періоду. Так вважає вся її родина, проте продовжує оберігати її. Не маючи власних грошей, жінка одного разу навіть розраховується з таксистом своєю весільною обручкою... Сподівання родини Жені не виправдовує, та і її саму попереднє життя вже не цікавить. І так поступово дедалі більше пригнічена своїм станом Жені виношує бажання кудись подітися... Фінал невизначений, відкритий: чи то вона кінчає життя самогубством, чи просто тікає світ за очі. Жені зіграла популярна каталонська актриса Нора Навас. Саме її відзначили на кінофестивалі як кращу актрису.

Кращим актором визнано польського актора Збігнєва Валериша за роль Діонісія Вайса, циганського музиканта у фільмі «Папуша» Йоанни Кос-Краузе і Кшиштофа Краузе. Чоловік Броніслави Вайс, циганської поетеси, яка наперекір циганським традиціям і всупереч волі батьків вивчилась грамоти і стала писати вірші, Діонісій Вайс постав як втілення циганської долі до, після і особливо під час Другої світової війни. Досвідчений актор переконливо передає найтонші відтінки почуттів свого персонажа – жорсткого, владного і водноч людяного, відданого своїй дружині. Папушу вигнали з циганського табору за те, що у своїх віршах і поемах, опублікованих письменником Єжи Фіцовським, вона розповіла про звичаї та світовідчуття циган...

Йоанна Кос-Краузе і Кшиштоф Краузе вже добре відомі: 2002 року «Запрошеною країною» була Польща, і серед польських фільмів демонструвався «Борг» Кшиштофа Краузе, а на SEMINCI-50 було відзначено його фільм «Мій Никифор»: премія кращій актрисі дісталася 85-річній Крістіні Фельдман. Співавтором сценарію була Йоанна Кос-Краузе, а наступну роботу – фільм «Площа Визволення» («Срібний колосок» і премія кращій актрисі Йовіті Буднік на SEMINCI-52) – вони створили вже вдвох. Йовіта Буднік зіграла Папушу. До попередніх нагород поляки додали ще одну: премію кращому режисеру. Якщо згадати і премію молодіжного журі, то виходить, що фільм «Папуша» «назбирав колосків» найбільше.

Уродженець Варшави, 60-річний Кшиштоф Краузе закінчив 1978 року операторське відділення кіношколи в Лодзі. Фільм «Папуша» знято в чорно-білій гамі. Особливо вражають загальні плани, які з висоти пташиного польоту ніби прослідковують невпинний шлях циганського табору засніженими полями, що надає фільму епічного звучання. І хоча знімав «Папушу» інший оператор, але вплив Краузе-оператора безумовний, тож склалось враження, що фільм мав бути відзначений за операторську роботу. Проте премію кращому оператору отримав Крістофер Бловелт за «Нічні рухи» (США), останній, уже п’ятий фільм Келлі Рейчардт, американської режисерки і сценаристки. «Нічні рухи» присвячено темі екологічного тероризму, до якого вдаються троє радикально налаштованих екологів, та його несподіваних наслідків.

«Премію Пілар Міро» кращому новому режисеру завоював голландець Дідерік Еббінге за свій перший повнометражний фільм «Маттерхорн». Щоденна рутина 54-річного фермера Фреда порушується появою новоприбулого Тео, який змінює його розмірений, упорядкований спосіб життя. Як стверджує Дідерік Еббінге, його фільм – про взаємопорозуміння і пошуки внутрішньої свободи. На його думку, бажання позбутися усталеного способу життя є спільним для всіх людей. Питання жанру він полишає на критиків, але як автор сценарію і режисер пропонує зупинитись на трагікомедії.

Міжнародна федерація кінопреси кращою визнала стрічку «Реконструкція» (Аргентина) 42-річного режисера Хуана Таратуто. Три його попередні комедії з незмінним актором Дієго Перетті в головній ролі мали неабиякий успіх у глядачів. Нагорода «Реконструкції» мала таке обґрунтування: «За створення простого і переконливого портрета головного героя, який знаходить співчуття і розуміння в Ушуая, місті на краю світу, де ніхто не є тим, чим видається».

Едуардо – відлюдькуватий інженер-нафтовидобувник, успішний на роботі, але через особисту драму, здається, ніби застиг у минулому. Найближчий друг запрошує його до себе в Ушуая, аргентинське «non plus ultra», місто на краю світу неподалік від Південного полярного кола. Дружина і дві доньки друга спершу не сприймають Едуардо через деякі його манери і звички самітника (той сідає за обідній стіл не помивши руки, та й узагалі він видається їм нечупарою). Коли невиліковно хворий друг помирає (саме для того, щоб поспілкуватися з Едуардо востаннє, він його й покликав), гість тимчасово залишається в сім’ї, щоб підтримати вдову і двох дівчат-підлітків, беручи на себе обов’язки, пов’язані з невеликим магазином сувенірів, який належав покійному. І три жінки поступово розуміють, яка це прекрасна, благородна людина з добрим серцем, вразливою і чистою душею. Належить тільки причепурити його зовні, аби лишити з собою назавжди, бо він і сам уже прикипів до них, відчувши потребу і нагоду «реконструювати» своє життя.

В Офіційній програмі поза конкурсом брала участь стрічка «Історичний центр» (Португалія), присвячена історії і сучасності цієї країни, колись великої імперії. Фільм складається з чотирьох частин: два ігрових і два документальних фільми, написані і зняті такими відомими майстрами, як Акі Каурісмякі, Віктор Ерісе, Педру Кошта і Мануель де Олівейра. Віктор Ерісе і Педру Кошта прибули на фестиваль, щоб узяти участь у прес-конференції після перегляду. Особливу увагу привернула присутність Віктора Ерісе, режисера «Духу вулика», важливого послання ХХ сторіччя. Він розповів не тільки про свою частину під назвою «Розбиті вікна», присвячену темі занепаду текстильної фабрики, що пропрацювала 150 років у місті Гімараєш (яке було обране столицею європейської культури у 2012 році), а й з непідробним сумом повідомив про самогубства, до яких вдаються кращі представники нації, які не можуть спостерігати занепад своєї країни. З приводу стану кіномистецтва Віктор Ерісе висловився однозначно: «Кіно сьогодні є вульгарною розвагою мас». І додав: «Кіно як народне мистецтво ХХ сторіччя втрачається, і ми за це платимо, і дуже дорого...»

Поза конкурсом в Офіційній програмі було показано ігровий фільм Анджея Вайди «Валенса. Людина з надії».

Першу премію в другій за значенням програмі «Місце зустрічі» здобув фільм «Важма (афганська love story)» виробництва Франція–Афганістан афганського режисера і композитора Бармака Акрама. У ньому йдеться про драму молодої дівчини-студентки з Кабула Важми, яка вагітніє в результаті позашлюбних стосунків з барменом Мустафою. Сподіваючись на одруження з коханим, Важма поступово починає розуміти, що для нього це було лише тимчасовим захопленням. Таке безчестя для афганської сім’ї недопустиме, і батько дівчини має вибирати між обов’язком захищати честь родини і любов’ю до власної дочки...

Цей фільм, як і багато інших в конкурсних програмах, мав позначку «SEMINCI – для молоді» з червоним знаком оклику, аби звернути увагу молодих на морально-етичні проблеми, що в них порушуються.

Програма «Період історії» (документальне кіно) знову дала змогу зустрітися з режисеркою з Канади Юлією Івановою, володаркою Третьої премії 2011 року за фільм «Сімейний портрет у чорно-білому», в якому йшлося про дитячий будинок сімейного типу в Сумах, де проживають чорношкірі діти, народжені українками від африканських студентів. Цього разу Юлія Іванова продовжила тему українських дітей-сиріт і розповіла про їх усиновлення в Канаді. Заможне подружжя, що мешкає у власному будинку в передмісті, замість двох дівчаток-підлітків, усиновлює п’ятьох дітей від 6 до 17 років, щоб не розлучати братів і сестер. За цей фільм – «Всі п’ятеро: сага про усиновлення в передмісті» – Юлія Іванова отримала Другу премію. Першу здобув французький фільм «Дім радіо».

У позаконкурсній програмі «Іспанське кіно» показали 14 кращих вітчизняних фільмів 2012–2013 років. Серед них – «Вмираючи, щасливий» (Іспанія – Аргентина – Франція) молодого іспанського режисера Хав’єра Ребольйо: на 60-му МКФ в Сан-Себастьяні 2012 року він здобув премію кращому актору (Хосе Сакрістан). Лауреат «Премії Гойя», 76-річний Хосе Сакрістан отримав «Почесний колосок» разом із колегою – 73-річною Кончею Веласко, популярною актрисою кіно, театру і телебачення, яка ще й сама співала у своїх фільмах. Цих двох «живих легенд», як їх назвала преса, об’єднують головні ролі у п’яти фільмах, дві телевізійні постановки і театральні вистави. На прес-конференції Хосе Сакрістан розповів, що з дитинства мріяв бути «кіношником» і, озираючись на пройдений шлях, розуміє, що, незважаючи на труднощі й перипетії, це і було щастям. І розкрив свою творчу лабораторію: «Кажуть, для того, щоб зробити все найкращим чином, треба це вистраждати, тому я волію зробити все трошки гірше...» Сказано це було з невимовною щирістю і серйозно, проте викликало хвилю веселого сміху в журналістів.

Кількість «Почесних колосків» подвоїлась: ще два отримали французький режисер Жак Одіяр, неодноразовий лауреат КФ, і американський режисер Поль Шредер. Ретроспектива останнього з 10 повнометражних ігрових стрічок з успіхом демонструвалася на фестивалі.

Сума всіх премій сягнула 152 тис. євро, а бюджет SEMINCI-58 – 2 282 404 євро. Економічна криза, яка призвела до зменшення відвідуваності кінотеатрів, необхідність переходу від целулоїду до цифрових носіїв, що потребує значних коштів, надмірний ПДВ (21%) – усе це стало причиною закриття кінотеатрів. Як стверджує директор SEMINCІ Хав’єр Анґуло, іспанські постановники сильно постраждали, втративши можливості демонструвати фільми в залах кінотеатрів, і поступово стають марґіналами інтернету. «І в цей складний для кіно час ми, як ніколи, намагаємось відстоювати існування незалежного авторського кіно, зробленого за невеликі кошти, але з достоїнством і правдиво», – сказав він і додав: «Повернення до концепції кіно як соціального і культурного акту може стати відправною точкою для більш обнадійливого кіно, яке ми так любимо...»

Вальядолід–Київ