Ми з Фотосом вчилися у Михайла Ромма і з того часу підтримуємо дружні стосунки. Він неодноразово бував у мене, а я у нього в Афінах — востаннє читав лекції з кінорежисури. Нещодавно він зателефонував і, дізнавшись, що я збираюся ставити фільм, запитав: «Про що фільм?» Відповідь виходила за межі телефонної розмови. Я пообіцяв йому відправити e-mail, і мій лист до нього поступово перетворився на передмову до фільму — ми з однокурсником не бачилися півтора року, і мені довелося пояснювати йому ситуацію, яка склалася в нашому виробництві, перспективи фільму, згадати його відвідування України.

Фотосе!

Ти попросив мене по телефону детальніше розповісти про фільм, робота над яким уже почалася.

Я не знаю, чи розбере твій комп’ютер кирилицю, яка пройде через Інтернет. Я б передав тобі паперовий сценарій, але він українською мовою. У ВДІКу української не вивчали, але, якщо я зніму цей фільм, ти зрозумієш його без перекладу.

У мене завершився період розробки режисерського сценарію. Цього разу я проілюстрував текст за допомогою програми Photoshop (розкадровки, ескізи, фрагменти живопису, фото акторів). Раніше я цього не робив, але тепер доведеться шукати додаткові кошти, а для цих пошуків потрібен досить повний макет фільму. Він вже готовий.

Ти запитуєш, про що фільм...

У Тараса Шевченка є маленький вірш* про те, як троє козаків (three сossacks) закохалися в Катерину, а вона їм сказала, що віддасть себе тому, хто зробить неможливе — визволить з турецького полону (Turkish captivity) її брата. Двоє з трьох загинули, намагаючись виконати умови договору, а третьому козаку вдалося врятувати (save) брата (фабула використовувалась багато разів, у тому числі – «Рембо», «Порятунок рядового Райяна»). На відміну від американських фільмів, врятований брат виявився зовсім не братом Катерини, а її коханим (boyfriend). За цю брехню вона поплатилася життям — двоє козаків не вибачили їй загибелі товаришів і відрубали їй голову (chopped her head off).

Катерина знала, чим для неї обернеться обман, але пожертвувала (sacrificed) своїм життям, щоб врятувати коханого.

На відміну від американських фільмів, у вірші Шевченка немає подробиць пригод козаків у тилу ворога.

У ньому немає нічого і про те, як удалося вижити Катерині на перехресті усіх війн та дочекатися свого коханого, але саме це є основою сюжету фільму. Увага буде зосереджена на Катерині, яка чекала результатів свого фатального експерименту (lethal experiment) тільки для того, щоб побачити коханого живим.

Можна було б назвати фільм пафосно «Побачити і померти» («To Survive And Die»), але назва у нього інша.

По суті, фільм являє собою велику передмову до вірша Шевченка і розгорнуту післямову для нього. Обсяг стрічки 2700 метрів (90 хв.).

Сам вірш займає 3 хвилини екранного часу і звучить у виконанні лялькових персонажів пересувного народного театру, який називається вертеп (Vertep). Якщо ти прогуляв цю лекцію у ВДІКу, можу підказати: вертеп — це щось на зразок дерев’яного телевізора (wooden TV), який був поширений у нас у XV — XVIII століттях і культивував у народі православну релігію за допомогою біблійних легенд. Крім біблійних, артисти використовували і світські сюжети канонізованого репертуару, а іноді й свої власні, досить двозначні — еротичні, порнографічні, іронічні й навіть антидержавні, за що, бувало, їх били різні власті (authorities) і представники численних конфесій, які й досі ділять між собою Україну.

Приблизно те саме відбувається й сьогодні з телевізійними каналами, коли вони виявляються неугодними. Те саме, тільки в більшому масштабі, сталося з кінематографом України. Він невгодний: не пристосований так швидко, як телебачення, рекламувати політичні амбіції своїх господарів – і тому зруйнований. Це, як ти розумієш, дуже ускладнює роботу над фільмом, але якщо подивитися не з позиції фільму, а ширше, то відсутність національного кінематографа — одна з ознак нестабільності суспільства, яке знаходить гроші тільки для політичної реклами за принципом «сьогодні — на завтра», але не для побудови соціальної перспективи «сьогодні — надовго».

Втім, я відхилився, а у фільмі є важлива тема, яка об’єднує всі сюжетні лінії. Про неї ще не сказав. Вона має таке глибоке національне (фольклорне) коріння, що перетворює фільм у надзвичайно непопулярний і сумнівний експеримент, позаяк, згідно з останніми віяннями у нашій культурі і в кінематографі, національне кіно безповоротно скомпрометувало себе в усьому світі. Завданням українського кіно тепер вважається зжити елементи національної приналежності й домогтися повної інтернаціоналізації решток свого кіно за прикладом українського телебачення, яке обслуговує російського та американського виробника й носія ідеології. Свого часу слово «вертеп» набуло негативного значення, як оцінка діяльності некерованих мандрівних артистів. Сьогодні негативного значення у нас набуло словосполучення «українське кіно».

Проблема, одначе, в тому, що згадану мною тему неможливо звільнити від національних мотивів: ідеться про спосіб виживання нації в конкретних історичних умовах, які складалися впродовж тисячоліть і об’єднались у народному звичаї. Звичай називається толока (Toloka), так само називається і фільм.

Толока — це традиційний спосіб будівництва хати, в якому беруть участь близькі і далекі родичі, сусіди, а іноді й усе село. Матеріалами є вода, глина, свіжі коров’ячі або кінські кізяки та житня солома, які змішуються у певній пропорції за допомогою саме толоки. Власне толока — це коли всі разом босоніж товчуть — товчуться на одному місці (party), щоб як слід перемішати всі згадані компоненти, з яких і зводиться традиційний український дім — хата (hata).

Пригадуєш те літо, коли ти не міг повернутися в Грецію через «чорних полковників»? Тоді ми подорожували по Дніпру на яхті з Юрою (my brother) і після сильних дощів потрапили в Григорівку. Вулиці цього села того літа самі перетворилися на толоку, і ти не міг витягти ноги з глини і перейти через вулицю, щоб дістатися до «Грецького горіха», як ти його тоді називав.

Особливістю толоки є те, що основні роботи, пов’язані зі зведенням стін, займають, як правило, один день. Толока закінчується спільною вечерею всіх учасників (drinking).

Якщо напередодні хату спалила блискавка, необережні діти, заздрісний сусід, п’яний старший брат, відьма, чорнобильська аварія чи знищив набіг кочовиків, татар, литовців, кримчаків, московитів, білогвардійців, німецько-фашистських загарбників, то ті, що вціліли, мають шанс швидко збудувати хату й вижити, застосовуючи матеріали, які завжди під ногами. Власне, це й робить Катерина: попереджена про невідворотність виконання вироку (execution), вона знову і знову зводить стіни свого будинку, достеменно так, як це робили мільйони українців протягом усієї своєї історії. Катерина рятує не тільки свій дім, а й тих, кого він прихистив і зберіг від зимової стужі, голоду, війн, пожеж, революцій та повеней.

Можна було б назвати фільм «Життя однієї хати», тому що люди ліпили хату, а хата ліпила людину – її побут, звички, душу, терпимість, мудрість, дурість, гумор, пісні та історію. За час свого існування толока переросла побутові рамки і перетворилась на явище природи, здатне суперничати з ураганами, повенями, війнами.

І тут я повинен згадати одну дуже важливу обставину, яка визначає побудову сюжету фільму.

Давно помічено: іноді час летить, а буває, тече повільно, майже зупиняється. Для Катерини час існує відразу у двох вимірах: в одному — нестримно мчить крізь сторіччя, в другому перестає існувати і вимірюється не хвилинами, роками чи епохами, а любов’ю, розлукою, надією, втратою, надбанням. Фільм починається в далекому минулому і закінчується в наші дні.

Стрімкий біг сюжету двічі зупиняється, щоб краще роздивитися героїв фільму у найдраматичніші хвилини їхнього існування.

Колись давно, в дитинстві, у мене це вже було — поїзд із Москви в Черкаси (де я, до речі, вперше побачив толоку): паровоз рушав, і починалось загадкове, від чого не можна було відірвати очей, — мерехтіння сіл, містечок, лісів, річок і раптом... Семафор у дикому полі — зупинка! І тоді можна було роздивитися кожну травинку, кожного метелика та невідомого пастуха з трьома козами.

Потім лунали слова провідника...

І знову за вікном мерехтіння мостів, шлагбаумів, зустрічних товарняків, огорнутих димом локомотивів...

А над усім — нерухомість хмар.

А над усім — Катерина.

Фільм передбачає притчу з присмаком гіркуватої іронії — від трагедії до трагедії через повний спектр інших жанрів, у тому числі комедію, абсурд, кліп — у виконанні акторів, коней, кіз, дітей, піротехнічних димів, музикантів, каскадерів, кулястих блискавок, персонажів лялькового театру, анімації...

Біг часу та історичні події у фільмі частково будуть втілені у змодельованому, іноді навіть іграшковому вигляді.

Відомо, іграшки, якими ми граємося, іноді починають гратися нами.

Як ти розумієш, «Толока» має справу не тільки з іграшками, а й з виробництвом та фінансуванням. Кіновиробництво зараз у нас майже зупинилось, телеефір і кінопрокат переповнені іноземними фільмами (Америка і Росія). Перепродавати завжди простіше, ніж створювати своє. Тим більше, що довгий час у нас перепродавалась крадена продукція. Тепер краденої менше, але ніхто не може сказати, яку частину становить крадений second hand на відеоринку і на кабельних провінційних мережах.

Багато зусиль витрачається на те, щоб не допустити нашу продукцію на екрани. Один приклад: український анімаційний фільм «Йшов трамвай 9» (10 хв.) за півтора року отримав кілька серйозних міжнародних призів (починаючи з Берліна), але так і не був показаний у нашому ефірі (за прокат вже й не кажу).

Повернення грошей з прокату і кіновиробництво останні 10 років не спостерігаються, і всі студії занепали. Технічне відставання і злиденне становище персоналу дійшли до останньої межі. Водночас посилюються фінансові позиції компаній, які працюють для телебачення (в основному конвеєрний телевізійний продукт — політичне насичення суспільства, переробка імпортної продукції, реклама, новини, відеокліпи, ток-шоу, телевізійні ігри, вуличні провокації, смішилки, технічне обслуговування іноземного виробництва, рідко — телесеріали спільного виробництва без контрольного пакета акцій).

Зарплати і гонорари на кіностудіях зафіксовані законом на такому рівні, що всі шукають роботу на телебаченні, за кордоном або в інших сферах діяльності. Дуже важко зібрати групу на умовах, які продиктовані контрактом. У мене зараз реальні проблеми з цим питанням. Це не дивно, адже заробітки у знімальних групах, які обслуговують іноземні проекти, в 5-10 разів вищі, ніж у державному кіно.

Крім фінансових і технічних проблем, існує проблема, яку я вже згадав, — відторгнення національного кіно. Це видно по телепродукту на побутовому (ефірному) рівні й на рівні концептуальному. З інтерв’ю директора Національної кіностудії ім.О.Довженка В.Приходька: «Візьмемо, наприклад, вітчизняний рекламний бізнес. Кого найчастіше запрошують режисером і оператором для зйомок роликів? Звичайно, іноземців... Справді, запрошений був далеко не перший ешелон. Але, другорядне на Заході, на кілька голів вище того, що тут... Після роботи в багатьох іноземних знімальних групах я зрозумів, що наше кіно — це навіть не самодіяльність».**

Перспективи для фільму ховаються в тумані: якщо не знаходиться місця на національному екрані для 10-хвилинного анімаційного фільму, який вже зібрав урожай головних призів на МКФ, то хто може гарантувати екран картині, якої ще не знято? Старі кінотеатри вже вмерли, а для нових потрібна копія Долбі (Dolby). На жаль, це вважається в нашому кіновиробництві занадто великою розкішшю.

Поряд із проблемами, що стосуються перспективи, є й невідкладні. Наприклад, державне фінансування наполягає на виробництві фільму через державну студію Довженка, яка обкладає кошторис фільму своїм внутрішнім податком. Разом із податком державним це становить 57% від кошторису фільму.

Ти тепер знаєш про вертеп, про толоку, про Шевченка і про ситуацію в нашому кіно значно більше, ніж мої співбесідники, яким доводиться розповідати про це, починаючи з самого початку, хоча більшість із них народилися й виросли тут.

Це є суттєвою перешкодою для фільму, оскільки багато хто з цих людей приймає рішення, визначальні для його долі.

Врешті-решт, мій однокурсник допоміг мені подивитися на фільм очима іноземця, для якого питання, які я цитував на початку, є щирою спробою зменшити дистанцію до фільму. Сподіваюся, моя відповідь допоможе не лише йому, тому й пропоную її як вступне слово до фільму «Толока».

* Тарас Шевченко. «У тієї Катерини хата на помості». Кос-Арал, 1848 — заслання.

** З інтерв’ю директора студії ім.О.Довженка В.Приходька для журналу «ПіК» №48, грудень, 2003.