В останні місяці соцмережами мандрував жарт: те, що ми бачимо на вулицях Києва (а згодом і всієї України), – не що інше, як масштабне відзначення шевченківського ювілею. Сотні плакатів із цитатами, портрети, різні стилізовані зображення, читання і співання творів «Кобзаря» зі сцени Майдану, – це зовнішній вимір. Інший, глибший, – це спроби відчитати в тому, що діється, Шевченкові «пророцтва»: написані в ХІХ ст. тексти наче вкотре актуалізувалися, ставши не просто відображенням дійсності, а ледь не керівництвом до дії («Борітеся – поборете»).

Здається, обидва приурочені до ювілею проекти Сергія Проскурні – «Наш Шевченко» (365 людей читають його твори) та годинна документальна стрічка «Шевченко: ідентифікація» – стали саме такими спробами побачити «реального» Шевченка в нинішній українській дійсності. «Реального» – себто такого, яким його сприймають і як розуміють нинішні українці, від академіка Івана Дзюби до робітника з Донеччини на прізвисько Пепік.

І якщо з першим проектом усе більш-менш зрозуміло – перечитування творів класика як спроба подолати штампи й побачити актуальний літературний текст і «живого» автора, а заразом і виконавця (а завдяки Сергієві Нігояну, котрий читає «Кавказ», цей проект набув іще й іншого, справді трагічно-пророчого, звучання), то другий потребує ширшого коментування. В документальному фільмі Проскурні слово беруть, з одного боку, ті, від кого глядач може сподіватися фахового коментаря або принаймні глибшого тлумачення: Іван Дзюба, Оксана Забужко, мовознавець з Відня Міхаель Мозер, американський історик і політолог українського походження Олександр Мотиль та ін. Втім, їхні коментарі є радше особистими: кожен розповідає про «свого» Шевченка і про те, чим він їм близький і чим він може бути актуальний в нинішній ситуації.

З іншого боку, фігурує тут і 90-літній чоловік зі Сміли Федір Кучер, який має незвичайне захоплення, – серійне малювання портретів Тараса Шевченка (він уже створив їх близько 150, і частина увійшла в експозицію проекту Мистецького арсеналу «Шевченко/mania»); звичайні чабани з Бессарабії; дідусь з Чорнобильської зони відчуження, який називає Шевченка борцем із буржуазією; той-таки Пепік, який працює в донбаських копанках, але знає напам’ять велику частину «Кобзаря», а всі застілля завершує співом «Заповіту».

Водночас є і третій вимір – вимір знаків або й симулякрів: це «стогривневий» Шевченко; Шевченко – дід у смушевій шапці, старіший, ніж на останньому автопортреті (а прожив він лише 47 років); Шевченко, якого плутають із тезкою-футболістом; Шевченко-як-товар (усілякі «кваси-тараси», над якими Проскурня підсміюється в одному з ігрових фраґментів-вставок фільму).

Своєрідною кульмінацією не озвученої, але легко прочитуваної тези про «неуникність» Шевченка в свідомості кожного українця стають ігрові епізоди з чоловіками з «обличчями» (масками) Тараса Шевченка, які їдуть у метро, затоварюються в супермаркеті, йдуть на виставку…

Врешті ще одна інтерпретація Шевченка – це музика Володимира Сильвестрова, яка звучить у фільмі. А також прикінцевий коментар автора – самого Сергія Проскурні, який називає Шевченка творцем української політичної нації та головним автором проекту Незалежності. І такі слова, хай і не раз чутті, не сприймаються як штамп: власне, «шевченківські» кадри з Євромайдану, та й загальний революційний «присмак», прочитуються майже як документальне потвердження цієї тези.

Фільм робили у стислі терміни (перші сцени знімали 7 листопада 2013-го, а презентували його вже 9 березня 2014-го), та він не справляє враження зробленого нашвидкуруч. Видно й більш-менш цілісну концепцію, й доволі прозорий режисерський задум. Також, попри десятки монологів, він не залишає по собі втомливого відчуття від «балакучих голів»: словесні розповіді перериваються, або й супроводжуються, візуальними, серед них й ігровими, епізодами, а кожна окрема історія могла б стати основою самостійного фільму.