«Емігранти» за С. Мрожеком. Режисер Є. Сидоренко. Чернігівський молодіжний театр.

Молодий чернігівський режисер Євген Сидоренко запропонував свою версію «Емігрантів» за п’єсою Славомира Мрожека, яка 40 років мігрує сценами театрів світу. Прем’єра в Чернігові відбулася на сцені обласного Молодіжного театру 26 квітня.

Дві чоловічі постаті, майже контурні за силуетами, ведуть діалог у сутінках уявного підвалу, контекст якого суворий і простий. Один згадує Прекрасну даму в лаштунках вокзального клозету: «Вона хотіла ще, та я вже не схотів…» «Справжнє» життя, яке можна споглядати, хіба вийшовши на перон залізниці, «справжні» люди, яких не видно, але які втручаються в життя мешканців підвальної кімнати своїм сміхом, гучними розмовами, пострілом корка від шампанського…

Дві людини, дві абсолютно чужі душі, що силою обставин прикуті одна до одної, протягом вистави мають пройти періоди глузування, щастя спорідненості і тягар нерозуміння, страшного розладу і майже сповідальної відвертості. Поки один сповідається, інший просто живе. Імен не мають: АА та ХХ, перший і останній.

Обидва дослухаються до кроків нагорі. Для них свято – це те, що завжди «над» тобою. Вони емігранти. Вони – чужі. І для довколишнього світу, і для себе.

Вимушені сусіди, емігранти, безбатченки – це люди, що живуть спогадами і химерними надіями. Політичний емігрант АА (Олексій Биш) і «ковбасний», виснажений трудівник ХХ (Микола Пономаренко). Кожен з них являє собою уламок чогось колись цілісного. Режисер Євген Сидоренко притуляє їх один до одного, намагаючись створити хоч якусь умовну єдність, і – перев’язує колючим дротом. Болить при цьому не героям, а глядачеві: болючість нездорова, але цілюща.

Конфлікт вибудовано так, що виникає відчуття гри в металевий конструктор: щільні з’єднання, різкі кути. Металевий присмак вистави – це і деталі інтер’єру, і залізні горнятка в руках, і зіткнення світів – ляскання залізних ліжок, що їх скеровують один на одного герої, ніби бойову машинерію. Жодного променя світла в цій темній царині немає, навіть більше: якоїсь миті світло зникає зовсім – сонце помирає, нову надію доводиться шукати майже навпомацки.

Вдалий добір акторів допомагає пошуку. ХХ у виконанні Миколи Пономаренка – хитрий і безпорадний водночас, без майбутнього і без сподівань, мов примхливе дитя. Не розуміє тих, хто не відважився на існування в чужині: «Дивний народ, ці старі, захотіли лишитися. Любили, бач, цю свою біду…» Не розуміє себе самого. Тихі монологи (часом – майже буркотіння), простувата бурхливість – актор майстерно використовує пензлик, яким малює свого персонажа. Акварельною фарбою, майже прозоро – на відтінках і напівтонах, але чітко наводячи абрис.

Інтелектуал АА, відчуваючи свою перевагу над опонентом, в якісь моменти стає таким собі провокатором, «підвальним деміургом», і сам же себе зупиняє. І в цьому артист Олексій Биш – щирий і палкий. Серед драматичних образів з його творчого набутку цей – один із найсильніших. Ламана жестикуляція, уривчастість мови – симптоматичні, бо за ними – трагедія особистості, неприкаяного вигнанця. Він плаче над собою. Він же і пробачає, і заколихує свого сусіду – мов простувате, нещасне дитя.

Чи можна говорити про успіх акторський? Думаю, що так, безумовна перевага вистави – акторські роботи. І Олексій Биш, і Микола Пономаренко різною мірою, але змогли відійти від прямої проекції, створивши образи складні, об’ємні, що викликають часом відразу, а часом – бажання витерти сльозу. Що АА, що ХХ – не карикатурні, не «гостро-сатиричні», вони живі. Розгублені. Нещасні. Але живі.

Що ж до режисера… Здається, головна його мета – це пробудження людяності. Замість гамівної сорочки для бунтівників у нього – дитячі пелюшки. Затерті і вже посірілі, але розгладжені чиєюсь теплою рукою.

Взагалі, антагонізм героїв – соціальна, інтелектуальна, врешті мовна протилежність – у цій постановці не випирає, а згладжується. Їхня новорічна самотність – надривна (подеколи – аж надто), виливається в безкінечні суперечки, плітки, сповіді, дріб’язкові сварки, спроби самогубства, каяття… Та вимушене спільне проживання викликає відчуття майже сімейної спорідненості – з властивими сімейним стосункам сварками. І врешті обіймами. Братерськими, чи радше батьківськими.

Пожежа, погрози, сварки… Терпіння вистачає на те, щоб усе це витримати, а потім, коли «дитя» врешті приспалося, – розплакатися. Новий рік і нова доба починаються риданням.

До обох самітників, що заблукали так далеко від домівки і не мають навіть стежки, насипаної з хлібних крихт, щоб повернутися («до своєї біди, яку так любили»), і звертає молодий режисер свій принциповий – і жалісливий – погляд.

«Емігранти» – п’єса абсолютно реалістична. Мрожек казав про себе: «Я складаюся з двох елементів: це уява – і ніщо». З цих же двох складових спробував зібрати свою виставу і Євген Сидоренко. Співчутливий сміх, острах «а раптом і я?!», мерехтіння надії – це все, чим може скористатися його глядач. І це не так мало.