«Думи Кобзаря». Режисер Олександр Іноземцев. Волинський театр ляльок, Луцьк

Добрий день, Даниле Андрійовичу!

Події були такі трагічні і розвивалися так стрімко, що й досі важко прийти до тями. З огляду на події, чи Ваше запрошення залишається в силі? Якщо так, то буду в Луцьку 5 і 6 березня.

З повагою – Лариса Брюховецька.25 лютого 2014.

Добрий день, шановна Ларисо Іванівно! 

Знаєте, у ці дні Волинь хоронила п’ятьох героїв

Небесної Сотні, такої кількості людей на вулицях і площах Луцька я ще не бачив, море сліз. Потім пішли на репетицію і тут ... Я не можу словами передати атмосферу, актори вже інші, кожне слово Тараса Шевченка б’є у сьогодення.Час нас усіх зробив іншими, наблизив до розуміння духовної спадщини своїх пророків. Якось я зловив себе на тому, що завжди слухав гімн України, слухав, але не чув або не до кінця розумів «Душу й тіло ми положим за нашу свободу»... Лише тепер, такою ціною...

Звичайно, плани наші не змінились, ми чекаємо Вас 5 і 6 березня. Коли ж, як не зараз, нести слово Шевченка. 

З повагою – Данило Поштарук.

Ці короткі листи подаю як знак часу, знак пережитого українцями в лютому 2014 року. Це потрясіння напередодні 200-річного ювілеюТараса Шевченка згуртувало і зблизило нас усіх. І водночас зблизило з Шевченком – велетнем духу й апостолом свободи. Внутрішня напруга й особливе піднесення відчувались в усіх трьох виставах Волинського театру ляльок, переглянути які мене запросив художній керівник театру Данило Поштарук. Здійснені вони у співпраці цього театру з режисерами, які прибули з Хмельницька і Рівного.

Вистава «Тарас» – за першою частиною однойменної трилогії львівського поета Богдана Стельмаха. Його твір вийшов років десять тому і вразив тонким поетичним чуттям автора, його делікатним, глибоким проникненням в особистісний світ Шевченка. Характерно, що трилогія резонує з творами самого Шевченка, є біографією його душі, його емоцій. Звернувшись до жанру психологічно-містичної драми, вибудуваної на канві достеменних фактів життя, Богдан Стельмах виявив неабияку обізнаність і з історичною добою, і зі сферами ірреального. Поєднати все це в цілісну сценічну картину, де чіткі візуальні образи подано в єдності з музичними, – завдання надзвичайно складне. Складність зумовлена ще й тим, що століття прагматично-раціонального мислення та різної масті ідеологій витіснили з обігу таке поняття, як «доля». Богданові Стельмаху, окрім речей сакральних, вдалося передати тонку матерію, яка називається внутрішнім світом талановитої дитини. До того ж дитини бунтівливої, непокірної і разом з тим обійденої долею (сирота), якій нічого не дісталося у спадок від батька, тобто покинутої на ласку чужих людей – дядька, сільського дяка. Дитини, яка не тільки не терпіла обмежень своєї свободи, а й марила доблестю (саме це – у Тарасових снах про козаків).

Постановник – режисер Хмельницького театру ляльок Сергій Брижань спільно зі працівниками свого театру – художником Михайлом Ніколаєвим та композитором Іваном Пустовим, – ідучи за першоджерелом, запропонував багаторівневе, поліфонічне дійство. Рівнів тут, як мінімум, чотири: драматургічний включає в себе лінію життя зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного і суб’єктивного; сценічне вирішення єднає живу гру акторів із грою ляльок; стилістику визначає уже згадана поетичність і метафоричність; зрештою, жанр, (точніше, багатожанровість) – це біографія героя, психологічна драма, фантастичне видіння (до внутрішньої творчої роботи залучено сни і фантазії). Зрозуміло, що такий характер вистави потребує особливо тонких сценічних інструментів, неабиякої акторської майстерності.

Особливо вдало поєднано всі компоненти вистави в момент психологічного переживання підліткового кохання Тараса й Оксани, зафіксованого у вірші «Мені тринадцятий минало…». Стан окрилення «Чи то так сонечко сіяло, / Чи так мені чого було? / Мені так любо, любо стало, / Неначе в Бога» передано як політ дітей над Кирилівкою, коли обоє споглядають «Господнє небо і село». Це стан закоханості як стан раю на землі, істинного щастя, яке не забувається. Не випадково в Орському укріпленні через багато років з особливим зворушенням зафіксував його Шевченко в ліричному спогаді. Зрештою, небагато таких, наповнених щастям хвилин, було в житті поета.

У виставі поруч з матір’ю (Лариса Мікоян), батьком (Петро Савош), сестрою Катериною, Оксаною (обидві ролі – Світлана Перцова), дяком (Олег Даниленко), богомазом, запорожцем (обох зіграв Валерій Семенюк), чумаками (Петро Савош, Олег Даниленко, Олексій Криворучко), тобто тими, хто становив реальне оточення малого Тараса, досить активно діють персонажі з-за меж реального – Доля і Безталання. Доля – це те, що судилося, що на роду написано. Те, що Світлана Перцова, окрім Катерини й Оксани, зіграла ще й Долю, – свідчить: не тільки сестра й дівчинка з рідного села оберігали Тараса, до нього була прихильною й Доля. Голос Долі ніжний, немов цілюще джерело, проникливі інтонації передають щире почуття, незрадливу любов. Сценічна дія розгортається у послідовному часі – часі дитинства. Але виникають і ширші асоціації, наприклад, коли вже зрілий Шевченко волає: «Доле, де ти?», сприймаєш їх і як звертання до найближчих людей, його ангелів-охоронців, чию незриму підтримку він перестав відчувати. Однак, ототожнювати близьких людей із Долею не можна: у виставі показано не тільки щасливу мить духовного єднання тринадцятилітнього Тараса й Оксани, а й їхню розлуку; Тарас тричі говорить їй «Прощай!»: вперше, коли погнав додому ягнята, вдруге, коли восени сказав їй, що хоче вчитись на художника, втретє – коли їхав з паном Енгельгардтом у Вільно. Третє прощання було прощанням і з ріднею, і з Україною. Веління Долі: «Учися, серденько, колись / З нас будуть люде» перемогло юне почуття. Безталання (Світлана Пилипчук) – це образ, в якому закодовано сили навколишнього світу, що не підвладні людині. Вони протистоять Долі: автор твору й автори вистави зробили тут чіткі акценти. Крім того, цей образ прочитується ширше – як проекція на долю України. Загалом вистава, окрім духовної енергії та естетичного задоволення, вселяє впевненість, яку найточніше висловлено у пророчих словах: «Не вмирає душа наша».

Виставу «Думи Кобзаря» (режисер Олександр Іноземцев, художник Павло Босий, композитор Костянтин Яворський) вибудувано за творами Тараса Шевченка та з використанням творів його живописної спадщини. Тут беруть участь актори і з попередньої вистави (Петро Савош, Світлана Пилипчук, Любов Климішина). Та хоча зі сцени звучало Шевченкове слово («Садок вишневий коло хати», «Тополя», «Сон», «Гамалія», «Думи мої», проектувалися на екран зображення, в тому числі коротенькі фраґменти з фільмів «Земля» та «Пропала грамота»), того, що емоційно й смислово з’єднало б виставу, забракло.

Епіграфом до моновистави «Я так люблю…» у виконанні Лариси Мікоян (інсценізація і постановка Анатолія Поляка) взято слова: «У нашім раї на землі / Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим». Переживання Ганни-наймички акторка передає з глибоким зворушенням, що було притаманне їй і в трактуванні образу матері малого Тараса у виставі за Богданом Стельмахом. Проявився не тільки чималий сценічний досвід, акторська майстерність, проявились – що дуже цінно – глибокі почуття.

Публіка всі три вистави сприйняла з непідробним інте-ресом. А що адресовані вони насамперед юним глядачам, то Шевченкове слово зі сцени, завдяки акторам і постановникам, заграло-заіскрилося з новою силою, наповнюючи спраглі душі.