«Сон» за творами Тараса Шевченка

Колаж на дві дії

Сценічна версія Віктора Гирича

Сценографія Михайла Френкеля

Балетмейстер – Олексій Скляренко

Наскільки твори Шевченка є сценічними і наскільки можливою є висока якість їх театрального розшифрування, показала вистава «Сон» у Київському театрі юного глядача на Липках, прем’єра якої відбулася в березні 2014 року.

Вистава багатолюдна, в ній задіяно (у всіх складах) майже 60 акторів, половина з яких виконують по дві, три, а то й чотири ролі. Вибудувана у формі колажу. Біографічна канва позначена пунктирно, виявлена окремими епізодами: маленький Тарас іде шукати залізні стовпи, що підпирають небо, батько перед смертю ділить майно між своїми дітьми, мовлячи пророчі слова про Тараса, зустріч юного Тараса в Літньому саду з Художником, звертання до Миколи Гоголя, клопотання княжни Варвари перед графом Орловим про пом’якшення покарання Шевченка, зустріч зі Семеном Щепкіним у Нижньому Новгороді. Основним же є духовне життя поета, інсценізація його поезій, зібраних найважливішою темою творчості Шевченка: доля України та постаті її мучителів.

Характер мізансцен зумовлений двоярусною конструкцією зі сходами. Така сценографія концентрує увагу і виконує драматургічну функцію, позначаючи характер, в тому числі ієрархічний, стосунків між персонажами. Взагалі, сценографія універсальна, може застосовуватися до будь-яких вистав, але у «Сні» її використано максимально: надто виразними є дійства на сходах, які стають то місцем тортур останньої вцілілої дівчини у знищеному Батурині, то місцем, де розповідають про свої «подвиги» знамениті ворони з «Великого льоху». Простір верхнього ярусу належить переважно Тарасові Шевченку, який читає свої поезії, співдіє з персонажами своїх творів, дає їм життя, окремими словами немовби підштовхуючи до розгортання наступних епізодів. Але той верхній подіум належить і його мучителеві – царю Миколі ІІ з царицею, зокрема в чудово вирішеній сцені мордобою.

До вистави увійшли різні твори – від ранньої «Катерини» (1838) та вірша-посвяти Гоголю до «Якби ви знали, паничі» (1950) зі спогадами й біографічними фактами. Виразними є епізоди муштри Шевченка в солдатчині. Мотив муштри, до речі, наскрізний, бо починається він від епізоду з Катериною, яка знаходить-таки свого офіцера-москаля. Сцена зустрічі Катерини з військовим офіцером – рідкісна за трагізмом у масштабах світової літератури. Тут і розплата за довірливість і легковажне кохання, ницість офіцера, зневага до звабленої і покинутої ним дівчини: «Дура, отвяжися. / Возьмите прочь безумную!» Трагедію Катерини підсилює й оточення того офіцера: солдати так само глузують над покриткою з дитям: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» Взагалі сцени зі служивими, сцени муштри, а особливо сцену «Гуля наш батюшка, гуля!», можна назвати оргією тілесності.

Логічно увінчує насильство над особистістю (чи то Катерини, чи Шевченка у засланні) епізод з головними антагоністами героя – російськими царями. Їхні образи на сцені цілковито відповідають інтонаціям і характеристикам Шевченка. Цар з царицею таки походжають, як сичі надуті, пізнаване й те, як цариця хитає головою. Кілька разів за час вистави дефілюють по сцені й інші царствені особи, яких Шевченко також увічнив своїм саркастичним зображенням: Петро І, імператриця Катерина ІІ, а з ними й Богдан Хмельницький. Їм, як і Миколі ІІ, майже не надано слів, але характери їхні розкриті в зовнішньому вигляді, поставі, пихатому виразі обличчя. Хода ж Петра І – це надсучасні балетні па: актор Олександр Зіневич вразив майстерністю виконання пластичного малюнка цього образу. Ці персонажі – апофеоз безумства влади.

Концептуальний центр вистави – знамениті тріади з містерії «Великий льох», твору, що зрозумілий тим, хто добре знає історію України. Ретельно опрацьовано антитезу три душі – три ворони. Причому перша тріада, коли кожна з пташок розповідає про те, чому її не впускають до раю, – у першій дії, а друга, з воронами, які втілюють сатанинську жадобу пролитої людської крові в безкінечних війнах, уособлення зла в історичній долі України Польщі і Росії, – у другій. Ці фантастичні образи набрали сьогодні реальних рис у зв’язку з прямим утручанням Москви у внутрішнє життя України й окупацією Криму в лютому 2014 року.

Головні мотиви «Великого льоху» цементують виставу, надають їй виразного антиімперського спрямування, викривають зло, що чинилось в історичному минулому і стало таким актуальним нині. Про сьогоднішні жертви Майдану – слова української ворони: «Та й москаль / Добре вміє гріти руки!». У Шевченковому творі дві ворони спілкуються російською, одна – українською. У виставі польська ворона говорить по-польськи, що цілком виправдано.

Текст Шевченка концентрований, розрахований на підготовленого глядача, і постановники, й актори дуже добре його засвоїли. Успіху сприяє особистісно-емоційна інтонація усієї вистави. Але насамперед – її пластичне вирішення. «Сон» у ТЮГу – це приклад того, як сучасної сценічної мови виставі надає продумана й активна пластика, праця акторів та їхня ансамблевість, сценічна єдність. Зробити кожен образ – окремий чи груповий (до групових належать чорти, чиновники, солдати, дівчата) – індивідуально виразним, вибудувати «лінію поведінки» кожного з них, з’єднати у смислову й візуальну цілісність – і було завданням хореографа Олексія Скляренка, і він упорався з ним чудово. Це те, чого нині домагаються театри, хоча не завжди успішно, оскільки завдання складне – його можна порівняти з гармонійним багатоголоссям. Рух і пластика у виставі «Сон» є тими голосовими партіями, які єднають і текст, і численних персонажів. Можна сказати, що тут проросли зерна, посіяні свого часу Курбасом. Вистава має велике естетичне навантаження. Пластика точно відповідає змісту, словам Шевченка, підкреслює, посилює сприйняття, проявляє їх актуальність.

Театр – український, його мова – також, коли багатство сценічної мови забезпечує наскрізна ідея, потужна думка. Театр допоміг глядачам зрозуміти силу Шевченкового слова, мотивував широке охоплення його творчості, хоча зрозуміло, що Шевченко невичерпний.

Історичний збіг: вистава народжувалась у час Євромайдану – протестів проти кримінальної влади, яку підтримувала влада російська, і тому закономірно, що акцент у ній – на сатиричному викритті імперських російських сил. Ті сили нині ведуть активну політику реставрації імперії, ідуть на переділ кордонів і захоплення територій інших держав – Грузії, України.

Вистава підтверджує абсолютну понадчасову, понадісторичну вартість творів Шевченка. Його 200-річчя випало на годину повстання українців та неочікуваної окупації російськими агресорами частини української території. З нагоди ювілею не було гучних подій на державному рівні, зате Шевченко в години випробувань наблизився до кожного, хто вболіває за Україну, за її волю. Його палкі поезії зазвучали напрочуд актуально, а «вулкан національного духу» виразив дух Майдану якнайповніше.